Мати все - Дашвар Люко (читать книги онлайн бесплатно регистрация txt) 📗
Вона спочатку навіть знітилася, що заважка для милого, учепилася в його шию обома руками, застидалася. І тільки коли Платон забіг до своєї кімнати, метушливо поклав її на ліжко і кинувся підпирати двері важким дубовим стільцем, задеревеніла. «Пані мене вб’є», — промайнуло, та посеред кімнати стояв Платон, дивився на Раю темними від збудження очима, стягував із себе одежину.
«Я йому не сподобаюся! Я не можу сподобатися! Я нічого не вмію. Я боюся… Я все зіпсую. Я не знаю… Не знаю як…» — спина колом. Де вже там на ліжку вигинатися.
— Раю! Чому ти не роздягаєшся? — раптом буденно спитав Платон.
Рая зашарілася і потяглася до светрика. «От і все! — ридала душа. — Я пропала… Зараз він зрозуміє, що я не навчена. Що дурна… Дурна й огидна…» Стягала того светрика, руки тремтіли. І на Платона не глянути: голий стоїть, волосся на голові куйовдить, очей із неї не зводить.
Платон раптом видихнув, хижо пригнувся і плигнув. Просто на дівчину. Ухопив за косу щосили, притиснув до ліжка. Рая зціпила долоньки у кулачки і поклялася собі подумки, що не закричить.
…Іветта так і пріла в шубі — ніяк не могла відвести погляду від синової кімнати. Тихо. Чому так тихо? Глянула на годинник. «Ще хвилину… Ще тільки хвилину, і треба йти до них, — констатувала холодно. — Двадцять хвилин позаду. Досить для першого разу. Якщо дівчина перелякалася, доведеться пояснити їй: Платон — дуже високоморальний хлопець. Він мав перевірити: незаймана чи ні. Міцний аргумент. Нам драних ляльок не треба. Ми — достойні люди».
Ангеліна сиділа на стільці поруч із хазяйкою, сльозу втирала.
— Добре, що це сталося сьогодні, — прошепотіла Іветта.
— І чим сьогодні краще, ніж завтра? — гірко зітхнула нянька.
— Сьогодні тут немає Лідочки, — відповіла Іветта. — І не треба, щоб вона знала.
Нянька зібралася була відказати хазяйці, що та дурне меле: «Лідуся, може, й не дізнається, а від Господа не сховатися». Та раптом із Платонової кімнати почувся відчайдушний Раїн крик.
Ліда знала про пригоду вже наступного ранку. Ангеліна ледь дочекалася, поки дзвінок із клініки вижене Іветту з дому. Прислухалася до тиші у кімнатах Платона і Раї, ухопила слухавку, вихлюпнула професорській доньці:
— Лідусю, все! Пропала дитина. Учора ввечері Платосик її чпокнув, як ту ляльку гумову. Майже у нас на очах. Як до кімнати добіг, сам Господь знає, а коли наївся, так покусав… До ранку плакала у своїй кімнаті. Я все чисто чула, тільки пожаліти не могла. Мати твоя біля неї чатувала.
— Добре, — почула байдужий Лідин голос.
— Як же «добре»?! — ошелешено. — Чи ти теж хвора, як ото твій брат?! Рятувати дівча якось треба, а ти верзеш, прости Господи!
— Добре, — повторила Ліда і поклала слухавку.
Дивні речі. Наїлася тих чудес новорічних, ніби розрослася зсередини дивним незбагненим усесвітом. Так багато всього в душі колотилося, що й помічати перестала — день, ніч, сніг падає, дітлашня на подвор’ї фортецю зліпила. Зоряна після свят як узяла відгули, так і досі не з’явилася в клініці, на Контрактовій баби з пиріжками за місце пересварилися, вітрини знижками ваблять, кава у кав’ярні пахне не кавою, над Дніпром сизо, а ті рибалки, що Ліда повсякчас за них переживала, ще далі від берега порозсідалися, а біля набережної затонув плавучий ресторанчик. Ох, маячня. Нема нічого ззовні, увесь світ усередину перекочував. Стас мовчить. Що він там собі думає? Не запитати. Язик не повертається. От душа рветься: «Не покидай!», а сказати не виходить. Хай би він в очах прочитав, бо все, про що говорять — пусте. Як постріл, здалеку. Не влучить, так попередить: «Тонус, люба! Спину прямо! Стережися».
— Ти снідав?
— Так.
— Я сьогодні затримаюся.
— Авжеж!
— Мама попросила віднести до загсу заяви від імені Платона і дівчини.
— У неї є ім’я?
— Я віднесу. Мама домовилася. Заяву приймуть…
— Добре, хоч я не беру участі в цій комедії.
— Це трагедія.
— Шкода Платона.
— А дівчини?
— У неї є ім’я?
— Певно.
— Віднеси. Поки твоя матінка жива, врятуватися неможливо.
— А я спробую… Піду до неї.
— Ти серйозно? Тоді Платона я на себе беру.
— Правда?
— Так. Треба буде… днями…
— Післязавтра їх розпишуть.
— То не проблема. Розлучитися — раз плюнути. Я його витягну.
— А я поговорю з дівчиною.
— У неї є ім’я?
Ліда не могла пояснити собі, чому вперто відмовляється називати Раю на ім’я, не хоче провідувати маму і брата, але з готовністю виконує доручення Іветти з приготувань до весілля. Та після дзвінка Ангеліни полетіла до материнської оселі. «Зґвалтував? — бісилися думки. — Чудово! Тепер я з легкістю вмовлю її бігти геть! Не потрібна вона тут! Платон… Платон не простить. І що?! Він — хворий. Він просто не усвідомлює: я роблю це заради нього! Навіть мама це зрозуміє! Згодом! Ніякого одруження! Поруч із Платоном і мамою завжди була я! Тільки я!»
— Добре, що прийшла, Лідусю, — роздратовано пробурмотіла нянька, відчинивши Ліді двері. — Платон ще не виходив, я на кухні сховаюся, а дівчина там… У кімнаті своїй. Сніданку й не торкнулася. Хоч би руки на себе не наклала. Скрутилася на підвіконні. Мовчить. Це ж сором який. А як хто дізнається, що тут дівча зґвалтували? От посадять нас усіх, Лідусю! їй-богу, посадять!
— Добре, — ні сіло ні впало прошепотіла Ліда, пішла до рожевої кімнати.
…Рая сиділа на підвіконні, дмухала на віконне скло, малювала на тумані серце, тикала всередину пальчиком, ніби про вуду начиталася. Серце пітніло, стікало водою, тануло. Рая знову дмухала на скло і малювала серце.
Ліда вже секунд із десять стояла на порозі, та дівчина не помічала її. Скрутилася: ноги під себе, плечем до стіни, лице у скло. Ох і далеко полетіла. Чи в мрії, чи у біди свої. Ліда чогось захвилювалася, ніби свою душу побачила — тремтячу, безпорадну.
— Ти… Раю! Раєчко!
Дівчина озирнулася на звук, побачила Ліду, крутнулася, наче хто шило в зад, і впала з підвіконня на підлогу.
— Ну ти незграба. Чекай, допоможу. — Ліда подалася до дівчини, присіла, простягнула їй руку. — Не забилася? Ходити можеш?
Рая зіщулилася, обережно кивнула: може. Ліда раптом почервоніла до скронь, ухопила дівча за плечі, у самої з очей сльози, та великі, дощем. Як трусонула хутірську:
— То біжи! Біжи звідси! Я допоможу! Невже не зрозуміла, куди потрапила? Невже не знаєш навіщо? Що вчора сталося?
Платон… зґвалтував тебе? А це тільки початок, дівчинко! Він хворий. Ненормальний. Псих. Захоче — уб’є! І нічого йому не буде. Я гроші принесла. Тисячу доларів. На початок вистачить. Збирайся! У мене людина є. Довірена. Допоможе тобі з міста вибратися, супроводить. Я вихід знайду. Я тебе не покину. Головне — зараз швидко збирайся, бо мама скоро повернеться. А якщо вона повернеться — усе пропало. — Ліда замовкла, збентежено зазирнула дівчинці у вічі. — Ти… Ти мене чуєш? Ти зрозуміла?
Рая зіщулилася так, що здалося: ще мить — і крапкою стане. Напружено зиркнула на Ліду, опустила очі.
— Не любите ви мене, — прошепотіла.
Ліда мало не впала. Чи вона просто недочула?
— Що? Що?!
Рая смикнула плечиком, вирвалася з Лідиних рук, ухопилася обома руками за білий килим — не відірвати, зиркнула недобре, ніби вогнем у повітрі: не підходь, не віддам.
Ліда була готова до чого завгодно — дитячого переляку, скривдженого скигління, жаху, презирливої образи, безпорадного неприйняття, але тільки не до цього затятого недоброго дорослого жіночого погляду. Він бив навідліг, гнав на край світу, тюкав навздогін, цькував — геть, геть! І Ліда вже тікала, як навіжена, уже шукала, куди би сховатися, і тільки червоний слід Платонових зубів на Раїній шиї, від якого Ліда не могла відвести погляду, нагадував професорській доньці, що вона й досі тут, у рожевій кімнаті.
«Платон укусив її точнісінько туди, куди мене кусав Стас, — констатувала вражено, ледь зіп’ялася на ноги, мовчки пішла геть. — Мабуть, він ухопив її за волосся, вона стиснула вуста і поклялася собі, що не закричить, щоб не показати, як їй страшно. Мабуть, стало надто боляче і вона не втрималася… Закричала. А він… Він подумав, що її збудження сягнуло тваринної межі, що їй добре, що він зробив її щасливою і вдячною, що він бог, а вона — його навіки і він може робити з нею все, що тільки може спасти на думку… тварюці».
