Пентакль: Збірка - Олди Генри Лайон (книги читать бесплатно без регистрации полные txt) 📗
Цього разу малюнок Денисові явно вдався: ляпок майже не було. Посередині
листа стояв вертикальний коричневий стовп, від стовпа в різні боки тягнувся жовтий ланцюг з нерівних ланок; праворуч ланцюг закінчувався вже знайомою дрібною фігуркою: круглоголовий чоловічок замість трикутного пальто був одягнений тепер у квадратну чорну куртку. Усю ліву сторону аркуша займав бурий силует з гострими вухами і товстим хвостом до самого неба.
— Що це? — запитав, обмираючи, Богдан. — Це… кіт?
— Кіт науковий, — радісно підтвердив Денис. — Тобто вчений.
— А це хто? Олександр Сергійович Пушкін? — Богдан указав на фігурку в правому куті листа.
— Ні, — Денис скромно потупився. — Це ти.
— Навіщо? — втомлено здивувалася Люська.
Богдан не знайшовся, що відповісти. У грудні випав нарешті сніг, усі палісадники були завіяні заметами, наближався Новий рік, а заощадження родини були, м’яко кажучи, скромними.
— Вона дешева, — збрехав він, виправдовуючись.
Люська нічого не сказала. Сіла перед телевізором з чашкою чаю на блюдці.
Богдан сів навпочіпки і визволив лопату з мішка. «Гостра, — говорили в магазині, — у транспорті обережніше». Держак був занадто свіжий, занадто чистий; вістря поблискувало тьмяно й хижо, і чомусь сам вигляд загостреної лопати раптом зовсім заспокоїв Богдана.
Нехай приходить, подумав задоволено. Кіт-мутант, чи хто він там…
Люська тупо дивилася на екран. Богдан розумів, що вона не бачить і не чує подій «Санта-Барбари», що нервовість останніх місяців незабаром доведе її до зриву, що треба порозумітися — чи покаятися, що те саме…
Він знову одягся і вийшов у двір з лопатою в руках. Зупинився посередині палісадника; у цьому місці проходила теплотраса, тому сніг просідав, а земля не тверділа. Не розуміючи навіщо, Богдан наліг на заступ — м’язи раптом згадали серпень, город, він був майже упевнений, що в ямці виявиться картопляна бульба…
Він нагнувся. Простягнув руку й намацав під сталлю лопати, під снігом і мокрою землею — вологу шорсткувату картоплину.
Витяг.
Це була кругла грудка глини.
Новий рік зустріли вдома, по-сімейному, тихо й скромно.
Денис занедужав, і два тижні Богдан і Люська займалися винятково лікарями, компресами, жарознижуючими таблетками і чаєм з малиною.
Лопата стояла в коморі. На лезі її висихала грудочка землі з палісадника.
Денис видужав. Забрали ялинку і стали чекати весну. Катерина Сергіївна нарешті змилостивилась — на останній зустрічі з керівником Богдан був визнаний гідним деяких підбадьорливих слів.
У неділю — перед тим, як після довгої перерви відправитися до садочку, — Денис зажадав чистого паперу. Йому, бачите, захотілося малювати. Люська вже полізла в стіл за альбомними аркушами, але Богдан, що прибіг із кухні з чашкою кефіру в руці, заявив, що хоче почитати Денисові казку. Проспівати йому пісеньку. Показати ляльковий театр. Саме зараз.
І півдня, забувши про свої книги, возився із сином. Власноручно викупав його у ванній та вклав спати; фарби так і залишилися стояти на столі поруч із чистим аркушем з альбому.
Ранком він не пам’ятав свого сну, але в тім, що це було страхіття, сумніватися не доводилось.
— Що з тобою? — запитала Люська, побачивши його обличчя.
— Погань якась снилася. — Богдан покрутив головою.
— Зміна атмосферного тиску, — непевно промурмотіла Люська, і Богдан кивнув:
— Мабуть…
За Люською і Денисом зачинилися двері. Богдан побрів на кухню доїдати свій сніданок. Зовні, на бляшаному козирку вікна, сидів великий птах, схожий на ластівку. Дивився на Богдана єдиним оком. Бив крилами, змахував з козирка грудочки примерзлого снігу.
Біля третього під’їзду стояла чорна кришка труни — вітер знехотя смикав широке мереживо. Богдан згадав, що помер дідок — хазяїн болонки, той самий, який щоранку вигулював її в жовтогарячому на хутрі пальтечку.
Темними тінями снували люди. Ляскали двері під’їздів.
Богдан опустив штори. Подзвонив на роботу і сказав, що хворий. Потім подзвонив приятелю, з яким повинен був зустрітися в бібліотеці, і відмінив зустріч.
Він згадав, що йому снилося. Овочева база, тільки навпроти, на перекошеному ящику ніхто не сидів. Хтось дивився у спину, увесь час у спину.
— Чекай… Сьогодні… Чекай…
Там, у сні, Богдан крутився дзигою, очікуючи нападу, стискаючи в руках…
Він відкрив комору й витяг лопату. Нігтем зчистив прилиплий бруд.
О пів на п’яту подзвонила заклопотана Люська. У неї занедужала мама — Люська збиралася сьогодні ночувати у неї, прихопивши із собою Дениса.
— Ти там як? — запитувала Люська крізь тріск у слухавці. — Отямився?
— Зовсім, — відрапортував Богдан.
О шостій годині було темно.
О дев’ятій єдиний ліхтар посередині двору замигав і згас.
Повітря було наповнене весною і жахом. У небі, широко розкинувшись, стояло сузір’я Оріона.
Близько півночі, коли майже всі вікна в будинку згасли, Богдан узяв лопату і вийшов у двір. Хвилин п’ятнадцять він був дуже хоробрий — ходив узад-уперед асфальтовою доріжкою і думав про Люську й Дениса. Час припинити усе це страхіття. Нехай дитина малює, що хоче. Нехай Люська, нарешті, перестане пити валеріанку на ніч…
Потім зірки скулилися і потьмяніли. І Богданова хоробрість скулилася теж. Він закрутився дзигою, як тоді у сні, і поспіхом відступив до під’їзду. Будити сусідів, бігти додому, викликати міліцію…
Темна тінь плигнула через сміттєві баки. Богдан відступив на крок, виставивши перед собою лопату. У цей момент єдиний ліхтар у дворі раптом спалахнув знову.
Світло упало на пику з вертикальними щелепами.
Усе ще погрожуючи лопатою, Богдан задкував і задкував до свого під’їзду, мовчки благаючи хоч кого-небудь прокинутися і підійти до вікна, крикнути, хоча б заверещати…
«У лопаті твій порятунок».
Проклятий будинок, проклятий город, проклята картопля…
Картопля…
Він згадав — бульба в руках, картоплина, що летить у страшну пику. Іскри.
Не зводячи очей з того, що дивилося на нього, Богдан тремтячими руками опустив свою зброю. М’язи нагадали, що робити. Богдане наліг на лопату, вона ввійшла в землю не м’яко, але й без особливого зусилля. Чудовисько припало до землі, притисло вуха, стьобало по боках хвостом. Богдан, не відводячи очей, нагнувся і намацав у ямці картоплину.
