РАЙ. Центр - Дашвар Люко (книга жизни .txt) 📗
— Бачила, — повторила Галка. — А потім цілий день спостерігала за тобою.
Люба опустила голову, приклала долоні до плечей. Сонце світить, а їй раптом так холодно стало.
— Макс віз мене знайомитися зі своїми батьками, а я не подумала, що мушу полюбити їх. Я знала, що вони ніколи не полюблять мене. І вирішила — хоч розсміюся їм в обличчя, коли вони побачать мене і від обурення вкриються червоними плямами. Друг казав: екстазі — радість. Я проковтнула рожеву пігулку і попросила, щоби вона допомогла мені… розсміятися…
Замовкла. Задумалась.
— Виходить, щоразу, коли зраджувала собі, — я оступалася… — На філософському вчишся? — спитала Галка.
У середині дня дизель-ґенератори з військової частини дали світло багатостраждальній лікарні. Турбувати міністра оборони не довелося. З’ясувалося, що військовим другий місяць затримують грошове забезпечення, тобто банальну зарплату, тому Володимир Гнатович смиконув людину в міністерстві фінансів, благо головний розпорядник державних коштів за власний кошт щез із поля видимості, аби відпочити від державних проблем. У міністерстві фінансів погодилися націдити захисникам трохи грошей, військові не повірили щастю і навіть пропонували три дизель-ґенератори замість потрібних двох, мовляв, ми ж усе розуміємо, може, бібліотеку ще треба реанімувати чи, приміром, ту ж райдержадміністраіцію. Сердюкові люди порадили військовим не розкидатися дизель-генераторами. А раптом війна? А у них з трьох, що на балансі, жодного?
Самого Володимира Гнатовича новина вже не тішила. Світло в лікарні? Інакше і бути не могло, бо тоді він — не Сердюк. А от де Макс? На ранок Женя вже не зважала на присутність Роми Шиллєра, вимагала відкласти всі справи, одірвати зад і знайти дитину, бо їй, бач, треба щось терміново пояснити хлопчику сам на сам.
— Що там у вас сталося? — кривився Володимир Гнатович.
— Не твоє діло! — Женя сильно нервувала, і це насторожувало пильного Сердюка.
— Нікуди не подінеться, — відрубав. — Пиячить у нічному клубі з друзями чи спить під боком у якоїсь шльондри.
Звичайно, Володимир Гнатович трохи знав сина. Шльондри — це не про Макса, але Женя відволікла його від справ: він саме вивчав компромат на Коноваленка, і тут, серед папірців було немало свідчень про брутальне поводження Ростислава Дмитровича з жінками легкої поведінки. Сердюк навіть зателефонував менту Баклану, щоби той знайшов одну-дві жертви. Хай би замаячили перед очима Коноваленка, якщо раптом спробує сіпнутися. Але то — перспективи, а зранку Сердюкові люди відвідали банк-реєстратор, де зберігався реєстр акціонерів цукрозаводу, зійшлися на добросовісній ціні стосовно можливих оперативних змін у реєстрі. Тепер Сердюк хотів знайти такого нового власника, щоби той мріяв про завод і добре би заплатив за операцію з миттєвого входження. Володимиру Гнатовичу цукрозавод ні до чого.
Після тривалих пошуків Рома Шиллєр указав Сердюку на Олексія Ординського, імпортера цукрової трості в Україну.
— Надзвичайно елегантний хід, — переконував Сердюка. — По-перше, Ординський переважну частину часу проводить у Лондоні, тож Коноваленко захекається його шукати. По-друге, напряму зацікавлений, щоби від цукрозаводу не залишилося навіть згадки. По-третє, добре заплатить. Ви ж розумієте: імпортеру цукрової трості конкуренція у вигляді вітчизняного продукту не потрібна.
Рома Шиллєр, як завжди, дивився у корінь. Сердюк дав відмашку, машина запрацювала: Рома зустрівся з людиною Олексія Ординського в Києві, за годину зустрівся знову, але вже для попередніх торгів, ще за дві години з уповноваженою людиною Ординського зустрівся сам Сердюк, дістав гарантії у вигляді певної суми, зобов’язався назавтра внести до реєстру акціонерів цукрозаводу будь-яких осіб, список яких передадуть від пана Ординського, забезпечити повну відсутність реагування з боку влади, натомість — допомогу в скорішому входженні.
Справи надихали. Тільки Макс досі не знайшовся. Ще зранку Володимир Гнатович наказав Марті організувати делікатний пошук.
— Володимире Гнатовичу… Дозвольте залучити одну дуже рспективну людину. У нас же є вакансія, а я би випробувала… чи підійде…
— Нам, Марто, потрібні віддані, а не перспективні, — насторожився Сердюк.
— Ось… Він перспективний саме у… проявах відданості! — не здавалася Марта.
Сердюк дозволив, і радісна, як з конопель, Марта побігла організовувати пошуки Макса.
На третю дня — жодної ниточки. Сердюк напружив Баклана і вирішив пообідати. Після вдалих переговорів з представниками Ординського обідати вдома під акомпанемент Жениного лементу здалося геть безглуздою ідеєю, тому Сердюк запропонував «мордодєлу» Шиллєру розділити з ним трапезу в тихому ресторані. Рома аргументовано відмовився.
— Поїду до «Квадроавтомато», перевірю лікаря на лояльність, якщо ви ще не вирішили його подальшу долю…
— Куди ти поспішаєш? — підозріло примружив око Сердюк. — Садюга… З усіх твоїх Геніальних планів завжди випадає зайва людина… Не думав організувати на цвинтарі окрему секцію під назвою «Список Шиллєра»?
— Список взагалі був Шиндлєра… Він рятував…
— Стули пельку!
— А плани не мої! — не зупинився Шиллєр. — Ваші!
— Що?!
— Хай живе?! Зараз поїду і відпущу під три чорти. Тільки накажіть. — Рома дуже ризикував, але інтуїція підказувала: ризик виправданий. Після такого нахабства Сердюк навряд чи зацікавиться, куди саме зараз поїде Рома.
— Ах ти, покидьок! — розходився Сердюк, стовідсотково виправдовуючи Ромині сподівання. — Пішов звідси! Пішов!
Рома стривожено глянув на Сердюка, мирно запитав:
— Що з вами, Володимире Гнатовичу? Ви… у нормі?
— В нормі, — відповів глухо. — Щезни вже…
Рома Шиллєр щез і за двадцять хвилин виник перед тремтячим від люті Ростиславом Коноваленком. «Ого! — подумав азартно. — У Ростика навіть шия червона…»
Приїхати до Коноваленка після появи на території злощасної лікарні військових із дизель-ґенераторами було вже не просто ризикованим кроком — на таке могла зважитися тільки непробачно легковажна чи надзвичайно самовпевнена людина. Тим більш Коноваленко ще й тями не мав про рейдерську атаку на його цукрозавод, що теж Рома ставив у заслугу особисто собі. Але він розмірковував так: Коноваленку й на думку не спаде, що перевербований ним Шиллєр продовжує живити ідеями Сердюка. Дурний Коноваленко, мабуть, вважає, що має тепер шпигуна в Сердюковому лігві, а за це треба платити, і червона від гніву шия — гарантована ознака неадекватно щедрих кроків. Ну, то до справи.
— Сердюк домовився з військовими…
— Вже знаю! — процідив Крноваленко.
— Я намагався зосередити Володимира Гнатовича на пошуках зниклого свідка, але він…
— Не знайшов? — напружився Коноваленко.
— Кого? Свідка? Ні, — на межі фолу. — Знаєте, дизель-генератори… Це, звичайно, дуже неординарний крок.
— Чому? — не зрозумів Коноваленко.
— Все Геніальне — просто. Проти лому нема прийому. Дизель-генератори вивезти з лікарні можна тільки за допомогою сили, а це вже… Це вже кримінал. «Світяться» інтереси, люди… Погано. Дуже погано.
— Але ми знайдемо ще простіший варіант. — Коноваленко потягся до стола, дістав з шухляди немалий стос грошиків, поклав перед Ромою.
До справи, до справи! Завтра Ромі сюди вже ходу не буде, брати треба сьогодні.
— Адміністративна реформа! — видав блискавичну ідею.
— Що? — оторопів Коноваленко. — Яка адміністративна реформа?.
Тупий! Сердюк за мить би оцінив. Правда, послав би Рому під три чорти, а потім реалізував як власну, але зрозумів би за секунду. «І тому я обираю Сердюка», — пояснив сам собі Рома і взявся пояснювати тупому Коноваленку.
— Лікарня районна? Районна. Треба ліквідувати район.
— Яким чином? — усе ще не врубався Коноваленко.
— Адміністративно-територіальна реформа, — взяв себе в руки і спокійно повторив Шиллєр. — До речі, ідея давно висить у повітрі! Час освіжити. На рівні держави переглядаємо доцільність нинішнього адміністративно-територіального поділу України на області, райони і так далі. Не бачимо доцільності і ліквідуємо, наприклад, район з вашою лікарнею в райцентрі. Приєднуємо його до сусіднього, одна райлікарня на новий, об’єднаний район. А ваша… А! Вам, до речі, найбільше зиску. Відірвете не один корпус з територією, а всю лікарню. І всю територію. Наскільки я розумію, з цього все починалося?
