Україна та Росія. Як брати горщики побили - Журавльов Денис (лучшие бесплатные книги .TXT) 📗
Нарешті, власне осердям був так званий російський народ, що, на думку офіційних царських ідеологів, складався з трьох племен — великоросів, малоросів і білорусів. Уважаючи українську і білоруську мови звичайними говірками, не визнаючи права українців на повноцінну «високу» літературу, правлячі кола імперії водночас цілком спокійно дивились на спроби «малоросів» писати літературні твори на кшталт «Енеїди» — це сьогодні ми вважаємо талановиту переробку Іваном Котляревським античної класики шедевром української літератури, а тоді багато хто сприймав її як милу малоросійську пародію, що зайвий раз доводить, якою смішною може бути говірка кумедних малоросів. Проте тільки–но українці почали оформлюватись як свідома спільнота, хай спочатку невеличка й така, що складалась лише з інтелігенції, але така, що в майбутньому загрожувала розколом самого осердя «російського» народу й усієї імперії, ставлення до таких речей різко змінилось. Якоюсь мірою глибинною причиною всіх Валуєвських циркулярів і Емських указів було побоювання імперських інтелектуалів, що «малороси» можуть колись у майбутньому піти шляхом поляків — тобто фактично стати нацією й розколоти єдність «російської нації». Якщо ця «російська нація» об'єднувала всіх східних слов'ян, то формування нації та національний рух українців, найбільшої за чисельністю після росіян етнічної групи імперії, безпосередньо загрожувала цілісності згаданої «російської нації». Це стало причиною особливо жорстокого переслідування діяльності українців у сфері мови і культури, що знайшло своє відображення у заборонах щодо мови 1863 та 1876 років. Утім, вони були значною мірою ситуативними, ті заборони, і щільно пов'язаними з загальною ситуацією в імперії після польського повстання 1863 року. Проте складається враження, що тогочасна російська імперська інтелектуальна еліта до кінця не вірила в те, що самі «малороси» спроможні утнути таку неприємну для імперії штуку, як її утнули поляки; інша справа, що вони можуть піддатися польській інтризі (з часом з'явиться ідея ще й про австрійську інтригу як рушійну силу українського політичного руху). За словами А. Каппелера, в Російській імперії «незважаючи на репресивну мовну політику, до початку XX століття українці не перебували у центрі уваги. Найчастіше уряд та громадськість ставилися до них як до лояльних малоросів або нехитрих селян, хохлів. Якщо з Малоросії виходила небезпека, то винними в цьому були насамперед не українці, а Польща та пізніше Австрія, що, як вважалося, мали на меті перетворити малоросів на мазепинців».
Проте у перебуванні в самому осерді імперського гурта народів були й свої переваги — парадокс, але попри те, що їхні народи піддавались фактично репресіям (а як інакше розцінити мовні заборони тощо?), українці й білоруси мали, либонь, найкращі, крім росіян, можливості реалізувати себе як окремих особистостей у рамках Російської імперії. Українці, що володіли російською мовою, нічим не вирізнялись із загальноросійського гурту і не дискримінувались. Однак майбутнє української нації було під великим питанням, адже за таких умов українці могли перетворитися просто на котрусь етнографічну групу росіян. Отож, чим віддаленішим від осердя, «православного російського центру» був народ в імперії, тим дужче дискримінували його представників і водночас тим кращі шанси вони діставали, аби зберегти свої особливості як окремого народу. (Ситуація трохи схожа на життя північноамериканських індіанців, яких дискримінували, але не асимілювали через надто велику несхожість. Припинення дискримінації відкрило шлях для значно сильнішої асиміляції.) Тож українцям у цьому плані особливо пощастило — чи ні, залежно від того, як на це подивитися.
Тепер про «самодержавство». Вірність (лояльність) підданих державі та правлячій династії самодержців завжди являла собою основну будь–якої імперії, зокрема, Російської. Безпека і політична стабільність були пріоритетами для центру, тому вірність неросійського населення окраїн мала для нього першочергове значення. З погляду царського уряду становище етносів у неофіційній ієрархії народів імперії залежало від міри їхньої лояльності. Так, наприклад, більшість кочових народів (зокрема, калмики, кримські татари), горці Північного Кавказу, а після польських повстань — поляки, а також євреї, вважалися ненадійними підданими, проміжне становище займали, наприклад, грузини, а ось прибалтійські німці, фіни та вірмени до середини XIX століття вважалися за вірних слуг царя (поки процеси націєтворення у цих народів не зайшли так далеко, що їх стали сприймати як не таких уже відданих царських слуг).
А що ж українці? Як знає читач, історія україно- російських взаємин була вельми непростою, і про це пам’ятали імперські діячі XIX століття. Українців за різними стереотипами сприймали то як сумнівних і зрадливих, то як вірних і трохи кумедних. На
XIX століття, як відомо, найбільшого поширення набуло сприйняття їх як колоритних, але відданих царю та імперії малоросів. Проте і їх не оминули процеси націєтворення, і українці «знову спустилися по щаблях ієрархічної драбини» (А. Каппелер) внаслідок перших політичних вимог, висунутих українським національним рухом (кирило–мефодіївцями, громадами тощо). Відігравав свою роль і той факт, що українофільський рух часто розглядався в щільному зв'язку з польським рухом, який однозначно трактували як зрадницький щодо імперії. Тому попри вірність багатьох українців престолу, до народу як такого почали ставитися з деякою підозрою, фактично частково відродився давній стереотип зрадників — «мазепинців». Довести свою відданість імперії в другій половині XIX століття українцям можна було, повністю прийнявши російські культурні зразки і мову, відкинувши ідею існування українського народу як чогось окремішнього.
Отже, протягом XIX століття російська влада спочатку була толерантною до культурного відродження українців і навіть нерідко симпатизувала йому, але в другій половині століття національний рух набув політичного значення. Оскільки «малороси» сприймались як частина російської нації, будь–яке віддалення від російської мови та культури означало небезпеку для єдності російської нації і мусило бути подоланим.
Адже третім складником тріади Уварова була так звана народність. Це також досить непросте поняття. Якщо перші два — православ'я і самодержавство — були для імперії досить звичними, то народність являла собою безперечну новацію, засновану, однак, частково на дуже давніх традиціях. А саме: вона ґрунтувалась на думці про те, що взаємозв'язок монарха і народу в Росії не такий, як у Західній Європі, — цар є не просто головою держави, він є батьком нації, власне, батьком усіх народів імперії, і ці народи мають відчувати до свого повелителя щось більше, ніж звичайну повагу. Піддані царя мусили любити свого монарха, так само, як він (в ідеалі) любив їх і піклувався про кожного. Ліпше за будь–яких ідеологів, висловилася в годину краху цього (і за іронією долі, в годину зародження нового, але дуже подібного) погляду на відносини влади і людини Марина Цветаева:
В Європі ж, на думку Уварова та російських слов'янофілів, народ і монарх не відчували такого глибокого емоційного зв'язку, що й було ґрунтовною причиною революцій та інших катаклізмів.
Проте народність означала ще й фактичну побудову імперії на засадах панування культури одного, «головного», народу. Таким народом, як уже знаємо, взагалі вважали триєдиний за своєю суттю православний російський народ, що складавася з великоросіян, малоросіян та білорусів. Однак фактично домінувати мала великоросійська мова і культура, адже дві інші вважалися цікавими, але не самостійними й далеко не рівними російській мові та культурі місцевими різновидами, які не варті того, щоб їх плекати, тим паче, на шкоду першій. Фактично після Кримської війни 1853-1855 років та польського повстання 1863 року в Росії оформився справжній російський націоналізм (ми вживаємо цей термін як цілком нейтральний, не надаючи позитивного чи негативного змісту самому по собі поняттю), котрий, як націоналізм панівної нації, став боротися з такими самим національними спрямуваннями інших народів імперії. На озброєння російські націоналісти взяли філософські постулати відомого німецького мислителя Геґеля, котрий, як відомо, ділив усі нації на великі (творці історії) і так звані «неісторичні», роль яких в історії незначна і які мають асимілюватися великими, у чому Геґель убачав безсумнівний прогрес. Звісно, доба войовничих націоналізмів у великих європейських країнах потребувала такого вчення, і воно, як ми бачимо, з'явилося. Відродження практично «померлих», «неісторичних» націй прихильники Геґеля вважали непотрібною, навіть шкідливою справою. Не дивно, що частина російської інтелігенції теж із захватом сприйняла згадану теорію, застосувавши її до реалій Російської імперії.
