Айвенго - Скотт Вальтер (бесплатные версии книг TXT) 📗

— Мені тепер і найпростіша їжа здалася б делікатесом, — сказав Ательстан. — Я дивуюся, шляхетний Седрику, як це ви так добре пам'ятаєте минуле і в той же час забуваєте, що час обідати!

— Лише даремно гаєш час, — промурмотів Седрик із роздратуванням, — якщо говориш йому про щось, окрім їжі! Мабуть, душа Гардиканута оселилася в ньому. Він лише й думає, як би нажлуктитися та нажертися. Шкода, — продовжував він, із жалем дивлячись на Ательстана, — шкода, що такий млявий дух живе в такій монументальній оболонці! І треба ж, щоб велика справа відродження Англії залежала від роботи такого кепського важеля! Якщо він одружиться з Ровеною, її піднесений дух ще може розбудити в ньому кращі вияви його натури… Але яке тут весілля, коли всі ми — і Ро-вена, і Ательстан, та й сам я — перебуваємо в полоні в цього грубого розбійника!.. Можливо, він тому й захопив нас, що побоюється нашого впливу і відчуває, що, поки ми на волі, влада, неправедно захоплена його одноплемінниками, може вислизнути з рук.

Поки Сакс був занурений у сумні думки, двері їхньої в'язниці відчинилися, й увійшов дворецький із білим жезлом у руці — знаком його старшинства серед іншої челяді. Цей важливий слуга врочистим кроком ступив до зали, а за ним четверо служників занесли стіл, заставлений стравами, вигляд і запах яких миттєво згладили в душі Ательстана всі попередні неприємності. Слуги, які принесли обід, були в масках і в плащах.

— Це що за маскарад? — сказав Седрик. — Ви вважаєте, ми й досі не знаємо, хто взяв нас у полон, коли перебуваємо в замку вашого господаря? Передайте Реджинальду Фрон де Бефу, — докинув він, скориставшись із нагоди розпочати переговори, — що єдиною причиною вчиненого над нами насильства ми вважаємо протизаконне бажання збагатитися за наш рахунок. Скажіть йому, що ми готові так само задовольнити його користолюбство, як коли б мали справу зі справжнім розбійником. Нехай призначить викуп за наше звільнення, і якщо він не запросить понад наші статки, ми йому сплатимо.

Дворецький замість відповіді лише кивнув.

— І ще передайте Реджинальду Фрон де Бефу, — сказав Ательстан, — що я кидаю йому виклик на смертний бій і пропоную битися пішими або кінними у будь-якому місці за вісім днів по нашому звільненні. Якщо він справжній лицар, то він не насмілиться відкласти двобій або відмовитися від нього.

— Передам лицареві ваш виклик, — відповів дворецький, — а поки що пропоную вам поїсти.

Виклик, що його кинув Ательстан, був проголошений недостатньо переконливо: великий шмат м'яса, який він саме ретельно пережовував, значно послабив враження від гордої промови. Проте Седрик привітав її як безсумнівну ознаку пробудження войовничого духу у своєму супутникові, байдужість якого починала його дратувати, незважаючи на всю повагу, яку він почував до високого походження Ательстана. Зате тепер, на знак повного схвалення, він взявся від душі тиснути йому руку, але трохи засмутився, коли Ательстан сказав, що «готовий поборотися хоч із дюжиною таких молодців, як Фрон де Беф, аби лише швидше вибратися з цього замку, де кладуть у юшку так багато часнику».

Не звернувши уваги на те, що Ательстанові байдужість і обжерливість знову взяли гору, Седрик сів навпроти нього і невдовзі довів, що хоча й міг заради помислів про лихоліття батьківщини забувати про їжу, але за столом зі стравами проявляв чудовий апетит, що його успадкував від саксонських пращурів.

Не встигли бранці гарненько насолодитися сніданком, як увагу їхню відвернули від цього важливого заняття звуки ріжка, що пролунали перед брамою замку. Звуки ці тричі повторилися, і то з такою гучністю, наче сурмач був казковим лицарем, який зупинився перед зачарованим замком і побажав зняти з нього закляття, щоб стіни, вежі, зубці й бійниці розтанули, мов ранковий туман.

Сакси здригнулися, підхопилися з місць і поспішили до вікна, але нічого не побачили, тому що вікна виходили у двір замку. Однак, судячи з того, що тої ж хвилини в замку здійнялася метушня, було зрозуміло, що сталася якась важлива подія.

Розділ XXII

ехай наші саксонські ватажки знову беруться до перерваного сніданку, щойно почуття голоду переможе їхню непогамовану цікавість, а ми повернемося до бідолашного бранця — Ісака з Йорка. Нещасного єврея заштовхнули до тюремного підвалу замку, викопаного глибоко під землею, навіть глибше, ніж дно рову довкіл замкового муру, і через те дуже вогкого. Світло проникало туди лише крізь один чи два невеличкі отвори, до яких полонений не міг дотягтися рукою. Навіть опівдні погожої днини ці дірки давали зовсім мало світла, і ще задовго до заходу сонця підвал оповивала темрява. Ланцюги й кайдани, що залишилися від колишніх в'язнів, висіли на стінах темниці. У двох кільцях кайданів стирчали розроблені кістки людських ніг, ніби ув'язнений встиг не лише померти, але й перетворитися на скелет.

В одному кутку цього лиховісного підземелля було облаштоване широке огнище, над яким були закріплені заіржавілі залізні грати.

Від самого вигляду темниці защеміло б серце й хоробрішої людини, ніж Ісак. Проте тепер, під загрозою справжньої небезпеки, він був набагато спокійніший, ніж перед тим, коли перебував під владою уявних жахів. Любителі полювання стверджують, що заєць страждає більше, поки втікає від собак, аніж тоді, коли потрапляє до них у зуби.

Ймовірно, і євреї, яким доводилося повсякчас чогось побоюватися, звикали до думки про муки, яких вони можуть зазнати, тож жодне випробування, яке може очікувати 'їх, не стало б для них несподіванкою. А саме несподіванка й змушує людей втрачати голову. До того ж Ісак не вперше потрапляв у небезпечне становище. Він був уже досить досвідченим і сподівався, що й тепер йому пощастить уникнути біди, зовсім як здобич іноді вислизає з рук мисливця. Але понад усе його підтримувала непохитна затятість його племені й та тверда рішучість, з якою діти Ізраїлю зносили жорстокі утиски влади й насильників, аби не дати своїм мучителям того, чого вони від них домагалися.

Готовий до пасивного опору, запнувшись у плащ, аби захиститися від вогкості, Ісак сидів ув одному з кутків підземелля. Вся його постать, складені руки, скуйовджене волосся і борода, хутряний плащ і висока жовта шапка у тьмяному і розсіяному світлі могли б слугувати чудовою моделлю для Рембрандта. Так, не змінюючи пози, просидів Ісак години три поспіль. Раптом зі сходів, що вели до підземелля, почулися кроки. Зарипіли засуви, завищали іржаві петлі, низькі двері прочинились, і до темниці увійшов Реджинальд Фрон де Беф у супроводі двох сарацинських невільників Буа-Гільбера.

Фрон де Беф, чоловік високого зросту й міцної статури, все життя якого минало на війні або в сутичках із сусідами, не зупинявся ні перед чим заради посилення своєї феодальної могутності. Риси його обличчя цілком відповідали його характеру — в них читалися переважно жорстокість і злість. Численні шрами від ран, які на обличчі іншої людини могли б викликати співчуття й повагу як докази мужності і шляхетної відваги, його обличчю додавали ще злостивішого виразу й примножували жах, який воно вселяло. Грізний барон був зодягнений у подряпану панциром і зашмаровану шкіряну куртку, яка щільно облягала тіло. У нього не було іншої зброї, крім кинджала за паском, що врівноважував важке кільце ключів з іншого боку.

Темношкірі невільники, які прийшли разом із бароном, були не в звичайному розкішному вбранні, а в довгих сорочках і штанах із грубого полотна. Рукави в них були засукані вище ліктів, як у різників, коли ті беруться до справи на бійні. Обидва тримали в руках по кошику. Увійшовши до темниці, вони стали обабіч дверей, які Фрон де Беф власноруч дуже міцно замкнув. Вдавшись до таких запобіжних заходів, він повільно перетнув підвал і наблизився до Ісака, пильно дивлячись на нього. Цим поглядом він бажав паралізувати волю єврея — так деякі звірі, подейкують, паралізують свою здобич. І справді, можна було подумати, що очі барона мають таку владу над сердешним полоненим. Ісак сидів нерухомо, роззявивши рота, і з таким жахом дивився на розлюченого лицаря, що всеньке тіло його ніби зібгалося під цим пронизливим і зловісним поглядом нормана. Нещасний Ісак не міг не лише підвестися та вклонитися — він не міг навіть зняти шапки чи вимовити бодай слово благання: він був переконаний в тому, що зараз почнуться тортури і, мабуть, його вб'ють.