Час великої гри. Фантоми 2079 року - Щербак Юрий Николаевич (книги онлайн полностью txt) 📗
Пісня та мила, пісня та люба, все про кохання, все про любов, як ми любились та й розійшлися, тепер зійшлися навіки знов…
Вів мелодію Григорій Невінчаний, якому вторив приємним тенором майор Коваль. Охоронці тихо підспівували; здавалося, що пісня ця сидить споконвіку в генах цих людей, цього народу все життя якого — це журлива пісня розставань, любові, смертей і вічного очікування злагоди і щастя, недосяжність яких рокована була історією. «Тільки геніально чисті, наївні й люблячі душі могли створити таку пісню, — подумав Гайдук. — Ця пісня — залишок реліктового світу вже неіснуючого, безжально винищеного війнами, царями, гетьманами, олігархами, генералами, урядами, чужими окупантами та своїми посіпаками… Але світу що дивним чином залишився в пам'яті цих різних, майже незнайомих людей, які випадково опинилися тут, у Локарно, в центрі грізної сили, що не відає ніяких сентиментів, а домагається лишень нового і раціонального світового порядку; раптом, наче з минулого, з XVII століття, з давно згорілих степів і пограбованих хуторів, перейшовши через мільйони порубаних, розстріляних, згублених голодом і темрявою існування, пісня ця знову ожила…» І Гайдукові гостро схотілося обійняти Олю, захистити її від небезпеки, сказати їй найніжніші слова, яких ніколи не казав жінкам.
Знову як і в ЗЕК-116, коли слухав разом з Боженою, як співали іншу але таку ж божественно сумну пісню. Гайдук відчув свою упослідженість, свою чужість, віддаленість від якихось святинь, бо не знав найкращих пісень свого народу «Я блудний син. Чи, може, — блукаючий у пітьмі?» — подумав Гайдук, засинаючи.
Всупереч своїм звичкам, він не зачинив вікно в спальні на ніч — вперше за час Великої Темряви, — з насолодою вдихаючи свіже нічне повітря Альп.
В суботу о 4.00 PM Боб, вдягнутий у сорочку для гольфу та світлі штани, завів Гайдука до просторого офісу Фрідмана на третьому поверсі будинку Світового уряду Вивів гостя на терасу, й Гайдук знову поглянув на черепичні дахи будинків, пальми, що оточували Пьяцца Гранде, білий, легкий, мов птах, палац Миру (Pallazzo del Pace), побудований в 2075 році на честь 150–річчя конференції в Локарно (1925 p.); вирішивши низку проблем, пов'язаних з завершенням Першої світової війни, конференція стала дипломатичною прелюдією до війни Другої. Здаля озеро здавалося темно–синім продовженням середземноморської стихії. Небо над Локарно було насичене сонячним світлом, майже як довоєнне.
Помітивши уважний погляд Гайдука, Боб сказав:
— Нас рятують Альпи. З того боку — така ж сама темрява, як у вас. Нам трохи пощастило.
На терасу вийшов Фрідман, що широко розставив руки, наче збирався кинутись в обійми Гайдука. Але не кинувся.
— Шабад–шалом, — привітався він. — Пропоную повечеряти, обговорити наші справи.
Він провів гостя через порожню бібліотеку через зал, поділений на ряд невеличких відсіків невисокими, на зріст людини, перегородками: в деяких з них чергові клерки сиділи за комп'ютерами. Це нагадало Гайдуку операційний зал ВІРУ, де працювали офіцери, аналітики–Максиміліани, кожен з яких відповідав за окремий геополітичний сегмент. Нарешті зайшли до їдальні, обставленої старовинними темними меблями. Стіл був накритий на чотири особи.
Їх уже чекав довгов'язий непосидющий чоловік з рудими вусами й невловним пташино–сизим поглядом, який невтомно блукав по кімнаті, не зупиняючись ні на чому більше двох секунд; на чоловікові були старомодний, популярний сто років тому твідовий рудуватий піджак і темно–червоний «метелик» на голубій джинсовій сорочці.
— Гаролд Міллібранд, — кволо доторкнувся до Гайдукової долоні чоловік, бігаючи очима по стінах їдальні. У центрі, над місцем для гостя. Гайдук помітив дивний, не бачений ним досі герб — земна куля (фото, зроблене з космосу), охоплена трьома кільцями: білим — внутрішнім — та золотим і червоним — зовнішніми, на тлі двох вертикально розташованих середньовічних мечів: загострений кінець одного дивився вниз, на південь, а руків'я другого меча було внизу й кінець йшов угору на північ (це виглядало, як шашлик, настромлений на подвійний шампур), в декоративно–орнаментальному оточенні виноградної символіки з уже знайомим написом:
NOVUS ORDO MUNDI
He встигли перекинутися нічого не вартими словами про політ, погоду й Локарно, «місто миру», як до них приєднався ще один учасник зустрічі, якого Гайдук пам'ятав дуже добре: Еммануїл Голдстайн. Всесвітньовідомий політик, творець зовнішньої політики Північної Америки, класик нової дипломатії XXI століття.
Огрядний старий чоловік у важких круглих окулярах у чорній оправі, з фарбованим, ледь–ледь кучерявим колись волоссям, убраний у білий кітель з розстебнутим на брижуватій шиї стоячим комірцем, із золотим орденом, що висів на трикольоровій — біло–золотисто–червоній — стрічці: Гайдук упізнав зменшену копію герба, що висів на стіні.
Своїм характерним, відомим усьому світу низьким голосом колишній всемогутній держсекретар звернувся по–англійськи з жахливим швейцарсько–німецьким акцентом до Гайдука, запросивши сісти спочатку не до столу а в шкіряні старі крісла, і запропонував сигару та віскі. Від сигари Гайдук відмовився, від віскі — ні.
Фрідман і Міллібранд зручно всілися навпроти Гайдука, взявши до рук високі, спітнілі від холоду стакани з якоюсь молочного кольору рідиною. Голдстайн запалив сигару від чого в їдальні завис гидкий запах паленої гуми, ковтнув віскі без льоду та содової, подивився уважно на Гайдука і спитав:
— Так що будемо робити з вашою Україною? Як тебе звати?
— Ігор.
— Ігорю, зови мене Ема, — вуркітливо дозволив Голдстайн, що означало перехід на «ти».
46
— Хочу подякувати Світовому уряду за подолання Великої Темряви в окремо взятій країні, — сказав Гайдук, відзначивши подумки, що віскі йому поки що не треба пити.
— Не перебільшуйте наших можливостей, — примружив повіки Голдстайн. — Це вдалося тільки тут, у Локарно, і то завдяки Гаролду який щодня стирчить годинами на даху ногами догори. Хмари бояться вигляду його жахливих кривих ніг.
Міллібранд байдуже вивчав стелю, не реагуючи на підначки старого.
— Пане Голдстайн…
— Ема, — виправив Гайдука колишній державний секретар.
— Ема, — ледве подолав цей бар'єр Гайдук, пригадавши, що колись у київській школі йому подобалася весела дівчина Емма, в яку всі хлопці були закохані і називали її Емчиком. — Я вдячний вам і вашим колегам за можливість бути тут і обговорити з вами питання, яке нас найбільше турбує. Новообраний президент Василь Воля та уряд України–Руси вітають вас і сподіваються на розуміння.
— Яка площа? — спитав Голдстайн.
— Чого?
— Твоєї України?
— Трохи більше шестиста тисяч квадратних кілометрів.
— Це менше, ніж розміри штату Техас, — підказав Міллібранд.
— А земель сільськогосподарського призначення? — розпитував далі Голдстайн.
— Понад п'ятдесят процентів площі.
— Скільки продуктів харчування ви можете виробляти?
— Можлива продукція зерна — до ста мільйонів тонн на рік, — відповів, як на іспиті. Гайдук. Слава богу пам'ятав.
— Це не так, — сигара Голдстайна викидала хмаринки диму як локомобіль на Контрактовому майдані. — Наші експерти переконані, що після закінчення Великої Темряви клімат твоєї країні стане настільки сприятливим, що виробництво зерна можна буде підняти мінімум утричі, збираючи кілька врожаїв на рік.
— Може, й так, — дипломатично погодився Гайдук. — Я не експерт з сільського господарства.
— Ми знаємо твій профіль, — зі зрозумінням пихкнув димом Голдстайн. — Продовжуй.
— Ми просимо Клуб Локарно, особисто вас, пане… тебе, Ема, не оголошувати режим ЗОМБІ для України. Це несправедливо і контрпродуктивно.
Тут блукаючий пташиний погляд Міллібранда зупинився на Гайдукові надовго (той згодом зрозумів, що в хвилини гніву погляд екс–прем'єр–міністра Великобританії ставав нерухомим, як при кататонії); нарешті Міллібранд вибухнув вишуканою, повною співучих тьюнів та придихань шекспірівською мовою:
