Без козиря (збірка) - Панч Петро (читать книги полностью без сокращений .txt) 📗

Через виселок, збиваючи весняну куряву, уже котилися військові обози.

Ілько озирнувся. Мати стояла на порозі і похитувала сивою головою.

Яма

У небі дзвеніли жайворонки. Довкола зеленіли великими латками толоки, а над збитою дорогою клубився порох. По дорозі довгою гусінню тягся резервний полк. Він поспішав, щоб за сонця увійти в місто. За першою ротою котилася широка телефонна бідка з котушками дроту. На ній сиділо троє телефоністів, між якими був і Курибіда, що минулого року приїздив у Калинівку в ролі інструктора рудничного комітету. Як тоді він дивувався, що ні з сього ні з того потрапив у повстання проти гетьмана, навіть просидів під арештом у варті, так дивувався тепер з того, що потрапив до денікінської Добровольчої армії. Він знову був у командировці на Донбасі, а там оголосили мобілізацію. Будучи людиною полохливою, пішов до військкомату, щоб з'ясувати, чи ця мобілізація стосується таких, як він. Молодий поручик, до якого звернувся Курибіда, саркастично посміхнувся й сказав:

— Коли ви людина істинно руська, ви б мусили давно вже самі з'явитися, а не чекати на оголошення мобілізації.

З військкомату Курибіду направили в казарму і одягли в уніформу з англійського сукна. А коли б він виїхав із Донбасу днем раніше, може б, і досі сидів у рудничному комітеті за своїм столом. Курибіда не сперечався з поручиком, який зробив з нього солдата Добровольчої армії. Йому тільки прикро було, що поручик обізвав його «істинно руським». Таким словом до революції обзивали чорносотенців, які ходили по вулицях з дрючками і з портретами царя, а Курибіда вважав себе за демократа і принципово не читав іншої газети, крім меншовицького органу «Утро».

Ставши телефоністом штабу полку, Курибіда виконував усі накази якнайретельніше і почував себе цілком вільним від докорів сумління, що бореться за відновлення старого режиму, бо й уся партія меншовиків працювала з денікінцями.

Ще більш виразними денікінцями були двоє телефоністів, що сиділи разом з ним у білці. Худий і довгов'язий Кирик з сизим од вугрів обличчям був сином сільського фельдшера, який тільки про те й думав, щоб його діти стали великими панами. Але Кирик не спромігся закінчити навіть початкової школи. Другого звали Павлюком. Він був червонощокий, відгодований на попівських книшах з салом. Його батько мріяв, що з Антоші вийде такий же соборний протоієрей, як він сам, але син не захотів вступити до духовної семінарії, а домігся, щоб його віддали в гімназію. Проте з гімназії його вигнали. Тепер він ходив з виглядом людини, що «постраждала за ідею», і мріяв стати земським начальником.

Кирик ставився до нього з особливою поштивістю і догоджав чим міг. Знаючи, що Павлюкові приємно виставляти себе жертвою політичних переконань, Кирик, хоч уже чув не один раз, але й сьогодні спитав:

— Так і не дали тобі скінчити гімназії, Антошо?

— З п'ятого класу вигнали.

— За віщо?

Павлюк зирнув на Курибіду — нехай знає, з ким має справу, а то, мабуть, гадає, тільки він ідейний.

— Звичайно, за політику вигнали, ну а прискіпалися за француженку. Ябеда була француженка, тільки не вивчиш уроку, обов'язково викличе: «Мсьє Паулюк, вене зісі!» Ну й одержуєш одиницю. Я й замкнув раз її в одному місці.

— А мене з четвертого вигнали, — сказав Кирик, мабуть, тільки, щоб не подумали, що він був смирним.

— А тебе за віщо?

Кирик враз почервонів.

— Воздух громко перемінив на Законі Божому. Водолаз чуть не вмер. — Але згадавши, що Павлюк був попович, почервонів ще більше. — Батюшка, отець священик.

Вайлуватий і боязкий Павлюк до того був ще й обмежений. Найбільшим задоволенням було для нього мріяти про часи, коли будуть знищені більшовики, коли урядовці знову носитимуть форму, одержуватимуть до свят нагороду грішми або к Різдву «надворного совєтніка», к Великодню «Станіслава», а там «Володимира».

— Ex, хорошо було раніш, тихо, спокійно: в суботу — дзвони в церквах, у неділю — гості, узимку — на зайців, улітку — на рибу або преферансик, так, на цілу ніч, а в суботу знову: «Вечірній дзвін, вечірній дзвін, багато дум наводить він». Чудесно все-таки було, Кирику, а?

Кирик поспішив додати йому в тон і від себе:

— Або влітку на вишню, було, як заберешся, аж на саму верхівку. Гойдайся скільки хочеш. Ми раз, ще малими, як залізли, посідали кожен на своїй гілляці й гойдаємось, аж дерево тріщить, і вишні просто зубами дістаємо. Зелені ще, тільки червоніти почали. А тут батько. Ми стриб на землю й прожогом за хату. Батько з ремінякою в руках не погнався за нами, а пішов назустріч, і ми самі вскочили йому в руки, як курчата в борщ.

— А вони хочуть усе це знищити.

— Раз не вірять у Бога.

— А ви хочете боротися з ними своїми дитячими казочками? — Курибіда скривив губи в іронічну посмішку. Він був старіший за кожного з них і більш освічений, але не наважувався показувати своєї зверхності. Навпаки, Курибіда, не твердий в своїх переконаннях і симпатіях до денікінської армії, боявся цих хлопців і намагався навіть лестити їм, хоч їхні теревені навіть його дратували. — Дзвони, передзвони! Народ вимагає землі, вимагає свободи, а не дзвонів.

— А чим погана програма у Денікіна? — спитав Павлюк. — Я її напам'ять знаю. Добровольча армія прагне до знищення більшовицької анархії і заведення в країні правового ладу. Це тобі раз. До відновлення могутньої, єдиної і неподільної Росії. Це тобі два. Гарантія повної громадської свободи, земельна реформа, робітниче законодавство. Якого ж ще дідька їм треба?

— Треба ще, щоб народ повірив у це. А то я одному дядькові розказую про лад, який ми встановимо, а він мені: «Казав пан — кожух дам, та й слово його тепле!»

— І ти йому не набив ряшки? — здивувався Кирик.

— Щоб зразу довести, що ми воюємо за «недоторканність особи»? Як написано в програмі.

— То потім буде. Мужика ще треба навчити сякатися в хустку. А без батога він ніякої науки не розуміє. Я наших дядьків добре знаю.

— Дядьки, дядьки, — перекривив Курибіда. — І дядьки не однакові. Перед тепер ведуть не дядьки, а робітники, а вони знають ціну таким програмам.

Павлюк зміряв Курибіду з голови до ніг:

— Та ти й сам, може, більшовик? Ти дивись, а то Удалов хутко накине петельку. Робітниками лякаєш. Ось заберемо Харків, а там Москву — і кінець. Все буде по-старому. Ex, Москва! Сорок сороків зустрінуть дзвонами. Люблю ж я дзвони, друзі мої, плачу, як гарно дзвонять, а в Москві сорок сороків, Цар-колокол, Цар-пушка, панночки з квітами, радість, сльози і дзвони, дзвони! На дзвіниці Івана Великого тільки — бов, бов, бов… Потім — Христа Спасителя — бов, бов, бов, потім маленькі: тілінь-тілінь-бов… тілінь-ті-лінь-бов… І чути далеко-далеко.

— По всій Росії буде чути, — захопився й Кирик. І вони заспівали:

Курибіда мовчав. Нагадування про Удалова його перелякало. Може, він справді наговорив сьогодні зайвого, а коли довідається Удалов, напевно, захоче на ньому заробити хрест. Удалов був тільки розвідником, але, певне, працював і на контррозвідку. Курибіда пам'ятає, як він спровокував одного хлопця на відвертість. А на другий день його забрали в контррозвідку і більше вже не бачили. Може, й за ним уже стежить Удалов? Курибіда почав уже шукати порятунку на випадок, коли б справді над ним нависла небезпека. Перебігти до червоних? А чим він виправдає своє перебування у білих, хоч би й короткий час?

Шукаючи на виправдання різних причин, Курибіда не почув початку фрази Павлюка і схопив тільки кінець: «…з Англії аероплани і важка артилерія».

— У нас?

Павлюк сказав ухильно:

— У червоних теж, кажуть, з’явились аероплани.

— А ти бачив їх?

— Я не бачив, а в штабі чув.

— Звідки вони можуть знати? — наївно запитав Кирик.

— Що ж ти думаєш, у нас там немає своїх, чи що? У них теж колишні офіцери служать.