Замах на міражі - Тендряков Владимир Федорович (читать книги регистрация .txt) 📗
Та саме тепер, власне, для нас все і починається. До цього часу ми провадили авантюрну, невпорядковану розвідку, нишпорили у тумані. Туман розвіювався. Кожне явище ми розглядали у часі, який не стоїть на місці — рухається то сповільнено, то напористо — доведеться робити складні кількісні розрахунки…
Здавалося б, надмір і складність завдань мають відлякувати, але я почувався у своїй стихії. На самому початку нашого флібустьєрського плавання я уже запідозрював: які б випадкові вітри не ганяли наш корабель, його рано чи пізно мало занести у відкриті води фізики. Вони так широко розлилися, що експедиції під різними науковими прапорами нині не можуть їх обминути. Математичний апарат дослідження фізичних явищ придатний і до морської природи. Теорія випадкових процесів пояснює не тільки рух суспендованих частинок у рідині, але й певні історичні несподіванки; кривою експоненти можна зобразити і зростання напруги у конденсаторі, і розвиток нашої цивілізації… Я перестаю бути захопленим дилетантом, тридцятирічний фаховий досвід теоретика — мій пай у нову справу. Почуваюся повноважним представником від фізики, науки, яка двома революційними стрибками у нашому столітті вирвалася вперед у пізнанні світу.
А коли так, то зараз можу вже без ніяковості, на увесь голос розмовляти з директором: «У вас склалося враження — я забавляюся. Каюсь, сам увів вас в оману, не посмів розкрити карти, не знав, наскільки сильні мої козирі. Тепер готовий грати у відкриту, побити будь-який ваш сумнів. А ви не з тих, хто хапає за барки своїх співробітників — не пхайся на неосвоєну цілину, товчися на своїй загінці. Смію сподіватися — не будете затримувати, благословите у дорогу. Але тоді Калмикова вам доведеться замінити не мною, а кимось іншим, а мені по змозі допомагатимете. Вам, наприклад, неважко узаконити двох моїх співробітників — історика і програміста, — вибийте для них дві ставки. І, зрозуміла річ, ви не допустите, щоб ми заводили інтрижку з чужими оракулами — у нашому інституті й своїх вдосталь…»
Проте така розмова, певно, відбудеться не скоро, до неї слід підготуватися, «набрати козирів». Та вже й зараз з підвішеного стану я спускався на твердий грунт, був сповнений рожевими надіями.
Ми вийшли на наш час і цю подію вирішили урочисто відсвяткувати.
— Час плакати — і час реготати; час ридати — і час танцювати! — Полювання на Христа марно не минулося для Миші Дідуся, він став знавцем Старого завіту, цитував Екклезіаста. — Цур, Георгію Петровичу, на свято я прийду з Настею.
— А я з балалайкою, — вставив Толя.
На святковий обід запрошував я, і вагоме слово належало не мені, а Каті:
— Ніяких ресторанів! Смажених лебедів не обіцяю, але ситі й веселі будете.
Таке свято не могло відбутися без Севи, хоч ми й жили «на різних поверхах». Мені навіть хотілося звести його з моїми флібустьєрами — поглянь-но на батька з лиця!..
Першою прийшла Ірина Сушко з жевріючою гвоздикою у чорному волоссі і букетом гвоздик у руках, променисті очі умиротворені, майже милостиві, без усякої колючості. Схоже на те, що Ірина зараз переживала те внутрішнє переможне задоволення, яке, мабуть, відчуває парашутист, приземлившись, — здійснив те, чого боявся, тепер готовий і на більше.
Ірина прилаштувала у вазі гвоздики, звільнилася від кофтинки, кинулася на кухню помагати Каті. Сева, який тинявся по квартирі з міною показного терпіння, стріпнувся, вирік багатозначне: «Еге!» — і зник у своїй кімнаті.
Через десять хвилин він постав при параді — накрохмалена сорочка, широкий галстук з павлиним оком, вельветові штани в обтяжку.
З коротким дзвінком у двері ввалився Толя Зибков, розтріпаний, розпарений, щасливо примружений, також з квітами, добряче пом’ятими в автобусній товкотнечі… з балалайкою.
— Наш Дід, він же Копилов Михайло Олександрович, затримається, — оголосив він з порога. — Наречену на вокзал проводжає.
— Як на вокзал?! Адже він обіцяв бути тут разом із Настею.
— Настя, Георгію Петровичу, щоб ви знали, — скринька з сюрпризами. Коли домовлялися, вона, бачте, забула, що саме цього вечора її троюрідна тітка у Звенигороді справляє… не згадаю тільки що — день ангела чи срібне весілля… Звісно, дуже шкода, що Настя не скрасить наше товариство, ну, а Мишко прудкий на ноги, хутко обернеться… Квіточки ось… Вибачаюсь, подарункового виду вони вже не мають. Довелося захищати від зовнішньої агресії інструмент, гордість маестро.
Балалайка — гордість маестро — була без футляра, дешевенька, непоказно-облізла. Толя непоштиво засунув її в кут біля входу, просто на мої черевики.
— Маестро ліпшого місця для інструмента не знайшов? — зауважив я.
— Не балую, Георгію Петровичу. Не вередуха…
Чоловікам, щоб не крутилися під ногами, не заважали накривати стіл, було звелено не висовуватися з мого кабінету. Толя озброївся двома пляшками мінеральної, пив, віддихувався і лиснів. Сева з цікавістю позирав на нього.
— Тату, ти маєш чарівних помічниць, — сказав він.
Толя хмикнув.
— Ви не згодні? — обернувся Сева.
— Згоден, — пропихтів Толя, набулькуючи собі другу склянку. — Вовчиця також виглядає чарівною… коли не гарчить.
— Гарчить?..
— А ви гадаєте — людожерством займаються мовчки?
— Вона — людожерка?!
— Нехай вас це не лякає — хлопчиків їй перетравити важко, то вона за ними й не полює.
Сева спробував дати здачі.
— Але для вас вона, звичайно, робить виняток?
— А що вдієш. Коли нема інших, — хапає тих, хто поруч. Терпимо.
— Кого це ви терпите? — Сама Ірина з розпашілими від плити щоками увірвалась до нас.
— Вас, Ірино Михайлівно. Вашу чарівність нам доводиться терпіти. — Толя в усмішечці розсунув круглу фізіономію.
Ірина обернулася до Севи.
— «Стережіться лжепророків, які приходять до вас в овечих шкурах…»
— Уявляєте, а я приблизно те ж саме подумав, звичайно, іншими словами, — зраділо підхопив Сева.
— Коли ви вже такий проникливий, то здогадайтесь — чому я сюди прийшла?
— Напевне, щоб запросити нас за стіл.
— Не вгадали! По-перше, наша компанія ще не в повному складі, по-друге, пиріг з капустою ще не упрів, а по-третє… Ось заради цього третього я й прийшла; гадаю, що міцної наливки, яку приготувала Катерина Іванівна, може, й мало буде. Дивіться — четверо чоловіків! Не зле було б негайно купити пляшчинку або зо дві коньяку. А зараз ще раз виявте свою проникливість, юначе, скажіть мені: хто має вчинити цей подвиг?
— Стережіться лжепророків і стережіться пророкувати! — торжествуюче вигукнув Толя Зибков.
Сева смиренно кивнув:
— Розумію. Цей подвиг повинен здійснити я.
— Розумний. І не баріться!
Сева пішов. Ірина викурила з нами сигарету, повернулася на кухню. Толя Зибков уздрів Мислителя на столі, взяв його в руки, довго крутив ним, непоштиво перевернув догори ногами, присвиснув.
— Ого, яка лавочка!
Низенька лавочка, на якій сидів Мислитель, була оздоблена по нижньому краю простеньким східчастим узором. Я якось не звернув на нього увагу.
— Це вражає, Георгію Петровичу. Бачте, замало сидіти на зручній лавочці, воліємо ще й на красивій… Звідкіль ця дивна потреба у красі? Бабуся-мавпа, здається, нею зовсім не грішила.
І ми схилилися над перевернутим Мислителем, говорили про необхідність мистецтва…
Наша тема вичерпалася не скоро, а Миша все ще не з’являвся. Увійшла Катя, вже без фартуха, без кухонного рум’янцю, старанно зачесана, підфарбована, у світлому святковому платті.
— Усе готове. Може почнемо, щоб не нудитися?.. Ага, а де ж Сева?
— Посланий за коньяком.
— Він давно вже повернувся. Віддав коньяк й умить щез. Я думала, він поспішив до вас… Ану, ану, піду гляну, чого він там?..
Хвилин через десять Сева з’явився. Він був чомусь без свого ультрамодного галстука, лице трохи бліде і якесь асиметричне. Я не встиг спитати, що з ним, як на столі задзвонив телефон.
Зовсім незнайомий чоловічий голос:
