Без козиря (збірка) - Панч Петро (читать книги полностью без сокращений .txt) 📗
— А куди ж ти? — стривожилася Харита.
Ілько тепер уже знав, куди йому йти. Підсилений сном і їжею, він тепер може за ніч і фронт перейти.
— До червоних, мамо!
— Я тебе тут заховаю. Куди ти? Просто в зуби їм ускочиш!
Але Ілько зовсім не хотів, щоб мати подумала, що він злякався, і з погордою відказав:
— Піду до Клима!
— Щоб там постріляли, і знати не буду де?
— Напишуть! Клим знатиме й напише.
Мати знала, що застукай його в хаті білі, та ще довідайся, з ким і де був, — не помилують, але й знову відпускати його від себе не хотіла:
— А може, вони на цей раз поминуть. Ось не ходи-бо. Встигнеш іще і навоюватись, і нагорюватись.
Стрілянина наближалася. Ілько вже не знаходив собі місця.
— Ну, піди в балку, перебудь там, доки стихне.
— Ви гадаєте, що я цією рукою не бив білих? — сказав він ображено і ступив до порога.
— Та хоч виглянь! Ще побачить хто! — І сама попереду вибігла в сіни, але в ту ж хвилину повернулася назад з розгубленим виглядом: — Чи мені здалося? Таке, як Гнат Убогий ніби сюди йде.
Ілько сторопів. На таку зустріч він ніяк не сподівався. Тепер уже не було сумніву, що його шукають і, може, ще й поведуться як і з Гараськом. Його обсипало морозом. То зриваючи, то надіваючи шапку, він заметушився по хаті, зирнув у віконце. До землянки справді простував Гнат Убогий з Омеляном. Ількова тривога перекинулася і на Хариту:
— Чого ти, синку? То ж десь наші підходять.
— Не кажіть про мене!
— Та що з тобою? — уже насторожилась Харита. — Ну, піди в хатину.
Вона вже починала догадуватись про причину появи сина дома і приготувалась заступитись за дитину.
Ілько вскочив у хатину і став за дверима, але ж це була не схованка. Тоді він ліг за скриню, проте й тут його могли помітити. Стара скриня, кована залізом, була на коліщатах, він спробував залізти під неї, але зміг тільки засунути ноги.
Що менше було надії заховатися, то більше зростав у Ілька страх. Він уже був певний, що батько знає навіть, куди він утік, і, мабуть, щоб не подумали, що батько не пошкодував тільки чужого, тепер потягнуть і його. А Гарасько, напевно, всю вину звернув на нього. Від жалощів до себе й образи на батька горло перехоплювало спазмами. В цей час під вікном почувся Гнатів голос:
— Здоров, Якове… Підеш? Давно пора!
— А ти на побивку?
— Збирайся, ми зараз.
Ще в дитинстві, бавлячись з Климом, Ілько не раз залазив в простору скриню. Мати складала до неї своє шмаття і часто забувала замикати на колодку, яка висіла і зараз ніби з одкритим ротом. Почувши уже в сінцях кроки, Ілько стрибнув на дно скрині й накрився вигнутим віком. Од цвілі, від якої запрівало шмаття, в нього забило дух і почало перхотіти в горлі. Кашель кожну хвилину міг вибухнути з такою силою, що його почують і на вулиці.
Вони були вже в хаті. Ілько, запихаючи собі в рот шорсткий рукав, міг чути тільки їхні балачки. Гнат Убогий сказав досить сердечно, напевно, щоб не залякати зразу матері:
— Скрипите ще, Петрівно? Самі чи, може, пустили кого?
Мати скипіла:
— Кого б це я пустила? Може, й рук нікому буде скласти. — Вона не витримала більше і схлипнула. — Думала, хоч на старість матиму спокій…
Гнат Убогий зітхнув:
— Життя таке тепер: одним словом — революція. І білі, мабуть, досаждають?
— Земля б під ними завалилася: «Де твої сини, де чоловік?» А я знаю, де мої діти, що з ними, я знаю? Батько взявся до ума доводити.
Тепер уже зітхнули обидва разом — і Гнат Убогий, і Омелян.
— Ти там сорочку чисту дістань для старого, — потім, ніби намагаючись приховати щось, поспішно додав: — І для… обох. Бо ми забігли на хвилинку, де з ким побалакати треба. Не чула, як там Власов поживає?
Але мати, все ще намагаючись відгадати справжню причину їхнього візиту, не відповіла нічого. Вона була ступила до хатини, потім завагалася і вже більш спокійним тоном сказала:
— Чи старий там ще живий?
— Хто, Гордій? Живий. А той… Таке діло… Додому не приходив?
— А що ж з Ільком? Чи, бува, не скоїв чого?
— Та там таке діло, армія наша пролетарська, сама знаєш, робочі. А їм солоденького захотілось, злигався з тим пройдисвітом. Ну, Гордій розгнівався, а Ілько десь тягу дав. Мабуть, прийде.
Ілько чув усе це, заливався соромом і боявся видати себе кашлем. Мати, мабуть, вражена, мовчала.
Омелян, щоб вивести Гната Убогого із скрутного становища, перебив:
— Дайте, Харито Петрівно, напитися.
— Таке діло, — намагався вже заспокоїти її Гнат Убогий, — білі здорово починають нажимать. Скрутно нам доводиться.
— За допомогою прийшли. Все одно дома переб'ють: на четвертий номер он уже наскочили!
Мати, мабуть, все ще прибита такою звісткою, заклопотано сказала:
— Ви б що-небудь з'їли. Трохи кулешику в мене є.
— Коли б ще нам тут білі затірки не дали. Давай скоріше сорочку.
— І напитися я просив.
Мати ступила в хатинку. Вона, мабуть, хотіла подивитись, куди заховався Ілько, і шаснула по кутках, потім підійшла до скрині. Біля цеберки з водою Омелян дзеленчав кухлем. Ілько притиснувся до стінки, увесь скорчився. Кашель знову підступив йому до горла й розпирав заткнутий рот. Біля скрині загриміла залізна клямка, і потім над ним піднялось коване віко, а над скринею нахилилась материна сива голова. Можливо, вона все ще думала, куди він міг заховатися, і рукою мацнула його за обличчя. Від несподіванки вона злякано скрикнула і гримнула над його головою віком.
— Чого ти, Харито, кричиш? — спитав із другої хати Гнат Убогий. Омелян, напившись води, теж був уже в тій хаті.
Вона мовчала. Вона, мабуть, не могла збагнути, що з нею трапилось. Нарешті проговорила все ще злякано:
— Чи мені приверзлося…
Гнат знову гукнув, але вже перелякано:
— Єй-єй, білі!
— Де?
— А диви, ото біжать до кооперативу!
Вони обидва метушливо вистрибнули в сіни. Мати, мабуть, тільки тепер здогадавшись, де він заховався, знову, вже сміливо, відчинила скриню і мовчки, похитуючи головою, висмикнула скатаний рудий вальок і кинулася за Гнатом Убогим у сінці:
— Гнате, Гнате, сорочку!
Ілько почув у селищі постріли. Вони долинали в скриню, як ляскання батогів. Хто стріляв, він не міг бачити, як не бачив і не чув уже матері, що, вискочивши надвір з сорочкою в руках, ще раз крикнула:
— Гнате, Гнате, візьми ж!
Але ні Гната Убогого, ні Омеляна вже не було. Через майдан бігли люди, за ними гналися солдати й стріляли.
— Так це твій тікає? — враз почула вона захеканий голос за плечима. — Не втече! — І солдат, стріляючи на ходу, подався межи хати. Там розлігся вибух, мабуть, від бомби. Від вибуху струснулась земля і жалібно задзеленчали шибки у віконці.
Харита безпорадно опустила руки, вальок розкотився, і полотно залопотіло біля ніг.
— І вісточку передала, і сорочку чисту! — скрушно похитала вона головою.
— От правильно, бабко, робиш! — Перед нею зупинилось двоє солдатів з кокардами на кашкетах. — Так би всі зустрічали! Спасибі, бабка, за уніманіє! — І вони видерли у неї з рук сорочку.
— Це ти тут живеш? Приготуй і попоїсти: ми до тебе зараз повернемось.
Харита стояла як прибита громом. Солдати з сорочкою пробігли ще трохи, стрельнули межи хати, потім зазирнули у вікно до сусідньої землянки, там верещали діти, і повернули назад.
— Ану їх… Усіх не перестріляєш. Ну, бабко, веди нас до хати та смаж гусака, — і першими ступили в сіни.
Харита ніби прокинулася. Вона, мабуть, уже підкорилась своїй долі, але в останню хвилину інстинкт матері вибухнув з новою силою і надав їй снаги. Доки солдати призвичаювались до темної хати, вона не по-старечому метнулась до хатини й замкнула скриню на колодку.
— А що то ти, бабко, від нас ховаєш, хіба ми чужі?
— Всі ви дітки рідні, та не я вам мати. — Вона мінилася в обличчі і намагалася своєю сухою постаттю прикрити широку скриню.
— У нас тепер мать на кожному кроці.
Другий солдат вдоволено зареготав: