Леопард - Несбьо Ю (читать книги полные TXT) 📗
Мені тепер повсякчас сняться сни. Стояло літо, я кохав її. Я ще був такий молодий і вірив, що варто лише чогось по-справжньому палко зажадати, і ти обов’язково це отримаєш.
Аделе, у тебе була її усмішка, її волосся і її зрадливе серце. А зараз на сайті «Афтенпостен» пишуть, що тебе знайшли. Сподіваюсь, зараз ти ззовні така ж огидна, як і всередині.
А ще написали, буцімто за справу взявся старший інспектор Харрі Холе. Це він спіймав Сніговика. Може, врешті з’явилася надія, що поліція здатна хоч когось урятувати.
Я роздрукував світлину Аделе з сайту «Верденс ганг» і прикріпив на стіну поруч зі сторінкою, вирваною з книги відвідувачів у Ховасхютті. Тепер у переліку лишилось тільки три імені, враховуючи моє власне.
Розділ 37. Психологічний портрет
Фірмова страва у «Шрьодері» була невигадливою: січеники з картоплею та яєчня з сирою цибулею.
— Надзвичайно! — сказала Кая.
— Гадаю, кухар сьогодні просто напився, — згодився Харрі, затим показав на щось. — Поглянь!
Кая озирнулася на екран телевізора, у який тицяв Харрі.
— Ти диви! — мовила вона.
На екрані була фізіономія Мікаеля Бельмана. Харрі знаком попросив Ніну зробити голосніше. Він мовчки спостерігав, як відкриває рот Бельман. М’які, майже жіночі риси. Виразні брови, з-під яких пильно дивляться блискучі карі очі. Білі цятки, наче плями мокрого снігу на шкірі, не псували його, навпаки, додавали принадності, надаючи подібності до якогось екзотичного звіра. Якщо у нього мобільний номер, на відміну від телефонів більшості слідчих, не засекречено, то у «прийнятих» буде повнісінько зізнань від закоханих та збуджених шанувальниць. І тут з’явився звук.
— ...у Ховасхютті, в ніч проти восьмого листопада. Просимо всіх, хто зупинявся там у цей час, негайно звернутися у поліцію.
Потому на екрані знову з’явився ведучий новин з наступним сюжетом.
Харрі, відсунувши тарілку, кивнув офіціантці, щоб замовити каву.
— Хотів би знати, яка твоя думка про цього убивцю зараз, коли ми знайшли Аделе. Як ти собі його уявляєш?
— Навіщо? — спитала Кая й відпила води з келиха. — Завтра ми беремося за іншу роботу.
— Та так, для сміху.
— То для тебе складати психологічний портрет серійного вбивці — розвага?
Харрі пожував зубочистку:
— Знаю, що на це питання є правильна відповідь, але ніяк не пригадаю...
— Ти часом не захворів?
— Отже, хто він?
— По-перше, це досі «він». Себто — серійний убивця. І я сумніваюся, що Аделе була його першою жертвою.
— Чому ні?
— Бо надто все розраховано, а для цього треба мати ясну голову. Коли людина убиває вперше, вона не може так добре собою володіти. Поза тим, він чудово її сховав, отже, зовсім не очікував, що ми знайдемо її. Значить, він може стояти ще за кількома жертвами, які наразі у нас вважають зниклими безвісти.
— Згода. Далі.
— Ну-у...
— Ну ж бо. Ти щойно сказала — він добре сховав Аделе Ветлесен. Першу жертву, про яку ми довідались умоглядно. Що трапилось далі?
— Він ставав чимраз сильнішим та самовпевненішим. Більше не ховав жінок. Шарлотту знайшли біля машини у лісі, Боргні — у підвалі новобудови у центрі міста.
— А Маріт Ульсен?
Кая довго розмірковувала:
— Це було вже занадто. Він погано собою володіє, втрачає самоконтроль.
— Або ж... — уточнив Харрі. — Може, він дістався наступного рівня? І хоче усім показати, який він крутий. Починає з убивства робити виставу. Убивство Маріт Ульсен у Фрогнер-парку — наче гучний заклик: ну ж бо сюди, зверніть увагу, і виконання зовсім не свідчить про втрату контролю. Ота мотузка свідчить лише про недбалість, а в іншому він слідів не залишив. Ти згодна?
Вона замислилась і кивнула.
— Згодом знайшли Еліаса Скуга, — нагадав Харрі. — Що тут різнилося?
— Він мордує жертву, прирікаючи її на повільну загибель, — мовила Кая. — Садист, що у ньому ховався, виказав себе.
— Леопольдове яблуко — теж знаряддя для тортур, — зауважив Харрі. — Та згоден, у цьому випадку ми вперше зіткнулися з садизмом. Разом з тим, він скоїв це свідомо, начебто викриваючи себе, хоча його самого такі не викрито. Він і досі режисер своєї вистави і тримає все під контролем.
На столі перед ними з’явилися чашки й кавник.
— Але... — протягла Кая.
— Що не так?
— Хіба тобі не видається дивним, що садист-убивця полишає місце злочину, не насолодившись стражданнями жертви й тим, як вона сконає? За словами хазяйки, вона чула стукіт із ванної уже після того, як гість пішов. Він накивав п’ятами перед... розв’язкою.
— Слушно. Отже, кого ми маємо: уявного садиста? Навіщо ж йому це удавати?
— Бо він розуміє, що ми намагатимемося скласти його психологічний портрет, що, власне, ми зараз і робимо, — мовила Кая. — І почнемо шукати його не в тому місці.
— М-м-м. У такому разі — перед нами якийсь витончений убивця.
— А ти як гадаєш, підстаркуватий та мудрий?
Харрі налив обом кави.
— Впадає в око, що вбивства, як на серійного убивцю, надто різняться.
Кая нахилилася над столом і, зблиснувши гострими зубками, прошепотіла:
— Себто ти гадаєш, це не серійний убивця?
— Бач, у чому річ — я не зауважив однакового почерку. Зазвичай в убивствах, які скоюють серійні маніяки, є якась схожа особливість, те, що примушує їх убивати знов і знов. А за цих обставин немає жодного свідчення сексуальної складової. І способи убивства різняться, окрім випадків Боргні та Шарлотти, яких, імовірно, було вбито за допомогою леопольдового яблука. Місця злочинів — геть різні, жертви теж дуже відрізняються одна від одної. Різної статі, віку, походження, з різних прошарків суспільства, фактично — нічого спільного.
— Але їх же обрали не випадково, вони всі ночували в одній хатинці тієї ж самої ночі.
— Справді так. Саме це й викликає сумнів щодо того, що ми маємо справу з серійним убивцею. Чи точніше — зі звичайним мотивом серійного убивці. Адже для нього, власне, убивство вже є достатнім мотивом. Якщо він убиває жінок-повій, то не через те, що вони — грішні, а тому що це легка здобич. Я знаю лише одного серійного убивцю, чиї критерії відбору залежали від особистості жертв.
— Сніговик.
— Не вірю я, що серійний убивця почне добирати собі майбутніх жертв, гортаючи сторінки з книги відвідувачів у хатинці туристів. А якщо у Ховасхютті трапилося щось, що змусило його до вбивства, тоді ми не можемо стверджувати, що це типовий серійний убивця. До того ж він хоче, щоб його помітили, а це не властиво звичайним серійним убивцям.
— До чого ти ведеш?
— Уяви: він посилає жінку в Руанду та в Конго, щоб приховати убивство й водночас — купити знаряддя, яким намірився позбавляти життя інших жінок. Згодом він порішив цю жінку. Себто докладає чимало зусиль, щоб приховати вбивство Аделе Ветлесен. А коли через кілька тижнів убиває знов, то вже нічого не робить. За кілька тижнів — чергове убивство, і він, ніби тореадор, тицяє бандерильєю нам у пики, розмахуючи мантією. Він змінюється блискавично. Чим це пояснити?
— А ти не припускаєш, що вбивць, можливо, кілька? І кожен убиває на свій копил?
Харрі не погодився.
— Є один збіг — убивця не лишає доказів. І якщо серійний убивця — це рідкість, то убивця, який не залишає слідів, — така ж дивина, як білий кит. У цій справі убивця, вочевидь, всього один.
— Гаразд. То хто ж він тоді? — Кая знизала плечима. — Серійний убивця з роздвоєнням особистості?
— Або білий кит із крилами, — усміхнувся Харрі. — Ні, не сходиться. Та це вже не має значення, адже ми просто розмірковуємо. Справу ж розслідує Крипос. — Він допив каву. — Я візьму таксі й поїду до лікарні.
— Можу підвезти тебе.
— Не варто, дякую. Їдь краще додому й готуйся до нових захопливих завдань.
Кая важко зітхнула:
— Та ще й Бйорн...
— Про це не мусить знати жодна жива душа, — застеріг Харрі. — Добраніч.
Олтман саме виходив з батькової палати, коли підійшов Харрі.
