Україна та Росія. Як брати горщики побили - Журавльов Денис (лучшие бесплатные книги .TXT) 📗
Так–так, таке відносно недавнє (як для історії) XIX століття виявляється, на думку одного з провідних фахівців з даної проблематики, недостатньою мірою вивченим саме під кутом зору україно–російських взаємин. Здавалося б, ну що там невивченого? Взявши до рук типового сучасного підручника з української історії, вузівського чи шкільного, читаємо про українські землі у складі Російської та Австрійської імперій, їхній колоніальний статус, соціальне й національне гноблення і національне ж відродження українців… А насправді подумати є над чим: це і царська політика стосовно українців та України й реакція на неї, і взаємини українського та російською суспільств і культур у рамках загальноімперської спільноти — «російського народу», контакти й конфлікти, сприйняття росіянами українців тощо. Саме ці питання спробуємо обговорити в цьому розділі.
Як слушно зазначає вже відомий читачеві А. Каппелер, коли в історичних працях іде мова про російсько–українські взаємини в XIX столітті, найчастіше мають на увазі політику уряду Російської імперії щодо України та українців (наша перша тема для обговорення), при цьому найчастіше не враховується те, що ця політика зазнавала змін і загалом не може бути охарактеризована самим лише загальним поняттям «русифікація». Як відомо, у XVII і XVIII століттях царська влада спочатку не змінювала адміністративний, соціальний і культурний лад в Україні, а згодом здійснила поступові, але рішучі зміни «тихою сапою». Водночас українська старшинська еліта була прийнята до складу загальноімперської (що 1785 року підтвердила знаменита жалувана грамота Катерини II дворянству імперії), її не дискримінували, вважаючи досить лояльною щодо імперії. Схоже, це ставлення походило від традиції сприймати землі Давньої Русі як такий собі імперській центр, ядро, осердя нової європеїзованої Російської імперії, навколо котрого вона формувалась, об'єднуючи так званих «інородців». Приналежність українців до «центру» на противагу неслов'янським «окраїнам» імперії не можна однозначно оцінити як «позитивний» чи «негативний» для них чинник — вона мала свою ціну, адже саме дискримінація національних еліт дозволила зберегти значну національну окремішність полякам, грузинам тощо. Натомість українська еліта зазнавала надзвичайно сильного впливу російської культури. Специфічні козацькі привілеї, що їх російський уряд розглядав як надані ним з його власної волі, поступово втратили значення і були скасовані, а Лівобережна Україна стала звичайною провінцією Росії. Майже одночасно такими самим провінціями стало Правобережжя, що перейшло під скіпетр Романових після поділу Речі Посполитої, та нинішній український Південь — спадок зниклого завдяки Росії наприкінці XVIII століття Кримського ханства.
Утім, нерідко можна почути таке: «Ну і що лихого в тому, що Україна стала провінцією могутньої імперії? Але ж українцям як таким непогано жилося в тій імперії, поза сумнівом краще, ніж «нині диким тунгусам» і «друзям степів калмикам», як досить зверхньо охарактеризував тих-таки «інородців» російський геній! Вони мали доступ до посад, навіть високих (граф Олексій Безбородько був канцлером Російської імперії в першій половині XIX століття, куди вже вище?!), і ніхто їх не пригноблював — так само, як і за часів СРСР, коли правляча партійна верхівка в післясталінські часи була пов'язана з Україною». У відповідь часто можемо почути не менш категоричне: «Царська Росія була тюрмою народів, де заборонялась українська мова і культура, провадилася активна русифікація, а всі українці, хто досягав високих посад, робили це ціною зради власного народу!» То хто ж має рацію в цій суперечці?
Виявляється, не все так просто. Обидві позиції справедливі й несправедливі водночас. Справедливі — бо в XIX столітті дійсно мало місце те, про що говорять і перші, і другі. Несправедливі — бо різні тенденції досить химерно перепліталися. Почнімо з того, що протягом XIX століття царська політика щодо України суттєво змінювалася (цього, на жаль, наш читач не знайде в більшості вітчизняних підручників та загальних праць з української історії). У першій третині XIX століття вона, як уважає більшість серйозних дослідників проблеми (зокрема І. Лисяк–Рудницький, Я. Грицак та А. Каппелер), не була аж надто репресивною — скоріше її можна назвати цілком поміркованою. У цей період не було видано ЖОДНОЇ заборони на друк українською мовою будь–яких книжок, а мода на все українське, започаткована ще в попередні століття, час від часу прокидалася, що засвідчує той-таки успіх Тараса Шевченка у російської читацької публіки. Адже від верто примітивні українофобські висловлювання Віссаріона Бєлінського про твори Тараса і його самого («я не читал этих пасквилей, и никто из моих знакомых их не читал, что, между прочим, доказывает, что они нисколько не злы, а только плоски и, глупы… Шевченку послали на Кавказ солдатом. Мне не жаль его, будь его судьею, я сделал бы не меньше»), звісно, не відображали ставлення до українського генія більшості освічених росіян. Українська культура розвивалася без помітних перешкод з боку імперського уряду, хоча була відсутня, наприклад, українська мова в системі освіти. Натомість у другій половині того-таки століття відбулися просто разючі зміни на гірше у ставленні владних кіл Російської імперії до української справи—низка заборон на українське книгодрукування (сумнозвісні Валуєвський циркуляр 1863 року, Емський указ 1876 року), завзята боротьба з «українофільством» тощо. У цих майже абсолютних заборонах української мови імперія пі- ціла навіть далі, ніж у репресивній політиці стосовно завжди нелояльних до неї поляків (але, як відзначає А. Каппелер, такі заходи в Росії не були винятком, вони вживались і проти білорусів, литовців та молдаван). Доволі скромні початки українського національного руху зазнали серйозних утисків. За іронією долі (чи не тільки через ту іронію, як матиме змогу переконатись наш читач), найпотужніша хвиля гонінь на «українство» розпочалася за царювання імператора, котрий започаткував еру Великих реформ у Російській імперії — Олександра II.
Що ж трапилося? Хто змінився, імперія чи українці? І перша, і другі. Спочатку щодо імперії. Річ у тому, що наявність якихось не до кінця зрозумілих імперським чиновникам етнічних спільнот з підозріло схожою на російську, але все ж нібито іншою мовою, культурними зразками та уявленнями про себе вже по–іншому сприймались освіченою верхівкою імперії саме в добу її прискореної модернізації. Російський уряд Олександра II намагався «модернізувати всю імперію, що означало систематизувати і гомогенізувати [зробити більш однорідною. — Д. Ж.] її за західним зразком. Мовна політика Росії в другій половині XIX століття принципово не відрізнялася від політики західноєвропейських держав і русифікаційні заходи щодо української мови мають паралелі, наприклад, у Франції (щодо окситанців [мешканців французького Півдня. — Д. Ж.]) чи у Великобританії (щодо ірландців). Проте здавалося, що в Російській імперії заходи були більш репресивними, бо в протилежності до західноєвропейських держав вони були породжені політичною системою, що не гарантувала основних громадянських прав, не мала конституції та політичного представництва й була втіленням економічної відсталості» (А. Каппелер). Дозволимо собі не погодитись ось у чому: російський уряд, котрий приймав заборони на друк котроюсь мовою, був нічим не гірший за європейських колег — наприклад, за уряд британський, який не тільки дискримінував ірландців у їх власній країні, а й ухвалив 1746 року закон, за яким шотландським горцям, названими в цій постанові просто «мешканцями тієї частини Британії, що зветься Шотландія», під страхом суворого покарання і навіть заслання до колоній імперії (Австралія, Тасманія) заборонялось носити будь- який традиційний одяг (включно з пледами та знаменитими кілтами — «спідничками»). Чомусь авторові здається, що російський уряд міг би ще «повчитися» поводженню зі своїми нетитульними народами у цілком «цивілізованих» тогочасних британців.
