Пентакль: Збірка - Олди Генри Лайон (книги читать бесплатно без регистрации полные txt) 📗

— Підемо в підвал? — запитував Карлсон.

Ніякого пропелера, як у мультику, у Карлсона не було. Якщо живеш у підвалі, пропелер ні до чого. Там літати ніде. І штанів на помочах у смішну клітинку у Карлсона теж не було. Він завжди ходив у довгій сорочці до п’ят із кружавчиками біля коміра. А комір збирався в гармошку спеціальним шнурочком, від чого обличчя Карлсона відразу робилося зі звично-синюшнього темно-ліловим з плямами вугільного рум’янцю на щічках. Якби Малюк прийшов на урок у такій сорочці і без штанів, його б, мабуть, зі школи вигнали. Однокласники засміяли б. А мама тиждень лаялася. Утім, мама лаялася б рік, напевно, а тато взявся за ремінь, якби вони довідались, що Малюк ходить гратися у підвал із Карлсоном.

Добре, що Карлсона ніхто не бачив.

Першого разу Малюк злякався. І нічого соромітного чи смішного тут немає: кожний злякається, якщо до нього просто у дворі підійде синій товстунець у дівочій сорочці, запобігливо посміхнеться і запитає:

— Підемо у підвал?

— Ні-і — захитав головою Малюк, коли це трапилося вперше. Він тоді ще не знав, що хоч усю голову в клубок змотай, Карлсон усе одно не відстане. Такий приставучий вродився. — Мені не можна у підвал. Мені мама не дозволяє.

— Можна, — ласкаво погрозив пальцем Карлсон. — Тобі можна.

Він стягнув шнурок біля коміра, густо налився ожинним соком і додав, моргаючи:

— Тобі дуже потрібно у підвал. Ми там будемо гратися. Ходім…

Підвал виявився зовсім поруч. Навіть іти нікуди не треба. Моргнеш раз, другий — і ти в підвалі. Ні, спершу ти на сходах: вузьких, кам’яних, затиснутих між стіною, що облупилася, суціль в іржавих потьоках, і високим бортиком з бетону. Сходинки різного розміру. Малюк завжди спотикався на сьомій — щербатій, сколеній, якійсь недоробленій — і ледве не падав униз, на брудний запльований п’ятачок землі перед дверима. Добре, що Карлсон устигав схопити приятеля за плече. Тут не можна було спотикатися і падати. Просто спотикатися — ще нічого, напевно, тут кожний спотикався, а от падати — нізащо. Упадеш, і відразу станеться щось погане. Будеш валятися, як дохла кішка. Ну, ця, сіра в смужку, що тут вічно валяється.

Спасибі доброму Карлсону — підтримував.

Правда, на плечі залишався синець, схожий на лапчастий кленовий лист.

Величезний замок на дверях хрипів і коливався, коли в ньому колупалися ключем. У замка був поганий настрій і застуджене горло. «Скажи: а-а-а!» — жартував Карлсон, наслідуючи вухогорлоносу, товстому дядькові-лікарю з поліклініки, із круглим дзеркалом на чолі, що лікував одного разу Малюка від ангіни. Пізніше, коли Малюк призвичаївся, Карлсон став довіряти йому вставляти ключ-ложечку в глотку замкові. «А-а-а!» — веселився Малюк, наслідуючи друга, і виходило голосно, оглушливо голосно, аж трусилося все замкнене нутро підвалу:

— А-а-а!..

Замок заковтував і відчинявся.

Дужки виходили з нього рожево-слизуватими, наїжачені двома ріжками.

У підвалі звідусіль росли корені будинку. Вони ссали зі стін кров, що пахне залізом, — і гілкувалися, розбухали, випиналися вузлами згонів, волого блищали заклепками. По вузлах згонів можна було підрахувати, скільки будинку років. Іноді корінь лопався, з чорного нутра хлюпало свистячою парою або струменем рідини. Карлсон годинами міг бавитися, танцюючи біля кореня, що лопнув. А Малюкові ця гра швидко набридала, і він починав бігати по стелі з Гниличкою.

Але все це відбувалося потім, коли Малюк звик.

Першого ж разу вони відчинили двері підвалу, ввійшли в сплетення коренів, вдихнули вогке, по-особливому дражливе повітря, і на цьому підвал закінчився.

— Малюк! — гукнула з вікна мама. — Не сиди на землі! Застудишся!..

Малюк чхнув і з’ясував, що дійсно сидить на землі біля лави. Навпроти оглушливо гавкала болонка Чапа, задкуючи від нього. Морда в собаки була зляканою. До речі, з цього дня Чапа щоразу заходилася гавкотом, зустрічаючи Малюка, і хазяйка Чапи, добра бабуся Вава, дуже ніяковіла.

А сусідський ротвейлер Дикий, скажена худоба, побачивши Малюка починав скиглити.

Наступного разу Карлсон прийшов на уроці літератури. Малюк тільки-но дочитав біля дошки «Лукомор’я» і збирався продовжити, але Марь Лексівна, класна керівничка, його зупинила.

— Досить, — сказала вона, наміряючись ставити в журнал «п’ятірку» — Що ви, Марь Лексівна! — вигукнув Малюк. — Там далі найцікавіше. Там Руслан цього гада за бороду… і взагалі. Ви, напевне, просто не читали далі, ось і не знаєте. Хочете, я розповім?

Марія Олексіївна поставила в журнал «четвірку», за «надлишкову декламацію». «Сідай!» — веліла класна керівничка. Похнюпившись, Малюк сів. Він думав, що керівничка зовсім не класна, а так собі, баба-яга в жакеті, і дивився, як проходом між партами до нього йде Карлсон. Товстенький, у сорочці до п’ят, синій і усмішливий, Карлсон не привертав уваги однокласників. Марію Олексіївну він теж не займав. Малюк подумав, що сталося б, якби вчителька побачила товстуна без штанів, і заусміхався.

— Підемо у підвал?

— Еге ж…

Якщо пройти по підвалу далі, через пульсуючий коридорчик, де завжди хтось охав і зітхав, можна було зустрітися з Гниличкою. Суглобиста, схожа на мокрицю, з обличчям зіпсованого дівчиська, Гниличка обожнювала жарти. Вона пишалася своїм почуттям гумору.

Особливо вона любила звішуватися зі стелі в непідходящий момент.

— Бу-у-у! — відригувала Гниличка і реготала басом.

Якщо правильно відскочити, швидко змахнути руками і хрипло закричати у відповідь — що завгодно, аби хрипло, — Гниличка тягла тебе на стелю. Там удвох починали бігати наввипередки: ти навкарачки, бо інакше падав униз, а Гниличка — як завгодно. Вона не падала, якщо хотіла спуститися, лізла по стіні, шарудячи ніжками, чи випускала з черевця слизький шнурочок, схожий на той, що стягував шию Карлсону.

Шкода, що бігати по стелі більше хвилини не вдавалося.

Малюк поступово навчився ловити наближення кінця гри. Він тепер не гепався зі стелі, боляче вдаряючись об бетон підлоги, а спритно зістрибував. Коли хотілося ще побігати вгорі, між вузлуватих коренів, лякаючи боягузливих пацюків, що снують по кореневищах, треба було попросити Гниличку ще разок підкрастися. «Бу-у-у!» — ти відскакуєш, швидко махаєш, хрипиш і так далі. Тільки Карлсон попередив, що захоплюватися біганням не варто, інакше сам зробишся суглобистим, зі шнурком у черевці, а обличчя в тебе буде зіпсоване. Не обов’язково, як у дівчиська, але зіпсоване, це точно.