Тема для медитації - Кононович Леонід (читать книги без сокращений txt) 📗
— Ти ж мене ще маленьким знала! То що... впізнаєш?
Її жахливе лице з темними ямами щік було жовте, неначе віск.
— Юру... — пролебеділа вона і вхопила його за плечі. — Так ти... живий? Ти не вмер?!
Вона трясла його, і він бачив, як по щоках у неї течуть сльози. Зблизька од неї тхнуло їдким, справді звірячим духом.
— Юру... — белькотіла вона, — Юру!.. Живий, живий... Стільки год минуло, стільки води втекло у Тікичі... а ти прийшов! Так ти не погиб, еге?
— Та начебто...
— Так то, значить, неправда була... вони не забили тебе отойді?
— Та ні... — нерішуче буркнув Юр.
— А де ж ти був отеє так довго?
— Ну, як сказати... — він затнувся. — Далеко-далеко!
З її очей текли і текли сльози. Віддалі їхні постаті видавалися до абсурду комічними: здоровецький чолов’яга у бляклому армійському комбінезоні — й старезна баба у старосвітському одязі, яка неначе вилізла з пекла.
— Молодий, молодий... — гарячково шепотіла вона, розглядаючи його з усіх боків. — А хоч би трохи змінився... кожнісінька риска така ж! А я бач, стара вже стала... мов звірюка зробилася... бач, на що я звелася, бач?!
— Угу... — пробурмотів Юр.
Її руки були тверді й чіпкі, немов граблі.
— Казала ж я тобі... казала! Не вір, казала, тому обіяснику, урвителю отому, бо продасть він тебе! Що, неправда хіба?
— Правда!.. — нерішуче озвався він. — А я що казав?
— А ти сміявся, говорив: що ти, Франусю, таке балакаєш — се ж побратим найвірніший мій... він душу за мене оддасть! Було так, скажи?
Юр відчув, як усередині аж похололо від страшного здогаду.
— А було! Та й що?
— А він прийшов, прийшов... другого дня до мене прийшов, — да реготів, хваливсь, як тебе вбивали... Тверда, каже, штучка була, цей мій друзяка! Ніяк не могли укоськати його, пса... цілісіньку ніч одстрелювався, що не підступиш! Чотири душі забив, і всіх прямісінько в голову... Та певно, каже, він у Петлюри первий стрілець був... у чорних шликах служив! Реготів усе, реготів... Ну, що Франусю, питає, як я спровадив на той світ твою любов?
— Хто? — закричав Юр, хапаючи її за руку. — Хто?!
— Стоян, хто ж іше! — вигукнула Вовчиця. — А ти забувся, еге?
Він провів долонею по чолу й тільки тепер відчув, як скажено гамселить його серце.
— Забув...
— А я так плакала, так плакала! Я ж тебе всенький вік любила... хоч ти й дивитися не хтів на мене, бо вона тобі всенький світ заступила... вона!
— Чакунка?
— А яка ж іще проява! — Її очі раптом загорілися недобрим жовтим огнем. — Се правда, що вона вмерла?
— Правда...
— Я теж скоро умру... Пізно ти прийшов, мій милий! Бач, на що твоя Франуся перейшла? Бач, що з мене зробилося? Вовчицею мене прозивають... десятою дорогою обходять, плюють на мене!
— Чого б се?
Вона приклала пальця до вуст.
— Я тобі скажу... але ти нікому не говори! — зашепотіла вона. — Люде про се вже забулися... старі повмирали, а молодим воно байдуже! Ти ж пам’ятаєш, який отої весни голод був на селі?
— У тридцять третім?
— А коли ж іще! — Її очі здивовано розширилися. — Як же ти міг про сеє забутися, Юру?! Ти ж хліб мені приносив!
— Коли?
— А вночі, як приходив у село! Ти що, й сього не пам’ятаєш?
— Та... багацько літ пройшло!
— А Боже ж ти мій милий! Та як же ж за таке можна забутися! Тобі ж до Чакунки йти не можна було, — то ти через мене і того урвителя Стояна їй збіжжя передавав! А як мене з дітлахами голод притис, то ти й нас рятував од смерти... згадав?
— Угу... — понуро сказав Юр.
По її лицю знову потекли сльози.
— Як тебе не стало, то я наче ума рішилася... Я ж тебе завжди любила — і дівкою, і як замуж вийшла, і як сем’я вже була велика... все не могла тебе з серця викинути! А як ти пропав... — її голос почав сідати, переростаючи в хрипке гарчання, — ... то зробилось, хоч погибай! Голод був, голод...
— Знаю я... — понуривши голову, сказав він.
— Але не кажи нікому, чуєш? — Вовчиця сторожко озирнулася, а тоді нахилилась і заговорила хрипким, насилу чутним шепотом. — Нічого, нічого їм не кажи, мій соколе!
— Кому?
— Отсьому... теперішньому людові! їм байдуже до нашої кривди... вони і віри не ймуть, що ми так гірко та страшно вмирали тією весною!..
Він мовчав, і тільки обличчя його сіпалося.
— Після Великодня таке настало... В хаті хоч запали... — Вона шепотіла йому в обличчя, й він чув, як хрипить і грає їй у грудях. — Чорне, чорне село було... Пустка кругом і смерть... Ой, Юру, Юру! Зайшла я до Бондарів — покотом усі. До Іщуків заглядаю — теж одні небіжчики. До Плахотнюків... а там сем’я із тринадцяти душ, і всі немов поснули: те на припічку заклякло, те на лаві, а теє за столом голову схилило...
— А ти ж?.. — пошепки поспитався він.
— Не суди мене, мій соколе... Нічого й зараз добре не тямлю! — її зіниці звузилися і стали неначе макові зернята. — Одне тілько у пам’ятку: сиджу на долівці, чамренна з голоду, — і...
— Не треба! — прошепотів Юр. — Я... я знаю!
— Звідкіля?!
— Казали... люде! Нащо ж ти отеє таке вчинила?
— Їсти хтілося! — прохарчала Вовчиця, аж у грудях їй заспівало. — Так уже хтілося, що й шкура на мені боліла!..
В розваленій хаті застугонів і заквилив холодний вітер.
— Ти приніс мені хліба? — раптом поспитала вона.
— На! — Юр дістав з-під пахви паляницю, замотану в газету. — Їж...
Вона взяла хлібину і, перехопивши її обіруч, почала одривати кавалки і запихати до рота.
— Я шість год хліба святого не куштувала... — озвалася вона перегодя. — Приходили до мене, приходили... Візьми, Франю, — ми тобі й того, й сього принесли! Та я не дурна, знаю, чого їм треба було...
— А чого ж?
Вона так напхала рота, що мусила жвакувати хвилини зо дві, поки знову змогла заговорити.
— А струїти мене хтіли! У голодовку... — її голос заклекотів, переходячи в гарчання, — ...комуняки посилали своїх прихвоснів, щоб затроєне їдло розносили! Не чув за таке?
— Кого ж вони труїли?
— Нас, Юру... — Вона затнулася, а тоді ледве чутно прохрипіла: — Тих, котрі ото... з’їли!..
Він мовчав, понуро дивлячись у її лице.
— А тепер уже ніхто не приходить! — озвалася вона, заглитнувши здоровий шмат хліба. — Немає вже тих людей на світі... а я одна зосталася! Піду ото до річки води напиться, гляну... звіряка звірякою!.. Та ти ж і сам бачиш, еге?
— Ну!.. — пробурмотів Юр.
— А хіба ж я такою вродилася, Юру? Ти ж пам’ятаєш, яка я дівчиною була! Очі як зорі, личко мов калина, сама неначе тая лебідка походжала... Пам’ятаєш, як ти до мене парубком учащав?
— Я?
— Тра вбицця! Та ти й за се забувсь, як заорав... еге?! А як під вербами стояли ми... теж забувся?
— Коли ж се було?
— А ще ж тойді, як за більшовиків і слихом не слихав ніхто! Як село наше велике да красне було. Як ми з тобою молоді були да щасливі... А тепер бач... — вона замовкла — і раптом прошепотіла, криво посміхаючись йому в обличчя, — ... пропав вік, як маків цвіт!
Юр опустив очі.
— Так ти кажеш, — озвався він по хвилі, — це Стоян видав мене на смерть і розправу?
— Він, він!.. — закивала Вовчиця, знову наминаючи хліб. — Сам хвалився мені... реготів, собака більшовицький, тішився, що зо світа звів тебе! Не буде тепер, каже, люд колотити, носа свого пхати в усі діри... ми, каже, тепер таку Совдепію збудуємо, що по всенькій землі цвістиме! Ну, та недовго він, драб, у тій своїй Совдепії й прожив...
— Од горілки умер, чи що?
Вовчиця підвела своє жахливе лице і глянула йому у вічі.
— Чакунка йому віка збавила! — хрипко видихнула вона.
— Що?! — не повірив Юр.
— Чари на нього навела, кажу тобі! Снилося мені, як його поховали... — Вона стишила голос до шепоту. — Наче йду я полем — та таким уже безмірним да безкраїм, аж туга бере за серце! Аж глядь — він мені наперестріч. Да вже до того нужденний та обдертий... ну, лата на латі! Ой, Стояне, кажу, чого ж ти отеє перевівся на ніщо? А він мені й каже: Франю, Франю... загнала мене на той світ сяя відьма — та ще й у ньому спокою не дає! Намовила нечисту силу, а та як вискочить мені на карк, то їздить уже верхи, їздить... аж сорочка на мені мокра!
