З мапи книг і людей (Збірка есеїстики) - Забужко Оксана Стефанивна (мир книг TXT) 📗

Опосередкованим чином саме активність еміґраційних наукових, культурних і видавничих інституцій, запускаючи в рух механізм радянської «контрпропаґанди» («заткнути рота ідейним ворогам!»), відкривала в УРСР канали державного фінансування, «ходом у відповідь», то на академічні дослідження (хай обмежені політичною цензурою) нових тем в україністиці, то на видання й перевидання (хай перлюстровані) національної класики, то на масштабні, з імперським розмахом відзначувані ювілеї діячів культури (хай тільки тих «дозволених») тощо, — на всі ті заходи, які, при всій обмеженості й декоративності, все ж допомагали підтримувати сяку-таку тяглість української культурної ідентичности в складі СРСР і — бодай почасти — «амортизували в часі» дієвість русифікаторської політики тієї самої держави, котра одною рукою масово ліквідувала по містах українські школи, а другою змушена була розщіпати калитку на п'ятдесятитомне видання Франка (з характерним, правда, пропорційним зменшенням тиражу, від 50 тисяч — 1-й том, 1976 року, до 4 тисяч — 50-й том, 1986 року). У кожному разі, немає сумніву, що «діаспорі» ми історично завдячуємо значно більше, ніж нам здається. Можна скільки завгодно кпити нині з української пристрасти до множення по всьому світу пам'ятників Шевченку, але не варт забувати, що саме закладення 1963 року пам'ятника Шевченкові у Вашингтоні стало тією потужною «буржуазно-націоналістичною провокацією», котра змусила Кремль під 150-літній ювілей поета «відкрити шлюзи» українству і навіть, уперше після сталінських часів, дозволити, звісно під контролем КҐБ, але все-таки  п р я м и й  культурний обмін «з українцями за кордоном». Етапним тоді став організований ЦК КПУ лист «діячів культури УРСР» від 29.11.1963 року до української громади в США, в якому радянці (практично повний список тодішнього культурно-мистецького офіціозу: від М. Рильського, П. Тичини й О. Корнійчука до молодих Д. Гнатюка, Д. Павличка й Ліни Костенко) рапортували «дорогим землякам», у стилі «листів трудящих до з'їзду партії», про всесоюзну, в цифровому вираженні, любов до «великого поета, революціонера-демократа, послідовного інтернаціоналіста» і «рішуче виступали проти злобних спроб недругів Радянського Союзу використати творчість поета проти нашої країни» [107]: саме від цього документа й здійнятої ним еміґраційної дискусії беруть початок поїздки українських діячів на Захід уже під «національним» маркером (1960 року Олесь Гончар їздив до США ще в складі «всесоюзної делегації» і зустрітися з професором Шевельовим, своїм колишнім викладачем, поза офіційною програмою побоявся). Яку саме, пропорційно, частину культурних процесів в УРСР було продиктовано цією логікою шахової гри, де «білими» ходила еміґрація, а відповідні радянські відомства «давали відсіч буржуазним націоналістам» у вигляді симетричних ініціатив, тільки зі своїм ідеологічним наповненням, про те без спеціальних студій сказати, звісно, годі, але хронологія «віддзеркалень» навіть на поверховий погляд не може не вражати. Варто було на еміґрації оголосити збір коштів на перевидання «Книгоспілківського», із «розстріляних» 1920-х (і досі найліпшого!), 12-томного зібрання творів Лесі Українки (Леся Українка. Твори: В 12 т. / Нью-Йорк: Вид. спілка Тищенко-Білоус, 1953—1954), як у Києві зараз же притьмом запускають у роботу «своє» (перше після «Книгоспілківського» і найменш купюроване з усіх наступних), 5-томове (Леся Українка. Твори: В 5 т. — К.: Держ. видав. худ. літератури; 1951—1956); варт було УВАН у Нью-Йорку видати й досі не перевершений альбом-дослідження колишнього директора Софійського заповідника, архітектора-проектувальника Капітолійського комплексу у Вашинґтоні Олекси Повстенка, який 1941 року врятував Софію од замінування перед відступом радянських військ (Олекса Повстенко. Катедра св. Софії в Києві. — Нью-Йорк: УВАН, 1954. 476 с. + 336 іл.), як за аналогічну працю, тільки вже з метою продемонструвати «постійну турботу партії і уряду про видатну пам'ятку архітектури», беруться в УРСР (Микола Кресальний. Софійський заповідник у Києві: Архітектурно-історичний нарис. — К.: Держбудвидав, 1960); варт було Володимиру Кубійовичу запустити свій «Сарсельський проект» і опублікувати перших два томи 10-томової «Енциклопедії Українознавства» (Енциклопедія українознавства. Словникова частина / Наук. Т-во ім. Т. Шевченка / Гол. ред. В. Кубійович. Т.1; 2. — Париж-Нью-Йорк: Вид-во «Молоде життя», 1955; 1957), як українцям обіцяють створити — і створюють-таки! — «першу енциклопедію українського народу» — УРЕ (насправді четверту, але спасибі й на тому) [108], - і так, куди не кинь… Особлива місія випала знаменитій «антології Лавріненка» (Юрій Лавріненко. Розстріляне Відродження. Антологія 1917—1933. Поезія — проза — драма — есей // Biblioteka «Kultury». T.XXXVII. — Paris: Instytut Literacki, 1959), яка з походження була «диверсією» еміґрації вже не української, а польської — і завдяки тому змогла отримати чи не найгучніший резонанс за весь час «книжкової війни» (розповсюджувалася за списками згаданого «книжкового проекту» СІА у країнах радянського блоку, звідки в 1960-х потроху просочувалася й в Україну). Вона стала тим детонатором, який дав перепустку в радянські видавництва першій хвилі українських «забутих імен» (незабарною «відсіччю» у вигляді укладеної переважно з віршів про Леніна «своєї» «антології реабілітованих» [Із поезії 20-х років / Упоряд., вступна стаття та примітки А.І.Костенка. — К.: Рад. письменник, 1959] обійтися вже не вийшло!), — і до чергового «закручування гайок» молодь 1960-х устигла відкрити для себе Плужника, Антонича, Зерова, Драй-Хмару, Йогансена, Леся Курбаса, Миколу Куліша, — хай і в обтятому вигляді, але й цього вистачило, щоби зсунути «колоніальну парадигму» в цілому поколінні нашої підрадянської інтеліґенції: умовно кажучи, для того, щоб було на чому вирости Стусові (припускаю, якраз це й мав на увазі Єжи Ґедройць, коли писав, що ця книжка «в Україні спричинилася до постання важливої поетичної групи, т. зв. шістдесятників» [109], — у подробицях українських контекстів він міг плутатися, але загальну  п о л і т и ч н у  суть процесу тут схоплено зовсім правильно).

Сьогодні нам уже не видно, до якої міри офіційна українська культура в УРСР була культурою і такого-от «оперативного реаґування», — «битва двох ідеологій» скінчилася після 1991 року, коли еміґрація склала з себе колишні повноваження опосередкованого «замовника» культурної політики в Україні, і колишні радянці на тих самих посадах позбулися спонуки до будь-яких, як то жартома формулював ЮШ, «культурних поползновєній». Щойно тут і вийшла на яв повна відсутність у них будь-яких власних стратегій. І той факт, що в незалежній Україні, по суті, припинилось академічне впорядкування національної спадщини, про жодні системні робочі-видавничі плани в цій царині за двадцять років ні в гуманітарному секторі НАН України, ні у відповідних міністерствах, ні в новоствореному Інституті національної пам'яті не було й споминки, і навіть 150-ліття Франка Інститут літератури НАН України спромігся відзначити вже тільки… томом купюр із радянського 50-томника (а 135-ліття Лесі Українки й іще смішніше — колективним походом на її могилу!), — найнаочніше показує, якими прихованими пружинами були приводилися в рух усі ті інституції перед 1991 роком [110].

ЮШ не цікавила велика політика, його цікавила велика наука. Але якраз великі діячі, в будь-якій сфері, всупереч досі поширеному в нас (теж радянському!) забобонові, «політичними ідіотами» в античному сенсі, себто кабінетними інтровертами, не бувають ніколи — хоч би тому, що мислять у масштабі довготермінових історичних стратегій і життєво заанґажовані в проективні суспільні наслідки своїх відкриттів на дальню перспективу. То правда, що за натурою ЮШ був не бунтарем, а мислителем, — у спогадах він згадує всього чотири випадки за все своє доросле життя, коли «зривався» й бунтувався відкрито — в його етичній системі, «відповідав злом на зло» (у 1934 році — «поліцейському мовознавцю» Наумові Кагановичу, у 1945 році — німецькому домовласникові, що виганяв його з матір'ю на вулицю, у 1953 році — Романові Якобсону, коли той схотів у зародку затлумити його концепцію, у 1965 році — Горасові Ланту, одному з активістів «антишевельовської кампанії», коли той цинічно запропонував йому «потиснути собі руки»): послужний список, що «на революціонера» ніяк «не тягне» й сам собою може видатися ледве чи не взірцем лагідности й сумирности, — якщо не знати, що справжній, ціложиттєвий бунт ЮШ відбувався деінде, на глибині тектонічній, і в форматі побутових жестів описові не піддається. Вся діяльність ЮШ, від наукової до громадськи-організаційної (від МУРу до УВАН), була, на кінцеву мету, цілеспрямовано  н а ц і є т в о р ч а  (його виступ у вересні 1990 року на тому самому І-му Конгресі українознавців, де ми й познайомилися, ще й досі виглядає недосяжним зразком державницького підходу до відбудови Україною своєї національної пам'яті [111]). З промови на відзнаку 50-ліття УВАН видно, з якими далекосяжними стратегічними настановами розбудовував він на еміґрації українську науку, з недавно опублікованого листування з Єжи Ґедройцем [112] — на який центр інтелектуального опору (в одній категорії з його східноєвропейськими «братиками» з Free Europe Press) перетворював редагований ним журнал: усе це (і багато ще не згаданого) вже належить до терену «високої» політики — акурат тієї, котрої в постколоніальній Україні так драстично бракує… Радянські органи безпеки, зі свого боку, не помилялися, коли в своєму орвелівському «ньюспіку» титулували його «буржуазно-націоналістичним ученим»: він  д і й с н о  був їхнім «ідейним противником» — із яким, навіть при щедрій асистенції української «темноти», «імперії зла» впоратися так і не вдалося. Тож із другого боку барикад його мали за віщо ненавидіти. І матимуть іще довго — аж доти, доки всі його «довгограючі» стратегії не будуть втілені в реальність — і в такій якості не перейдуть до підручників історії.