Притулок - Андрусів Вікторія (лучшие бесплатные книги txt) 📗

– Зачекайте-но, – допитувалась я, – які-такі сотки у вас викупили?

– Андика приі?здили у парадних анцуґах [63] і на дорогих моторах, та й звідалися по хижах, ци кось хоче землю, тоту, же по путьови до вашоі? дурки, продати. Ко був проти, той відмовив, а ми з Оксанов, та й іще пару сусідів на пропозицію пристали, бо там, на отшибі, лем тинґирицю [64] мож садити, та й ту худоба витопче… А нам доста і тоі? землі, же біля хижі маєме, ледве беруєме [65] поаршовати та засіяти, благо, Мітя поможе… А тепер навесні за вторговані гроші й хижу перекриєме наново, і стодолу нову заонанджиме [66], – Василь, задоволений гешефтом, мугикнув. – А як ся у крутелика зачне стройка, то півсела пуйде тамки робити. Ліпше дома, коло жони та дітей хлопам копійку вибивати, аніж по світах ся волочити – анди, як Любин чи Одарчин, же по Чехіях собі ноги позтирали. А таких, як вони, півсела… Ліпше вже на свого капіталіста пахати, аніж на чужого. А то шо нарід богує [67], же «екологічно чиста зона нарушиться» і всякоє другоє, – то всьо лупина, і треба менше слухати… Народ у нас темний, і чужі гроші кождому жеб [68] муляють… Як на муй хлопський розум, най богувуть, а иншаким способом сюди нигда цивілізація не ступить…

Я, почувши про цивілізацію, мимоволі всміхнулася: хтось тягнеться до неі?, а хтось навпаки… Але те, що у горян буде газ, мене тішило…

Коли ми нарешті підвелися з-за столу, Оксана спохопилася:

– йой, ледь не забула! – дістала з верхньоі? полиці шафи лист і невеличкий клуночок, дбайливо обмотаний мотузкою і заліплений бурими потрісканими штампами. – З вароша привезли. Се вам, Дарочко, персонально, а листа поштарка просила дохтору до рук передати…

Я, подякувавши, заховала лист до кишені, клуночок – за пазуху і вийшла у морозяну ніч. Господарі, накинувши на плечі кацабайки, вийшли нас проводжати аж за ворота.

– Приходьте, Даро, на Бабин вечір. Увидите, як буде весело…

– Бабин вечір? – мені стало смішно. – Вечір з бабами?

– То ся так у нас кличе старий новий рік. Тогди ся ворожить, і кожда невидана дівка годна си легіня наворожити, котрого лем собі захоче…

– Одного я вже собі приворожила, – весело відповіла я, – та й того у місті залишила, а іншого не хочу… А за запрошення щиро вдячна…

… Коли ми вийшли з Мітьою на шлях, вже зовсім стемніло. Затягнутий скоринкою рапатий сніг хрумтів під ногами, як вівсяне печиво на зубах, а з кожного віконечка мерехтливими світлячками глипали ялинкові вогники. Хати стали наче вдвічі нижчі під низько насунутими на очі-шибки сніговими шапками. Десь озивалися зледащілі від святочного переі?дання пси, а де-не-де доносилися співи – народ не вгавав, славлячи Різдво колядами. І здавалося мені все напрочуд світлим та чистим, наче й справді та коляда, як і церковний дзвін, мала чудодійну силу, очищаючи душу.

«Притулок» зустрічав нас тривожною тишею. Був пізній час, і це не мало б дивувати. Проте відчувалося в тій тиші щось зловісне. Де й дівся святковий настрій…

Ми з Мітьою переглянулись і, не домовляючись, звернули до сторожки. Там було порожньо і зимно – у грубці сиротливо дотлівало останнє древко, що на Пішту-бачія аж ніяк не було схоже. Прикуті ланцами до будки Рижка та Лишка безпомічно підскавулювали, нагадуючи про своє право бути вільними бодай у нічний проміжок доби. Прив’язані ще зранку задля безпеки відвідувачів, вони розгублено мотляли головами на всі боки, намагаючись з’ясувати, чим спричинене обридле ув’язнення.

Тривога зростала, і ми, збиті з пантелику несподіваними змінами, ледь не бігцем подались до лікувального корпусу: бодай хтось здатен розтовкмачити, що, до біса, трапилось?

Дядька Степана ми знайшли в амбулаторній у товаристві Любаші та Дмитра Михайловича. Сторож був незвично блідим і мав забинтовану ногу.

– Без несподіванок у святковий день не обійшлося? – запитала я у присутніх

– Пошкоджена гомілка, – коротко відрапортував лікар.

Любаша, котрій конче необхідно було виплеснути наболіле, ледь втримувалась, проте розуміла, що перше слово за лікарем.

– Отаке то, Даро… Варто вам, нашому янголу-охоронцю, покинути ненадовго «Притулок», як все шкереберть…

– Тото нич, жити буду, тілько би біди на світі, – заспокоював Пішта-бачі, проте по всьому видно, біль у пошкодженій нозі неабияк дошкуляв.

– Не догледіли таки… І це попри найсуворіший контроль…

Любашу наче прорвало:

– Бо я одразу казала – нема чого до «янгольських» пускати будь-кого, байдуже, що свято… Ви пригадайте, що було торік, коли ми за Георгієм півночі селом носилися… На своі?х же помилках навчитися не можемо… Виходить, що його дружочки розумніші за нас, хоч і алкаші… То ж треба було до такого додуматись – заховати півлітру у паляниці!!! Та ще й у пластмасовій тарі – щоб підозріло не важила!!! Фантастика!!! Добре, що вчасно спіймали, інакше лущив би вже шибки селом, як оте насіння, «вінчуючи» людям гараздів у новому році… Ех, руки би пообламувати собутильникам, – розгнівана нянечка трясла у повітрі зморщеним кулачком уявному ворогу… – Благо, Янко у нас спритний: не встиг Георгій на Степана навалитися, як вже був скручений у бублик, а інакше пошкодженою ногою не обійшлося би…

– Безперечно, ви праві, – втрутився нарешті Дмитро Михайлович. – Проте ми не маємо юридичного права забороняти відвідини. Це протизаконно.

– А споювати підпільно пацієнтів, значить, законно… Нічого, ви ще побачите, до чого призведе ота лояльність і демократія…

Отож, з’ясувалося, що під час нашоі? з Мітьою відсутності трапилось чимало подій. Зокрема, отой набундючений чолов’яга, від якого застерігали у свій час Мітя і Янко, зустрічаючи недільного відвідувача, примудрився хильнути і хотів утекти до села.

Добре, що Янко виявився спритнішим і наздогнав Георгія саме в ту мить, коли дядько Степан, ставши на заваді втікачу, полетів шкереберть від потужного удару по нозі, та так стрімко, що навіть не збагнув одразу, що має ту ногу вже зламану. І вже лишень коли намагався підвестися, аби допомогти охоронцю приборкати Георгія, зойкнувши від різкого болю, зрозумів, що на ногу йому не стати. На щастя, тут же прибіг Дмитро Михайлович, і разом з кількома пацієнтами з реабілітаційного доставили Пішту-бачія до амбулаторноі?. Георгій же зв’язаний і геть здичавілий від алкоголю та неочікуваного опору, ревучи та впираючись, мов скажений бичок на шляху до бійні, був вчергове прив’язаний невідомо на скільки днів до власного ліжка.

Я мимохідь пригадала його діагноз, зазначений в амбулаторній карті: «Дисфорійна депресія. Наявність в емоційній сфері виявленоі? дисфоріі?… Злобливість, хмурість, дратівливість, почуття неприязні до оточуючих…» Ось чому чоловіки так настирливо оберігали мене від контакту з ним!!!

Проте були і втішні новини, що емоційно перекривали неприємний інцидент, і Любаша не могла втриматись, аби негайно ними не поділитися:

– Сьогодні у нас, Даринко, справжній день дивацтв… Шкода, що вас не було при тому всьому карнавалі… Ви лишень собі уявіть, що наша

Хелена приймала гостей – вперше за весь час без дикоі? агресіі? вона зустріла матір із донькою!!! Якби ви бачили, як дитина плакала, покидаючи «Притулок», і щоразу оглядалася на маму, котра, зціпивши зуби, стояла проводжаючи і?х, жодним образливим словом не зачепивши дівчинку. Ми були вражені… Невже з і?і? діагнозом можливо вилікуватись?! Адже вона здавалась безнадійною!!! А може, це якийсь черговий трюк, розрахований на те, аби послабити нашу увагу до неі??! Але ж хіба здатні люди з таким діагнозом до послідовного планування будь-яких дій?! Фантастика! А ви сполошилися Георгієвою витівкою!!! Що там Георгій у порівнянні з тим, що коі?ться!!!