Притулок - Андрусів Вікторія (лучшие бесплатные книги txt) 📗
Макс мовчки видобув з папки свіжі світлини і подав Броніславу Всеволодовичу:
– Ось… Тут всі працівники богадільні, як ви іменуєте «Притулок». Документально, так би мовити, засвідчено акт подяки за гуманітарну допомогу, надану майбутнім кандидатом на посаду міського голови…
– Чудово… Чудово… – не вгавав Броніслав Всеволодович, ретельно розглядаючи фотографіі? і потираючи від задоволення руки… – А тут ти з дружиною попід ручку… Чудово… Сімейна ідилія і родинна благодійна акція… Тепер комар носа не підточить, і жодних сумнівів щодо гуманності й добропорядності майбутнього мера… Нарешті я бачу колишнього Макса, ділового й впевненого у собі, а не похнюпленого й розчавленого сімейни– ми перипетіями невдаху, – досвідчений стратег бадьоро поплескав Макса по плечі. – Так тримати, вояче… Занеси світлини до друкарні, нехай професійно попрацюють з фотошопом, аби все виглядало бездоганно на шпальтах газет. А далі – до рекламного агентства. Необхідно буде замовити великі рекламні плакати і підготувати відповідний слоган… Утім, вони самі знають, що і?м треба робити – не вчора народжені… Ага… Ще одне… Зв’яжися з найкращим архітектором міста, і поки готуватимуть папери по придбанню землі, паралельно проводитиметься робота над проектом… Варто було б порадитись з завідуючим клініки, де знаходиться Естер. Хто, як не він, грамотно підкаже, які саме відділення має мати певний медичний заклад, практичність і?хнього розташування, раціональність розміщення тих чи інших допоміжних будівель… Словом, дерзай… Заодно і доньку мою відвідаєш… Вона кілька разів про тебе запитувала… А далі плануватимемо візит до Миколи Антоновича… Вже з конкретними, так би мовити, пропозиціями і планами… Гадаю, він буде задоволений і підтримає наш задум… Щасти тобі, – Броніслав Всеволодович міцно потиснув Максові руку, начебто у його короткому хворобливому тілі невідомо звідки з’явилася несподівана міць. Так завжди бувало, коли він відчував цілковиту впевненість у безпрограшності планів та дій. Він понад усе був зацікавлений у тому, аби у крісло мера сів ніхто інший, а саме Макс – його права рука і цілковита покірність всім його вказівкам…
– Ви усвідомлюєте, милий мій психотерапевте, що означає це рішення для людей, котрими ми опікуємося?!..
Наступного вечора ми з Дмитром Михайловичем всоте намагались проаналізувати складнощі, якими супроводжуватиметься розформування «Притулку».
– Для більшості наших пацієнтів «Притулок» є наразі єдиним прихистком на світі. І те, що ми зобов’язані будемо віддати і?х невдовзі на поталу нашій «сердобольній» стандартній медицині, прирівнюється зраді… Чому це мало трапитись саме зараз, коли все начебто налагодилось в порівнянні з минулими роками?.. Так, ми частенько бідували, намагаючись розподілити вбогі субсидіі? на довший час, а наше притульчанське животіння часом нагадувало жалюгідний тест на виживання…
Я мовчала, а лікар, міряючи нервовими кроками кімнату, нагадував безпомічного звіра, що необачно потрапив у пастку, проте не розгубив власноі? сили та гідності навіть з усвідомленням близького кінця…
– Саме зараз, коли ми зуміли налагодити дотаціі?, коли наші методи лікування стали давати разючі результати, врешті-врешт, коли Боженько подарував «Притулку» вас, Даро…
– То що буде з ними?.. – я махнула рукою у бік корпусів із відчаєм у голосі, наче готуючись почути вирок.
– Як що буде?.. «Янгольських» розформують по інших лікувальних закладах, не менш вбогих за наш, проте з набагато жорсткішими методами лікування… Змиріться з тим, що попри наші намагання виховати в них почуття власноі? повноцінності, для загалу вони залишаються звичайнісінькими хворими зі значними психічними вадами, місце котрим у банальній божевільні… Як є насправді, здогадуємось лишень ми з вами, Даро, та ще Любаша з Одаркою, та ще дядько Степан, та ще Янчо, адже вони приросли до «Притулку» тілом і душею… Проте нікого наші переконання не займають… За довгий час існування у замкнутому середовищі ми наче зрослися з вихованцями, ми стали одними з них… Як би дивно це не лунало, але ми стали часточкою, а може й основною складовою частиною і?хнього життя. Ви можете собі бодай уявити отой психологічний надлом, який змушена подолати незабаром і?хня незахищена вразлива свідомість? Вся наша багаторічна праця, всі спроби довести повноцінність цих людей попри певні психічні вади підуть нанівець… Крім нас вони нікому не потрібні, і саме в цьому полягає трагедія, Даро…
– А як інші?!! Як Мітя, Іван, Василь?.. Куди і?м наразі?! Ви ж чудово розумієте, що і?м не можна повертатися додому… А в декого того дому й не існує зовсім…
…Дмитро Михайлович, припинивши ходити по кімнаті, зупинився нарешті біля вікна і стояв у задумі, обхопивши голову руками. йому не вдавалося приховати відчай… Я тихенько підвелася зі стільця і, підійшовши впритул, прихилила голову до його спини. Він стояв нерухомо, начебто не відчувши близькості, і ми завмерли в усвідомленні власноі? безпомічності, злившись у довірливому доторку, думках і відчутті близькоі? розлуки. Коли він повернувся, я помітила у його оці сльозу. І навіть зараз, коли та з’явилася вперше за багато років після смерті дружини, він не дозволив і?й викотитися… У його погляді бриніла така надривна туга, що нею можна було оповити увесь світ. Я поклала долоню на його обличчя, наче могла змити ту журбу, мов нетривкий малюнок на піску, що вдається знищити одним подихом чи доторком. Він вагався мізерну мить і, не втримавшись, притиснув мене міцно-міцно до себе, наче ми бачились востаннє, наче ми опинились на ламкій ненадійній крижині, що не в змозі нас втримати поодинці, а тільки разом у той час, коли навколо вирує карколомна стихія і до кінця залишились лічені хвилини… Я втиснулася у його плече, наче у єдиний можливий прихисток, ніби там було бажане спасіння… Сам Богонько лишень знав, скільки часу ми простояли отак нерухомо… Я підшуковувала втішні слова, проте думки вперто відмовлялись чіплятися голови, і все, на що я спромоглася, цілком усвідомлюючи абсурдність реченого, це витиснути з себе сумнівне запевнення: «Нічого, ми ще поборемось…» Щоправда, як поборемось і з ким доведеться боротися, наразі було невідомо…
… Естер лежала на лікарняному ліжку бліда, мов полотно, зливаючись з простирадлом. У палаті окрім неі? нікого не було – персональні апартаменти у певному закладі надавалися виключно за впливовою протекцією.
Попри створений затишок і комфорт кімната виглядала доволі дивно, нагадуючи дамську скарбничку для коштовностей, обшиту зсередини оксамитом. Лишень замість оксамиту Манюнина «скарбничка» була обтягнута задля безпеки м’якенькою бавовною з дрібним польовим візерунком… І якби не ця деталь, дівоче помешкання цілком скидалось би на простенький без вихилясів номер у недорогому провінційному готельчику.
– Максе, скажи хоч ти, як довго я перебуватиму у цій в’язниці? – вона розпочала розмову так, начебто вони щойно розлучилися і не встигли до кінця обговорити наболілу тему.
– Манюне, це не нам вирішувати, – Макс трохи розгубився від миттєвоі? атаки.
– Сподіваюсь, бодай ти не вважаєш мене божевільною? – Естер прудко підхопилася, пожвавившись, і всілася на ліжку.
Макс пригадав усі подробиці останньоі? зустрічі – і?і? голе тіло, некеровані рухи, лякливий блиск у очах, істеричні нотки у голосі, агонію, – зважив відповідальність за кожне сказане слово і відповів:
– Звісно, ні. А що, хтось намагається тобі це довести?
Естер задоволено всміхнулася і поманила його пальчиком до себе:
– Підійди ближче, я тобі щось скажу на вушко, адже тут і стіни здатні підслуховувати…
Макс підійшов упритул до ліжка і нахилився над нею, довірливо підставляючи вухо. Та замість того, аби вислухати таємничу сповідь, відсахнувся. Естер боляче вхопила зубами кінчик вуха і при цьому розреготалася:
– Невже я насправді тобі огидна?.. Не розчулюй мене, Максе… Мені не можна хвилюватися… Лікар заборонив… От я зараз його покличу і скажу, що ти псуєш мені здавна нерви…
