Історія української літератури. Том 6 - Грушевський Михайло Сергійович (книги без регистрации TXT) 📗
По цьому коротке слово потіхи "до малжонки" (п’ятнадцятий спудей), "пожегнаньє малжонки и войска", прощання набіжчика з жінкою і з військом (декламація шістнадцатого спудея), наведу слова до війська, — хоч нічим не замітні:
Жегнаю ся из вами, славноє рицерство,
Над которыми мЂл-ем тоє преложенство.
Єсли-м кого образил молю вас — простЂте,
ВсЂх моих вин и образ прошу запомнЂте,
И просЂте за мене всЂ Господа Бога,
Бы ми волная была до неба дорога.
По цім декламація сімнадцятого спудея, місцями досить ефектна, але взагалі не витримане в урочистому настрою, останнє слово до покійного гетьмана і його епітафія:
Несмертельнои славы / достойный гетмане.
Твоя слава в молчаню / нЂкгды не зостане.
Поки ДнЂпр з ДнЂстром много / рыбныє плынути 1
Будут: поты дЂлности / теж твои слынути.
Не зайдеш в глубокоє / нЂкгды запомнЂня,
АнЂ тя лЂта пустят в долгоє молчЂня.
Бо если выхваляєт Кгреціа Нестора,
Ахіллеса, Аякса, а Троя Гектора,
Атенчикове славят кроля Периклеса,
И славного оного з ним Темистоклеса,
Рим зась з смЂлости свого хвалит Курциуша
И з щасливых потычок славит Помпеюша, —
Теды теж и Россіа Петра Сайдачного
Подасть людем в памятку вЂку потомного
Абы єго послуга крвавыи всЂ знали
И пред народы годне єго вспоминали:
Же то єго в том долЂ тЂло єсть покрыто
И на нагробку слова такіє вырыто:
"Тут зложил запорозкій гетман свои кости
Петр Конашевич, ранный в войнЂ для волности
Отчизны-кгды нань турцы моцно натирали
И пострЂлов смертельных килька му задали.
Которыми зраненый, живота доконал,
ВЂры Богу и кролю и войску доховал.
И умер, боронячи мира ойчистого,
За што узыч му, Творче, неба вЂчистого,
Як ревнителю вЂры благочестивои:
В которой был выхован — з молодости своєи 2.
Року тысеча шесть сот двадесять второго,
Погребен в монастыри брацтва Кієвского,
На который тисячій килка офЂровал, —
А же бы там науки фундовано, жадал.
1 Цей "многорибний" епітет значно понижує ефект піднесеного слова. Так само і дальше накопичення класичних імен.
2 Мабуть: свои.
Нема що говорити, як це закінчення епітафії — чиста січена проза — мало має в собі поетичного, але вона в дусі схоластичної піїтики. Нагадати аналогічну автоепітафію Юрія Кониського.
По цім такий самий січений і нічим не інтересний віршований трактатець "В гетманЂ якіи цноты мают быти" (декламація вісімнадцятого спудея) і дещо інтересніше, як не з поетичного, то з історичного становища — похвальне слово Запорізькому Війську; за його заслуги взагалі і спеціально за відбуту Хотинську війну (декламація дев’ятнадцятого спудея):
О Запорозком войску кто писма читаєт,
Тот им мензство и славу хот(ь) не рад признаєт,
Бо завше в нем такіє рицери бывали,
Што менжне непріятелей 1 ойчистых бивали.
И жадноє рицарство в нас не єсть так славно,
Як Запорозское, и неприятелюм 2 страшно.
Скутком самым, ах Боже, не дай дознавати!
Без них як много войска легло, досыть знати,
В Волошех тыми часы, за княжат и панов,
И за самых велможных коронных гетманов 3.
Многіи там рыцери на пляцу зостали,
Сердца поганам против христіан додали.
Ба и в так рочной войнЂ 4 Бог вЂсть як бы было,
Кгды бы Запорозкоє войско не прибыло.
Котороє с коронным войском обок ставши,
Менжне поган разило, / в помоч бога взявши.
Оттоль вЂдаймо, чого / згода доказуєт:
Домы, панства и царства вцале заховуєт!
Дай, боже зъгоду межи / всЂми христіаны,
И звитязство христіанским 5 царом над поганы.
1 Читати: непрьятелей.
2 Читати: непрьятелюм.
3 Автор має на гадці погром польського війська під Цецорою 1620 р.
4 Хотинській.
5 Христьянским.
По цім "Епілокг — смертю пораженого до живых", декламація про неминучість смерті — широко розповсюджена тема, з котрою мали ми нагоду познайомитися в т. IV, дуже близько підходить до неї, місцями впадає в гумористичний тон:
Юж му в тот час не радить / Кгален з пЂкгулками,
АнЂ поможет мудрый / доктор з сыропками,
Юж прожноє лЂкаров всЂх будет стараньє,
Кгды смерть учинить межи гуморы мЂшаньє.
Юж в тот час скрынЂ с талярами,
НЂ шкатулы важныи c портукгалами 1.
1 Золотими.
І нарешті — коротке післяслово автора "До чителника", додане в друку, іншого розміру (7 + 7):
Ласкавый чителнику, / штось тыи вЂршЂ читал,
Прошу, жебысь гетмана / того не запоминал:
Уважаючи єго / ку ойчизнЂ зычливость
И ку церкви Христовой набожную жарливость.
Так тыж автора вЂршов / тых ласкаве споминай,
А в чом погрЂшил, тоє / приятелски покривай.
И єсли то от него / вдячне будеш пріймати,
Теды тя обЂцуєт / чим болшим вчествовати.
Як бачимо, автор дуже рідко де підіймається до того, що справді можна б назвати поезією: де-не-де блищать її промінчики, поза тим це тільки січена, римована проза. Але це загальна хиба тодішньої шкільної піїтики, як я то підносив вище. Серед інших утворів її "Вірші" Саковича належать до кращих з літературного погляду і дуже цінні — з історичного.
За віршами, як я вище зазначив, наступає "Матеріа для учиненія подяковання при погребЂ якого зацного чловека — которои может зажити тот, кто будет подякованє от повинных чинити — мало што придавши албо унявши ведлуг приличности особы змерлои" і такий взірець, як "От гостей зась до потомков позосталых может кто на тот способ мову учинити". Ті ж загальні риторичні місця, підпущені місцями класичними прикладами, як і в вищенавецених віршах. Безсумнівно, вироблення таких шаблонів і укладання за ними різних "орацій" і "декламацій" на задану тему служило в ті часи одним з головних предметів занять "спудеїв" вищого відділу наших "латинських шкіл", як це бачимо пізніш. Книжечка Саковича тому доказом. Часи його ректорства могли бути розквітом цього риторства в Київській школі.
Взірцем для нього було риторство польське. В даному випадку ми в щасливому положенні, — можемо рівняти взірці, давані київському студентству його професором, з тими взірцями, які він давав перед тим школярам польським на підставі того, чого сам навчився в академії Замойській і Краківській. Прошу порівняти оці дві взірцеві промови: "Похоронна мова від гостей до потомків" (з "Problemata", в перекладі):
"Коли чоловік родиться на світ, можна йому придавати всякі епітети урядів, гідностей, наук і ремесел. Себто можемо говорити, хоч би і в далекій можливості, що може він бути ученим, може бути доктором (богословом), капланом, біскупом, а навіть і самим папою. І в світськім стані можна говорити, що буде райцею, бурмістром, жовніром, ротмістром, гетьманом і самим королем. До всіх тих суб’єктів, кажу, може таке віщування прикладатись у формі правдоподібності, про саму тільки смерть не може прикладатися така форма. Бо за дурного вважали б усі, коли б хто-небудь відізвався з таким питанням: чи може чоловік, народившися, померти або — чи може бути смертельним. Не може бути смертельним, а власне єсть смертельний. Скорше його можуть поминути вищезгадані уряди і гідності, але смерть певно не мине. Гарно то висловив поганський чоловік Сенека (полатині і потім переклад): "Перед такою змінністю цього світу нічого нема певнішого над смерть. Вона обертає глину тіла нашого в порох, попіл, можна сказати, в ніщо. Вона не перебирає між паном і мужиком (kmiotkiem), між багатим і убогим, між ученим і простаком. Не лякається ушикованого до бою війська, не стидається біскупської інфули, не вважає на найвищих і наймогутніших королів і монархів, не має милосердя ні до божих слуг, ні до побожних ченців, ні над найменшими дітьми, але всіх гострою косою, прудкою стрілою косить, стріляє і під владу свою підбиває. Не помогла нічого мудрість Соломонові, багатство Крезові, мужність і сила Самсонові, краса Авесаломові (що золоте волосся мав), — навіть і тим еремітам їх побожність нічого не помогла: аніяк не могли спротивитись її силі, повалила всіх і землею накрила. Над самою тільки душею не має вона цього права смертельності, бо, обернувши тіло в порох, душу полишає безсмертною або в радості, або в смутку вічнім. Бо який хто собі візок приготує, живучи на тім світі, таким повезуть його по смерті — куди його вирок божий справить.
