Мазепа. Людина. Політик. Легенда. - Журавлев Денис Владимирович (читать книги бесплатно полностью txt) 📗
У 1698 році гетьман одружив свого небожа Івана Обидовського зі старшою донькою Василя Кочубея. Через два роки Кочубей став генеральним суддею (одна з найвищих посад в козацькій державі). У 1702, 1706 та 1707 роках Кочубей виконував функції наказного гетьмана, поки Іван Степанович перебував у походах. Родина Кочубеїв продовжувала збагачуватися, і десь в найближчому оточенні генерального судді (історична традиція одноголосно твердить про вирішальну роль дружини Кочубея, про це писав і сам Мазепа в листах до Василя Леонтійовича) визріла ідея сягнути кар'єрної вершини – гетьманська булава завжди виглядала так привабливо… Для цього слід було зробити лише один логічний крок – позбутися свого старого приятеля, якому ця булава належала вже два десятки років.
Як бачимо, Кочубей мав достатньо мотивів для написання свого знаменитого доносу, головним із яких, звісно, був не «український» чи «російський» патріотизм чи особисті мотиви, а вміло розпалювана жадоба влади.
Але як же бути з романтичною історією з пушкінської «Полтави» (або трилогії Богдана Лепкого «Мазепа») про старого ловеласа-гетьмана, закохану красуню – доньку Кочубея та її обуреного батька? Що все-таки сталося в 1704 році між цими людьми?
Судячи з даних джерел, все було дуже просто і складно водночас. Василь Кочубей вів умілу та цілеспрямовану «шлюбну політику» – його донька Марія була одружена з сином ніженського полковника Степана Забіли, Катерина – з сином другого генерального судді Василя Чуйкевича, Прасковія – з сином генерального хорунжого Івана Сулими. Наймолодшій доньці Кочубея, Мотроні (на Марію її перейменував О. С. Пушкін, насправді Марією звали старшу сестру героїні «Полтавы»), в 1704 році мало виповнитися 16 – 17 років. Народилася вона близько 1688 року (тобто Іван Степанович уже був гетьманом, коли хрестив наймолодшу доньку Кочубея; згодом це стало значною перешкодою для ймовірного одруження Івана Степановича і Мотрі – православна церква негативно ставилася до самої ідеї укладання шлюбу між хресними батьками і хрещеними). На жаль, ми не знаємо точного часу і обставин зустрічі юної красуні Мотрі та вже немолодого, але все ще повного енергії гетьмана. Головне – це те, що ці двоє таких різних людей, схоже, цілком щиро покохали одне одного. Історики, відверто неприхильно або вороже налаштовані щодо героя нашої книги, твердили про те, що Іван Степанович просто намагався спокусити чергову «жертву» – доньку Кочубея, яка була засліплена блиском булави і взагалі була «чрезвычайно ограниченным женским существом» (М. Костомаров).
Подібні домисли мають небагато спільного навіть із тією обмеженою інформацією з джерел, що нам відомі. Судячи з листування гетьмана і Мотрі, а також свідчень Кочубея на допиті, юна донька генерального судді виявила неабияку силу почуттів – у відповідь на постійні нападки та знущання з боку батьків (особливо матері, яку гетьман в одному з листів називає «катівкою») вона втекла до палацу свого коханого і довго відмовлялася повернутися додому. Підкреслимо, що поведінка гетьмана мало схожа на поведінку «старого Дон Жуана» – вона вельми шляхетна і виважена.
«Моє серденько, мій квіте рожаний! Сердечне від того болію, що недалеко від мене їдеш, а я не можу очиць твоїх і личка біленького видіти, через сей листочок кланяюся, всі члонки цілую люб'язно».
В наступному листі Іван Степанович ніжно, але переконливо пояснює закоханій в нього дівчині: «Моє серденько! Зажуривем ся, почувши од дівки [посланниці Мотрі] таке слово, же Ваша милість за зле на мене маєш, же Вашу милість при собі не придержал ем, але одіслав додому. Уваж сама, щоб з того виросло. Першая причина: що-б твої родичі по всім світі розголосили: же взяв у нас дочку у ночі ґвалтом і держить у себе замість підложниці. Другая причина: же задержавши Вашу милість у себе, я бим не міг жадною мірою витримати, да і Ваша милість так-же; мусіли бись-мо із тобою жити так, як малженство кажеть, а потім прийшло-б неблагословення од церкви і клятьба, же би нам з тобою жити. Де ж би я на той час подів і мені б же через теє Вашу милість жаль, щоб єсть на-потім на мене плакала».
«Моє серце коханеє!
Сама знаєш, як я сердечне, шалено люблю Вашу милість; ще нікого на світі не любив так; моє б то щастя і радість, щоб нехай їхала та жила у мене, тільки ж я уважав, який кінець цього може бути, а особливо при такій злості та заїлості твоїх родичів; прошу, моя любенько, не міняйся ні в чому, оскільки неоднократ слово своє і рученьку дала, а я взаємно, коли живий буду, тебе не забуду».
«Щасливші мої листи, що в рученьках твоїх бувають, ніж мої біднії очі, бо тебе не оглядають».
«Прошу мене в любові своїй неодмінно ховати, нім, дасть Бог, з ліпшим привітаю, а за тим цілую уста коралевії, ручки біленькі і всі члонки тільця твого біленького, моя любенько коханая».
Ті, хто хоча б раз у житті відчували щось подібне, мають зрозуміти, як важко мали даватися ці рядки гетьманові, для якого це несподіване кохання стало останнім в житті світлим і чистим почуттям…
Дома життя Мотрі зовсім не було солодким – у листах відбилися згадки про важкі «сімейні сцени» – свідченням чого є хоча б ці рядки з листа гетьмана: «Моє серденько! Не маючи відомості про поводження Вашої милості: чи вже перестали Вашу милість мучити і катувати, тепер отже, від'їжджаючи на тиждень на певні місця, посилаю Вашій милості від'їздив через Карпа, яке прошу удячно прийняти, а мене в невідмінній любові своїй ховати». Закохані листувалися протягом певного проміжку часу через невідомих нам на ім'я слуг Мотрі, а також Карпа і Мелашку – слуг гетьмана Мазепи. Через тих же посланців Мотря дістала від гетьмана каблучку та книжечку і передала коханому пасмо свого волосся, намисто з шиї та свою нічну сорочку – в середньовічній Європі такі знаки уваги з боку дами щодо закоханого кавалера були досить поширеними. Згодом листування було перехоплене Кочубеєм, який зберіг дванадцять листів Мазепи (на жаль, жодного листа Мотрі не збереглося). Згодом Василь Леонтійович не надто шляхетно використав інтимне листування доньки в своєму доносі. Після арешту Кочубея листи повернув гетьманові канцлер Петра І Головкін, завіривши Мазепу в тому, що царські чиновники не знімали з них копій. Насправді ж копії було знято – саме їх на початку XIX століття відшукав у московських архівах російський історик Д. Бантиш-Каменський.
Нам мало що відомо про подальшу долю Мотрі Кочубеївни. Є непевні дані про плани її одруження в 1707 році із сином генерального судді Василя Чуйкевича Семеном і гостро негативну (що й не дивно) реакцію на це гетьмана. Є також згадки і про смерть Мотрі у відносно молодому віці.
Вся ця історія свідчить про те, що Іван Степанович був особою багатогранною, неординарною, справжнім сином своєї блискучої доби – часу, коли навіть наймудріші та найобережніші чоловіки могли ризикнути всім заради справжнього почуття…
Показово, що, хоча вищезгадана історія і сприяла погіршенню відносин між гетьманом та генеральним суддею, спілкування між ними, зокрема стосовно досить делікатних справ, тривало. Але десь в глибині, в інтимному оточенні Кочубея, зростала ворожнеча і ненависть до гетьмана, нагромаджувалися різноманітні матеріали, чутки, плітки, переказувалися необачні слова Мазепи, який інколи міг сказати дещо зайве в присутності Кочубея або його людей, хоча і не підпускав до своїх найпотаємніших планів нікого зі старшини, тим більше свого ненадійного «приятеля». А той наприкінці серпня 1707 року разом із своїм свояком, полтавським полковником Іваном Іскрою (онуком гетьмана Якова Остряниці, дуже впливовим і амбітним політиком), вирішив, що настав час діяти. Першу спробу передати Петрові лист із звинуваченням гетьмана Мазепи в зраді було здійснено через такого собі мандрівного ченця Никанора, який відвіз листа до Москви, до Преображенського приказу, очолюваного сумнозвісним князем Федором Ромодановським. В російську історію князь увійшов із промовистою характеристикою «собою видом как монстра, превеликий нежелатель добра никому». Цей особисто відданий цареві професійний садист, гідний попередник Миколи Єжова та Лаврентія Берія відправив нещасного Никанора до в'язниці, попередньо «випитавши» у нього все, що той знав (діяло відоме російське правило «доносчику первый кнут»). Схоже, згодом про ченця просто забули. Занепокоєні відсутністю звісток з Москви змовники на початку 1708 року знайшли нового агента, що погодився передати донос цареві. Ним був єврей-вихрест Петро Яценко (представник будь-якого віросповідання, що прийняв православ'я, мав право займати важливі посади в Українській козацькій державі, євреями-вихрестами були засновники відомих старшинських родів Герциків, Марковичів, Перехрестів тощо). Цей новий посланець мав переказати царському духовникові, що гетьман Мазепа збирається не лише зрадити цареві, але й убити Петра І, коли той приїде наступного разу до Батурина. Для цього, мовляв, Мазепа вже підготував аж триста сердюків, що готові застрелити царя при першій-ліпшій нагоді. Потім, до речі, подібний явно розрахований на сенсацію пункт фігуруватиме в письмовому варіанті доносу Кочубея. Яценка не врятувала (а, мабуть, скоріше згубила) явно малоправдоподібна інформація про три сотні гетьманських «кілєрів». Іван Іскра, явно вправніший і кмітливіший за свого колегу, послав свою людину, полтавського священика Святайла, але на цей раз не до Москви, а до охтирського полковника Федора Осипова, росіянина за походженням і свого доброго приятеля. Осипов переслав листа з доносом до київського губернатора, а той – до царської ставки в Білорусії. На початку березня 1708 року Петро І наказав заарештувати і допитати Кочубея, Іскру та їхніх спільників. Ми мало що знаємо про таємну війну української та російської розвідувальних служб цього періоду. Але, схоже, події розвивалися так.
