Тема для медитації - Кононович Леонід (читать книги без сокращений txt) 📗
Юр поколотив у кварті залізною ложкою і відпив ковток.
— Під ранок завжди щось таке верзеться.. — нарешті озвався він, ховаючи погляд.
— А ти сину, — поспиталася баба, — що ж, не передумав гребтися в отсьому ділі?
— Ні. — Він рішуче покрутив головою. — Воно, певна річ, смішно виглядає... а все ж!
— Значить, до Вовчиці надумав іти?
— А до кого ж іще! — буркнув Юр. — Так ви каже, вона ув отих проваллях живе?
— Там, сину, там! У глиниськах сидить, як сова... Але як будеш іти до сеї лярви, то візьми хлібину. Бо вона, кажуть, одних жаб да гробаків там їсть...
Надворі заревло й застугоніло, і в шибку знову застукотіла гіллям стара груша.
— Я сьогодні ще й у містечко хочу навідатися... — сказав Юр, підводячись із-за столу. Тоді виліз на лежанку й став нишпорити у скрині, викидаючи на припічок пожовклі стоси паперу. — Може, до вечора встигну й обернутися!
— А що ж у тебе там за діло таке?
Юр пошукав на печі й витяг із закутня старого портфеля із поржавілим замком.
— Давній приятель об’явився! — нарешті озвався він, запихаючи у портфель оте папіряччя. — Мабуть, правда-таки, що ніхто ніколи не вмирає..
— Та й що?
— Борг йому хочу повернути! Дав колись він мені на збереження оцього портфеля...
— І вмер, чи як?
— Були чутки, що зо світа зійшов! Аж виходить, живий...
Хутко накинувши шкірянку, Юр підхопив портфеля, а тоді озирнувся і, загледівши на покуті хлібину, взяв її під пахву.
— А Дзякунка як там... жива? — поспитався він, коли обоє вийшли у передпокій.
Баба Лепестина стрепенулася.
— Ти що... й за це нічого не чув? — Юр зачудовано глянув на неї, й вона аж у поли долонями вдарила. — Так повісилася ж сяя комсомолка... позавчора іще!
— Як це — повісилася?!
— На мотузку, як же ж іще! А перед тим, як зачепитися, взяла і всі образи у хаті лицем до стіни пообертала... Так ти й направду не чув?
— А звідки!..
Баба зміряла його поглядом своїх бляклих очей.
— Ой сину, сину... — сказала вона, переступивши поріг. — Мабуть, щось не з сього світа ходить за тобою назирці — дивися, щоб воно й тобі віка не збавило!..
В небі ревів і стогнав холодний вітрюган. Спускаючись до кринички, Юр глянув через плече — й побачив, як жене буревієм клапті брудного розкошланого хмар’я над горою, як схоплюються у провулку вихори, ген понад гребенями хат підкидаючи куряву і пожовклий лист, як пручаються ув обіймах вітру явори; й тоді йому знову подумалося, що мине день чи два і вітрюган ущухне, мовби його ножем обрізало, а поміж вербами поволі закружляють сніжинки, білі й лапаті, неначе лебединий пух... За цим спогадом спалахнув другий, а потім і третій, аж нарешті йому згадалося, що такий же сніг починав пролітати і тої безмежно далекої осени, коли його життя розкололося, немов крижина, й біля одного берега зосталася юність із її устремліннями та ілюзіями, — а попереду... Втім, він тоді вже ніяких планів не будував. Усі його зусилля були спрямовані лише на те, щоб вижити. Отам, на цвинтарі, він зненацька зрозумів одну річ: біла потвора заманила його у пастку, і смерть — це те, чого так добивалися від нього і Стоян, і Попружна, і Вірочка, і звичайно ж, Лимар із усеньким кагебістським кодлом. Коли він почув отой страшний тріумфуючий регіт, його наче осяяло: він раптом утямив, що померти легко, це як раз плюнуть, морснув уламком шкла — і суши лапті; а от жить — набагато важче, а тому треба вціліти й жити назло цій червоній наволочі, яка так старається загнати його у землю; й коли він це збагнув, то зібрав останні сили і, віддерши клапоть сорочки, затяг на руці тугий джгут. На станції швидкої допомоги він пояснив, що скалічився розтрощеною шибкою; це пояснення було конче необхідне, тому що за спробу самогубства його запроторили б до психлікарні. Коли рана загоїлася, він покинув містечко і виїхав за оргнабором на Північ. Він не хтів скінчити своє життя у психушці. Він не хотів, щоб його посадили за зґвалтування чи іржавий револьве', якого підкинуть під час обшуку. Він знав, що наближається олімпіяда і таких, як він, уже кидають до в’язниць, аби чогось не скоїли. Цілісіньку зиму він валив ліс у Тюмені, а навесні подався ще далі, за Полярне коло. Він вирішив згубитися, стати ніким, розчинитися серед брудної маси бомжів, заробітчан і колишніх зеків, які бродили теренами цього проклятого краю. Він утік і зачаївся, — мов звір, який заліг серед непролазного бурелому, готовий щомиті зірватися на ноги. Він знав, що за ним ідуть мисливці і собаки ось-ось виведуть на його схованку, — та якщо матися на бачності, то після нього вони застануть хіба що прим’яте лежбище... Часом йому згадувалися рядки з Миколи Холодного: «Але він протии жив і проти, і від роботи до роботи ходив, немов Сковорода...» Вже в університеті він передчував, що колись йому доведеться провадити отакий триб життя, однак ніколи не думав, що на практиці воно виглядає так безнадійно і моторошно... Єдине, що не давало йому зірватися в прірву пияцтва й отупіння, була поезія. Він знав напам’ять десятки тисяч віршованих рядків і подумки читав твори Антонича й Плужника, Вінграновського й Симоненка, Холодного й Ліни Костенко, — і вони держали його на плаву й не давали пропасти серед бруду й хаосу того життя, котре оточувало його зусебіч...
Вітер зненацька урвався. Піднявши голову, Юр побачив, що надовкіл височать стрімкі глинясті кручі, які поросли колючою дерезою; і тільки тепер йому стало ясно, що за думками він геть не зчувсь, як забрів у провалля, які відгалужуються від річиська, прорізуючи поле вузьким зміястим каньйоном; шурхаючи ногами в пожовклому листі, він пройшов яких двадцять кроків — і перед ним розчахнулася долина зі стрімкими схилами, в якій о праву руч текла річечка, а з другого боку, попід самісіньким урвищем, видніла якась хата.
Він звернув у ворота, збиті з ламкого яворового паліччя, і, продершись крізь бур’яни, спинився перед порогом.
З дороги видно було тільки чорну зотлілу стріху, яка насилу мріла понад чагарями; аж тепер він побачив, що хата геть зійшла внівеч — передня стіна впала, і по всенькому дворищу валялися брили сухої валькованої глини, стріха осіла й завалилася... а на самісінькому бовдурі сиділа здоровецька ворона. Угледівши його, вона роззявила дзьоба — і почала кричати, мов заведена.
— Каркай, каркай... здохнеш ти! — Він підняв кавалок глини і пожбурив у ту прояву. — Киш звідціля, чортова тінь!
Ворона зірвалася з бовдура; порив студеного вітру підхопив її — й поніс над проваллями, крутячи і жбурляючи, мов сухий листок.
— Нагнав?
Юр поволі обернувся. Посеред чагарів стовбичила довготелеса почвара у темній спідниці і брудній свиті, що світилася дірами.
— Авжеж! — обізвався він. — А що?
— Даремнісінько й трудився... осьо вона знов прилетить по мою душу!
Її голос був такий, наче ламається стара проржавіла бляха — він харчав, скреготів і часом зривався на клекіт, який нагадував звіряче гарчання.
— Хто?
— Смерть моя... Вже третю ніч сідає на бовдурі та гукає у той світ! Ти наженеш її, як ще прилетить?
— А певно!
Це була Вовчиця. Височенна, худа мов скіпка, з довгим кощавим лицем, вона скидалася на звірюку, яка щойно вилізла із барлогу. Це враження посилювала й нижня щелепа, яка випиналася вперед, од чого її вид разюче був подібний до вовчого писка.
— А що ж ти тут отеє шукаєш, чоловіче?
— А ти не впізнаєш мене... еге, бабо? — поспитався Юр, не рухаючись із місця.
— Ні.
— Юром зовуть мене! Забулася?
Вона зціпила щелепи.
— Брешеш, псяюхо! — її голос так загарчав од люті, що в ньому насилу стали розріжнятися слова. — Юра немає на світі... вбили його, давно вже!
— Та нехай вас чорти ухоплять усіх до одного! — вигукнув Юр, почуваючи, як йому вривається терпець. — Не дуже радійте... живий ще я! Ану ж глянь, бабо, хто це перед тобою... га?
Вона витягла шию. Затим зненацька хрипко зойкнула і кинулася до нього, плутаючись у височезному рудому хабуззі.
