Затемнення - Майер Стефани Морган (книга жизни TXT) 📗
Хоч я і гадала, що сміятиметься він, але після цих слів нестримний сміх напав на мене.
— Едварде! — змогла я видихнути між нападами реготу. — А я… завжди гадала… що ти… набагато… розумніший за мене!
Він узяв мене за руку, і я відчула, що він сміється разом зі мною.
— Едварде, — мовила я, докладаючи зусиль, щоб говорити чітко, — навіщо мені вічність без тебе? Я б не захотіла й одного дня без тебе.
— Це вже легше, — сказав він.
— Але… це нічого не змінює.
— Все одно це приємно усвідомлювати. І я справді розумію твою точку зору, Белло. Але мені б також хотілося, щоб і ти розуміла мою.
До того часу я встигла знову посерйознішати, тому кивнула і постаралася не хмуритися.
Він подивився на мене, гіпнотизуючи рідким золотом своїх очей.
— Розумієш, Белло, я завжди був таким хлопцем. У моєму світі я вже був чоловіком. Я не шукав кохання — ні; мені дуже хотілося бути солдатом, і я не думав ні про що, окрім ідеалізованої воєнної слави, яку тоді нав’язували потенційним призовникам. Але якби я знайшов… — він затнувся, схиляючи набік голову. — Хотів сказати, якби я знайшов когось, але це неправильно. Якби я знайшов тебе, то анітрохи не сумніваюся, якими були б мої подальші дії. Я був таким хлопцем, який, щойно він дізнався, що ти — це та, котру він шукав, опустився б на одне коліно і став би просити твоєї руки. Я б чекав тебе цілу вічність, хай як би мінялися світ і суспільство.
Він подарував мені свою кривувату усмішку. Я дивилася на нього широко розплющеними очима.
— Белло, дихай, — нагадав він, усміхаючись.
Я вдихнула.
— Тепер ти мене розумієш, Белло, хоч трохи?
Якусь мить я розуміла, і навіть уявила себе в довгій спідниці а блузці, зашнурованій під саму шию, з високою зачіскою на голові. Уявила, як Едвард, піжон у світлому костюмі, з букетиком польових квітів у руці, сидить поруч зі мною в альтанці.
Я похитала головою і зітхнула. Я просто згадала кадри з кінофільму «Енн із Зелених Дахів» [15].
— Справа в тому, Едварде, — сказала я хитким голосом, не даючи прямої відповіді на його запитання, — що у моєму розумінні «шлюб» і «вічність» не є взаємовиключними або взаємовключними поняттями. А оскільки зараз ми живемо в моєму світі, то давай ступати в ногу з часом, якщо ти знаєш, що я маю на увазі.
— Але з іншого боку, — заперечив він, — цей час усе одно скоро мине. То чому скороминущі звички однієї місцевої культури так сильно мають впливати на рішення?
Я стиснула губи.
— До чужого монастиря?…
Він засміявся з мене.
— Ти не мусиш відповідати «так» чи «ні» сьогодні, Белло. Гарно розуміти обидві сторони, хіба ні?
— То твоя умова?…
— Досі дійсна. Я приймаю твої погляди, Белло, але якщо ти хочеш, аби я сам тебе перетворив…
— Там, там, там-там, — я спробувала наспівати весільний марш, але він зазвучав як поховальний.
Час продовжував летіти, як на крилах.
Тієї ночі мені нічого не снилося, а потім прийшов ранок, і випускний уже стояв на ґанку і стукав у двері. Мені ще так багато треба було вивчити до випускних іспитів, і стало зрозуміло, що за ті кілька днів, що залишилися, я і з половиною не впораюся.
Коли я спустилася до сніданку, Чарлі вже не було. Він залишив на столі газету, і вона нагадала мені, що я маю дещо купити. Хоч би квитки на концерт досі були в продажу! Треба знайти номер телефону, щоб дістати ті дурні квитки. Тепер, коли вся несподіванка зникла, це вже не здавалося подарунком. Звичайно, здивувати Алісу — то не найкраща ідея.
Я хотіла одразу перегорнути аркуші до розділу «Розваги», але мою увагу привернув жирний чорний заголовок. Нахилившись ближче, аби прочитати передовицю, я відчула, як мене обійняв страх.
Менш ніж десять років минуло відтоді, як Сієтл був полігоном для наймасовішого серійного убивці в історії США. Гаррі Риджвей, Убивця з Зеленої Ріки, був засуджений за убивство 48 жінок.
І зараз існують усі передумови стверджувати, що в осадженому Сієтлі саме в цей момент ховається ще страшніше чудовисько.
Поліція не схильна вважати нещодавній сплеск убивств і викрадень роботою серійного убивці. Принаймні поки що. Ніхто не може повірити, що одна людина здатна на таку кровожерливість. Цей убивця — якщо це насправді одна людина — сам винен у 39 пов’язаних убивствах і викраденнях за останні три місяці. Для порівняння, Риджвей розтягнув свій злочинний шабаш, який налічував 48 трофеїв, на 21 рік. Якщо вся ця кількість смертей належить одній людині, тоді це найжорстокіша серійна різанина в американській історії.
Натомість поліція схиляється до версії, що тут замішана банда. Ця теорія підтверджується існуючою кількістю жертв, а також тим, що закономірності у виборі жертв, здається, немає.
Від Джека-Різника до Теда Банді Патрача мішені серійних убивств були зазвичай пов’язані віковою, статевою, расовою схожістю або комбінацією усіх трьох. Жертви ж цієї хвилі убивств представлені від 15-літньої почесної студентки Аманди Рід до 67-літнього листоноші-пенсіонера Омара Дженкса. За статевою ознакою убивства розділилися майже порівну — 18 жінок і 21 чоловік. За расовою приналежністю жертви найрізноманітніші: білошкірі, афро-американці, латиноамериканці та азіати.
Здається, що жертв вибирали навмання. Мотив — убивство заради вбивства.
То який це може бути серійний убивця?
Водночас у способах здійснення злочинів достатньо схожості, щоб не виключати серійності. Всі знайдені жертви були настільки обгорілі, що для ідентифікації знадобилися записи зубних лікарів. На згарищах були начебто застосовані горючі речовини, такі як бензин або спирт, проте жодних слідів цих речовин не знайдено. Всі тіла були недбало покинуті, без жодної спроби їх приховати.
Ще страхітливіше те, що більшість останків свідчать про нелюдське насильство — кістки були поламані й розчавлені під надзвичайним тиском і, як твердять судмедексперти, ще до смерті, хоча судити про достовірність цих висновків важко, зважаючи на стан речових доказів.
Інша схожість, яка вказує на можливість серійних убивств, така: кожен злочин виконаний ідеально чисто, без жодних доказів, окрім власне останків тіл. Жодного відбитка, сліду від шини або волосини. Зникнення траплялися в таких місцях, які не наводили на жодні підозри.
Власне, щодо самих зникнень — жертви непоказні з усіх боків. Жодну з них не можна розглядати як легку мішень. Ніхто з них не був утікачем або бездомним — тим, хто легко зникає і на кого рідко подають у розшук. Жертви зникали зі своїх домівок, з четвертого поверху будинку, з фітнес-клубу, з весілля. Ось найнеймовірніший випадок: 30-літній боксер-аматор Роберт Волш пішов на побачення у кіно; за декілька хвилин після початку стрічки жінка збагнула, що його немає на місці. Його тіло знайшли три години потому, коли пожежники приїхали загасити палаючий бак зі сміттям за двадцять миль звідти.
У вбивствах проглядається ще одна закономірність: усі вони скоєні вночі.
І найжахливіша закономірність — прискорення. Першого місяця скоєно шість злочинів, другого — одинадцять. А лише за десять останніх днів скоєно двадцять два. І поліція так само не знає, де шукати убивцю, як і після першого обвугленого тіла.
Докази суперечливі, останки страхітливі. Нова кровожерлива банда чи здичавілий серійний убивця? Чи щось інше, про що поліція навіть не здогадується?
Одне можна сказати напевно: щось жахливе розгулює Сієтлом.
Мені знадобилося майже три спроби, щоб прочитати останнє речення; потім я зрозуміла, що в мене тремтять руки.
— Белло?
Замислившись над прочитаним, я зойкнула і здригнулася ід Едвардового звертання, хоч воно було тихим і не таким уже несподіваним.
Він стояв у дверях, звівши на переніссі брови. Потім нагло він уже стояв поруч і тримав мене за руку.
15
«Anne of Green Gables», екранізація роману канадської письменниці Люсі мод Монтгомері.
