Затемнення - Майер Стефани Морган (книга жизни TXT) 📗
— Я тебе налякав? Вибач. Я стукав…
— Ні, ні, — сказала я поспішно. — Ти це бачив? — вказала я на газету.
Його чоло вкрилося зморшками.
— Я ще не переглядав свіжих новин. Але мені відомо, що ситуація погіршується. Ми маємо щось робити… швидко.
Мені це не подобалося. Не подобалося, коли хтось із Калленів ризикував, а ота почвара в Сієтлі (хто б чи що б то не було) — вона починала мене по-справжньому лякати. Але перспектива появи Волтурі була такою ж страшною.
— А що каже Аліса?
— В цьому то й проблема, — Едвардове чоло зморщилося ще більше. — Вона нічого не бачить… хоча ми тисячу разів подумки збиралися все перевірити. Вона починає панікувати. Відчуває, наче останнім часом багато чого проходить повз неї, наче щось не так; що, можливо, вона втрачає свій дар.
Я здивувалася.
— А хіба це можливо?
— Хто знає? Ніхто цього питання не досліджував… Але я сумніваюся. Такі здібності з часом лише посилюються. Згадай Аро або Джейн.
— Тоді в чому справа?
— Думаю, це пророцтво, що самозбувається. Ми чекаємо, поки Аліса щось побачить, щоб вирушити на пошуки… а вона нічого не бачить, тому що ми не вирушимо, поки вона не побачить. Тому вона не може нас там побачити. Певно, доведеться рушати наосліп.
Я здригнулася.
— Ні.
— Ти дуже хочеш піти сьогодні на уроки? За кілька днів іспити — все одно нічого нового не читатимуть.
— Гадаю, що переживу один день без школи. А що ми робитимемо?
— Я хочу поговорити з Джаспером…
Джаспер, знову Джаспер. Дивно. У родині Калленів Джаспер завжди був трохи осторонь, був частиною плину життя, але ніколи — його центром. У мене склалося припущення, що він тут лише заради Аліси і прямуватиме за нею будь-куди, але що теперішній його спосіб життя — не єдиний йому відомий. Він був відданий «вегетаріанській» ідеї менше за інших; саме тому, напевно, йому було важче дотримуватися її правил.
У будь-якому разі я ніколи не бачила, щоб Джаспер був потрібен Едвардові. Мені ще раз стало цікаво, що він мав на увазі, згадуючи, що Джаспер — «експерт із вампірів-перволітків». Про історію Джаспера я знала небагато — лише те, що він прийшов звідкись із півдня, перш ніж його знайшла Аліса. З певних причин Едвард завжди уникав запитань про свого наймолодшого брата. А я, у свою чергу, завжди почувалася занадто ніяково перед високим білявим вампіром, схожим на доморослу кінозірку, щоб запитати у нього прямо.
Коли ми зайшли до будинку, Карлайл, Есме і Джаспер уважно дивилися новини, але звук був таким тихим, що моє вухо нічого не могло вловити. Аліса сиділа на нижній сходинці парадних сходів, підпираючи долонями засмучене обличчя. Почувши, як ми зайшли до кімнати, з кухні вийшов Еммет, на вигляд цілком безтурботний. Еммета ніколи нічого не турбувало.
— Привіт, Едварде. Прогулюєш уроки, Белло? — усміхнувся він до мене.
— Ми обоє прогулюємо, — нагадав йому Едвард.
Еммет засміявся.
— Так, але це вона ходить до школи вперше. Вона може щось проґавити.
Едвард закотив очі, але нічого не відповів на зауваження свого любого брата. Він кинув Карлайлові газету.
— Ти бачив? Вони вже розглядають версію про серійного вбивцю.
Карлайл зітхнув.
— Двоє спеціалістів цілий ранок дискутують з цього приводу на каналі CNN.
— Ми не можемо дозволити цьому тривати й далі.
— Рушаймо просто зараз, — з несподіваним ентузіазмом заявив Еммет. — Мені до смерті нудно.
Згори зі сходів долинуло сичання.
— Вона така песимістка, — пробурмотів Еммет сам до себе.
Едвард погодився з Емметом.
— Ми повинні щось вирішити найближчим часом.
Розалія з’явилася на верхівці сходів і повільно спустилася низ. Її обличчя було спокійним і безвиразним.
Карлайл похитав головою.
— Я стурбований. Ми ніколи раніше у таке не втручались. Це не наша справа. Ми не Волтурі.
— Я не хочу, щоб сюди припожалували Волтурі, — сказав Едвард. — Це скоротить наш час на роздуми.
— А всі ті невинні люди в Сієтлі, — пробурмотіла Есме. — Неправильно дозволяти їм отак умирати.
— Знаю, — зітхнув Карлайл.
— Он як, — різко мовив Едвард, злегка киваючи в бік Джаспера. — Я про це не подумав. Розумію. Ти правий, так тому і бути. Це все змінює.
Я була не єдина, хто збентежено на нього подивився, але, мабуть, єдина, хто при цьому не мав трохи незадоволеного вигляду.
— Гадаю, тобі краще пояснити іншим, — звернувся Едвард до Джаспера. — Якою може бути мета нашого походу? — Едвард почав ходити туди-сюди, втупившись у підлогу й занурившись у роздуми.
Я не бачила, як Аліса підвелася, та вона вже стояла поруч зі мною.
— Про що він говорить? — запитала вона Джаспера. — Про що ти зараз думаєш?
Здавалося, Джасперу не дуже подобалося перебувати в центрі загальної уваги. Він завагався, вдивляючись у кожне обличчя в колі, — бо всі наблизилися, щоб послухати, що він скаже, — а потім його очі зупинилися на мені.
— Ти збентежена, — дуже тихо промовив він своїм глибоким голосом.
У його словах не було запитання. Джаспер знав, як я почуваюся, як усі почуваються.
— Ми всі збентежені, — буркнув Еммет.
— Ти маєш повно часу попереду, тож можеш і потерпіти, — відповів йому Джаспер. — Беллі слід про все дізнатися. Тепер-бо вона одна з нас.
Його слова мене здивували. Я так мало спілкувалася з Джаспером, особливо після мого останнього дня народження, коли він намагався мене вбити, і тому навіть не уявляла, що він сприймає мене таким чином.
— Як багато ти про мене знаєш, Белло? — запитав Джаспер.
Еммет драматично зітхнув і впав на канапу, вдаючи, що йому уривається терпець.
— Небагато, — зазначила я.
Джаспер подивився на Едварда, який підвів голову, щоб зустріти його погляд.
— Ні, — сказав Едвард, відповідаючи на його думку. — Гадаю, ти розумієш, чому я не розповів їй твоєї історії. Але зараз, мабуть, вона повинна її почути.
Джаспер замислено кивнув, а потім почав закасувати рукави свого кремового светра.
Я спостерігала за ним із цікавістю і спантеличенням, намагаючись утямити, що ж він робить. Він підніс зап’ястя під облямівку торшера, який стояв поруч, під світло голої лампочки, і вказав пальцем на знак у вигляді півмісяця-серпа, що виступав на блідій шкірі.
За якусь хвилину я зрозуміла, чому цей знак видався мені навдивовижу знайомим.
Я витягнула руку — сіруватий серпик виступав іще чіткіше на моїй кремовій шкірі, ніж на його гіпсовій.
Джаспер кволо усміхнувся.
— У мене багато шрамів, схожих на твої, Белло.
З кам’яним обличчям Джаспер іще вище закотив рукав свого тонкого светра. Спочатку я не могла розпізнати горбики, які густо вкривали його шкіру. Вигнуті півмісяці, які находили один на один, ледве можна було розібрати білі на білому тлі, тому що яскраве світло лампи згладжувало горбики і майже не кидало тіні, що підкреслювала б форму. А потім я зрозуміла, що ті серпики такі ж самі, як і на його зап’ясті… як на моїй руці.
Я знову поглянула на свій маленький одинокий шрам і згадала, як він там опинився. Я дивилася на форму Джеймсових зубів, навічно викарбуваних на моїй шкірі.
А потім я ахнула і звела на нього очі.
— Джаспере, що з тобою сталося?
РОЗДІЛ 13. ПЕРВОЛІТОК
— Те ж саме, що сталося з твоєю рукою, — тихо відповів Джаспер. — Тільки тисячу разів поспіль, — він сумно засміявся і кивнув на свою руку. — Наша отрута — єдина річ, що залишає шрами.
— Але чому? — видихнула я із жахом, і хоч відчувала, що це неввічливо, але не могла відвести погляду від його знівеченої шкіри.
— Мене трохи не так… виховували, як моїх теперішніх зведених братів і сестер. Я починав зовсім інакше, — наприкінці фрази його голос посуворішав.
Я уп’яла в нього приголомшений погляд.
— Перш ніж я розповім тобі мою історію, — сказав Джаспер, — ти мусиш зрозуміти, що у нашому світі є такі місця, Белло, де життя без старості вимірюється тижнями, а не століттями.
