Мазепа. Людина. Політик. Легенда. - Журавлев Денис Владимирович (читать книги бесплатно полностью txt) 📗
Незважаючи на велику довіру, якою гетьман користувався у царя, Іван Степанович був сильно занепокоєний можливим викриттям його таємних переговорів і не був зацікавлений в тому, аби Кочубея та Іскру допитували російські слідчі. Тому він зволікав із пошуками винних, яких водночас сповістив про загрозу, порадивши тікати до Криму (!). Політично це був розумний крок людини, яка не втрачала голови і в найнебезпечнішій ситуації. Водночас як знати, можливо, гетьман просто не хотів брати гріха на душу, караючи батька Мотрі… Але Кочубей уже спалив за собою мости – протягом того часу, що його шукали компанійці Мазепи та російські агенти, він разом зі своїми спільниками намагався пробратися до Вітебська, до головної квартири царських військ, де перебував у цей час Петро І. Цар, що звик до доносів на вірного йому гетьмана, все ж не міг залишити цю екстраординарну справу без особливої уваги. Тому донощиків було заохочено давати правдиві свідчення. Але після милої світської розмови, що 18 квітня у Вітебську провели з Кочубеєм та Іскрою російський канцлер Головкін та його заступник Шафіров, донощики потрапили до рук царських катів.
Пояснення просте – по-перше, гетьман Мазепа, що і так був особою, якій довіряли при царському дворі, теж не витрачав дарма часу і грошей, добре попрацювавши зі згаданими російськими високими посадовими особами (Головкін отримав 1000 дукатів, Шафіров – 500, а всі витрати гетьмана у «справі Кочубея» становили не менше 6 тисяч дукатів). По-друге, і тут теж спрацювало згадане вже правило щодо способів видобування інформації із затриманих донощиків («доносчику первый кнут»). При цьому слово «кнут» слід розуміти буквально – писар Преображенського приказу педантично записував, що Іскра отримав шість батогів на одному допиті, десять – на наступному, чимало разів було бито кнутом Святайла, Яценка, сотника Кованька та інших (у «справі Кочубея» проходило шістнадцять чоловік, щоправда, половину складали особисті слуги Кочубея та Іскри). Сам Кочубей, з огляду на свій поважний вік і «готовність співпрацювати зі слідством», отримав найменше (три, а згодом ще п'ять) ударів, після чого заявив про те, що свідчення, викладені ним в доносі, є цілком фальшивими, а мотивами для його написання стала особиста ворожнеча до гетьмана. Але це не врятувало ні самого генерального суддю, ні його спільників. Головкін та Шафіров писали цареві про цілковите зізнання донощиків, але Петро І наказав піддати заарештованих повторному допиту. Після того, як нещасні донощики знову підтвердили свої останні свідчення, їм було оголошено вирок – смертна кара для Кочубея та Іскри, різні терміни ув'язнення для решти. Вирок мотивувався умовами воєнного часу і небезпечною військово-політичною ситуацією, за якої донощики «намагалися, вочевидь, з подачі шведської чи польської розвідки, дискредитувати вірного царю гетьмана Мазепу». Особисто царя донощики так і не побачили.
Петро наказав здійснити страту в Україні, для того, аби залякати потенційних ворогів. Страту мав організувати гетьман. Ми не знаємо, чи зустрічалися востаннє Іван Степанович і його колишній генеральний суддя. Якщо так – то мала бути дуже сумна зустріч. Ясно одне – пушкінська сцена з похмурим «катом» Орликом, що кричить змученому допитами Кочубеєві «еще признанья пан гетман требует!» не має нічого спільного з реальністю, так само як і фамільні розповіді Кочубеїв про те, що в Україні Кочубея знову катували за наказом Мазепи, який хотів насолодитися муками свого ворога і випитати в нього місцезнаходження схованих скарбів. Насправді, Іван Степанович відмовився заарештувати і видати російському правосуддю миргородського полковника Данила Апостола, замішаного у «справі Кочубея», заарештувавши лише кількох родичів Кочубея та Іскри (згодом їх було відпущено). Конфіскувавши рангові маєтки Кочубея, гетьман передав родині Кочубеїв 4 тисячі дукатів «на прожиття». Проте скасувати царський смертний вирок головним обвинуваченим Мазепа не міг (а крім того, може, і не хотів). 14 липня 1708 року в козацькому таборі біля містечка Борщагів-ка Василя Кочубея та Івана Іскру було обезголовлено, тобто скарано тогочасною «почесною шляхетською» смертю. Обох було поховано на території Києво-Печерської лаври біля стіни Успенського собору (тепер поруч із ними спочиває прем'єр-міністр Російської імперії Петро Столипін). До речі, колись у Києві навіть височів пам'ятник Кочубею та Іскрі – на його колишньому постаменті тепер стоїть гармата, встановлена на честь повстанців – робітників заводу «Арсенал», що допомагали повалити в Києві владу Центральної Ради в січні 1918 року.
«Справа Кочубея» мала чималі наслідки як особисто для гетьмана, так і для України. Сам гетьман писав в одному з листів до Москви: «От Кочюбея проносятся вредителные гонору моему розглашения в народе, козаки, ходя собранием, и пьяни и тверезы переговаривают и говорят о некаких противных чести моей плевелах, от Кочюбея розсеянных». Пожвавила свої дії старшинська опозиція – в містечку Оленівці тамтешня старшина побила слугу генерального обозного Ломиковського, що вимагав підводи, говорячи: «Полно уже вашего, гетманчики, панства, приидет де на вашу всех погибель Кочюбей!».
«Справа Кочубея» змусила гетьмана відкрити деякі свої карти вищій старшині (і то лише найвужчому колу осіб, яким Іван Степанович міг довіряти, – генеральному обозному Ломиковському, полковникам Горленкові, Апостолу і Зеленському). Старшина гаряче підтримала ідею контактів зі шведськими та польськими колами. На думку О. Оглобліна, про плани Мазепи також могли знати від самого гетьмана двоє представників вищого українського православного духовенства – Київський митрополит Йоасаф Кроковський та архімандрит Крупицького монастиря (поблизу Батурина), колишній ректор Києво-Могилянської академії Гедеон Одорський.
Чому ж старшинська опозиція всередині Української козацької держави не скористалася такою чудовою нагодою виступити проти свого гетьмана, яку надала «справа Кочубея»? З одного боку, її міг утримати від цього швидкий і жахливий крах авантюри Кочубея та Іскри, з другого – загострення соціальної боротьби в українських містах і селах. Самі старшини-емігранти згадували про своє небажання «бунтувати війська». Дійсно, в багатьох полках Гетьманщини (Полтавському, Гадяцькому, Миргородському, Прилуцькому, Переяславському, Стародубському) селяни припиняли виконувати повинності, бунтували проти влади, намагаючись захопити насамперед горілчані та винні склади, грабуючи майно старшини. Від рук бунтівників постраждали кілька представників гетьманської адміністрації та ненависні селянам і міщанам орендарі. Подекуди, користуючись непевною політичною та військовою ситуацією, «асоціальні елементи» почали стихійно організовувати збройні загони, до яких, як писав гетьман, «як вода, гультяйство пливе». Особливо посилилися подібні явища після початку бойових дій безпосередньо на території Гетьманщини восени 1708 року, але і до того ситуація була непростою. Напередодні майбутніх бурхливих подій це мало б видатися гетьманові зловісною передвісткою…
Розділ 7
«Более, дай згоди святої Вкраїні, хай Україна в січі не гине!»
Від Батурина до Полтави
На початку 1708 року складний механізм таємних дипломатичних зносин Української козацької держави, Швеції та тієї частини польської політичної еліти, що підтримувала короля Станіслава Лещинського, було нарешті відлагоджено і запущено в дію. Увесь час існувала небезпека викриття політичних планів гетьмана – хоча після «справи Кочубея» старшина поводилася досить лояльно щодо свого керівника, в Польщі плани Мазепи фактично не були таємницею. Як конспіратор, Станіслав Лещинський не дорівнював суворому і спокійному Карлу XII або розумному і, коли треба, стриманому Івану Степановичу Мазепі. Балакучий «сезоновий король» хвалився своїми дипломатичними зв'язками з українським гетьманом в оточенні свого двору в Варшаві, серед котрого було більш ніж достатньо російських агентів. Подібну проблему Іван Степанович вирішував геніально просто – він випереджав усіх можливих донощиків, попереджаючи царя про ненадійність поляків (незалежно від їхніх симпатій) та їхні можливі спроби дискредитувати гетьмана в очах Петра і повідомляючи про дійсні або вигадані факти їхньої зрадливої поведінки.
