Балта – Бруклін – Балтимор. Історії та малюнки з імміграції… (збірник) - Найда Руслан
– Чи любов означає взаємообмін душами? Чи ти вже більше стаєш мною, а я тобою?
Врешті-решт про їхній зв’язок дізналися. Хтось їх бачив, хтось говорив із батьком Хлопчика. За десять днів мала початися школа. Алла більше його не бачила. У цьому не було болю. Вона плакала кілька вечорів, але плакала саме тому, що не було болю. Хлопчик її зцілив – і пішов.
Через рік жінці прийшло повідомлення, що батько Хлопчика подав на неї в суд за розбещення неповнолітнього сина. Аллині адвокати виграли справу, переконавши присяжних, що вона перебувала у стані тимчасового божевілля.
Хлопчик прожив щасливе життя.
Вірджинія
Велика кімната, темний вечір. Дуже давно усі повлягались спати, тільки вона сидить у глибокому кріслі і курить свій довгий мундштук. Я десь недалеко, але ніяк не зважусь зайти до їдальні й порушити її неспокій.
Нарешті. Вона мені посміхнулась, почала щось розповідати, і я відчула, що ця людина вже пізнала мудрість світу і стоїть перед смертю, а я ще й не народилась, живу серед безформних уламків думок і образів, хоча й вони мене зачаровують своєю недосконалістю. Ми стоїмо на різних кінцях життя – його зародження і його переходу.
Вірджинія щось говорить, піднімається з крісла, підходить до книжкової шафи, до вікна, дивиться на годинник. Вона нервує. Я чекаю. Тихо, на краєчку стільця, біля столу – зачаровано слухаю історію про дивну, сильну жінку. Вона чудова, вона аристократка, в ній така глибина і жіноча суть, що я готова їй цілувати руки… Ніч наступає, годинник відбив першу ночі, другу… У мареві диму й неспокою Вірджинія творить свою ніч. У мене мимоволі виступають сльози на очах. Я відчуваю, як страшна вища сила мене притягує до неї, як до живого джерела, як до незрозумілого нікому символа.
– Сива, сива… Сьогодні все закінчиться, – пасмо диму просочується крізь її тонкі пальці. – Недолугість цього світу… Неможливість досягти… Марні сподівання… Тільки тому, що я жінка, можу сказати своє останнє слово… У них не стане сили… Вони прийшли з безглуздя і підуть туди ж…. Ми поїдемо. Не плач. У тебе будуть інші люди, яких ти любитимеш…
Чутно кожну ноту Всесвіту в нічній тиші. Сльози затопили мою розгублену свідомість. Вона вже не присутня тут. Її слова й думки вже незрозумілі в цій кімнаті. Вірджинія блукає поглядом серед книжок і речей. Ось зачепилась поглядом за мене – скільки в тобі доброти і людяності! Я бачу, що ти вже піднялась дуже високо, в тебе вже майже німб сяє над головою, але я й досі не можу змиритись, що це твоя остання ніч…
Ти так гарно посміхнулась…
Сідаємо в машину. Я не вірю, але їду.
– Зверни на ту дорогу, що веде до узбережжя. Ні. Зверни. У дзеркалі я бачу своє спотворене жахом обличчя (я боюсь своєї ролі) і поруч рідне, тривожне лице Вірджинії. Залізні тунелі, мости, спіралі. Щось мене стягує з дороги й котить до берега моря. Піщаний пляж простелений серед хвиль і хмар. Нікого й ніде.
Знову хапаю її за руки, вмовляю: «Ти ж бачиш, як я тебе люблю і розумію, не йди, ти така гарна, без тебе світ загубиться, ти всім робиш дуже боляче…»
Вона дивиться каламутним поглядом і посміхається: «У тебе буде в житті ще багато людей, яких ти любитимеш». Цілує мене і посміхається…
Тоді раптом усе перемінилось. Висохли мої сльози, і я затуманено дивилась, як Вірджинія збирає каміння і кладе то в одну, то в іншу кишеню.
Це ж не кінець її зараз буде, а початок! Вона знайде нарешті щастя. Невже я не хочу їй щастя? Вона ж так намучилась, стільки втратила, її тонкі пальці й лагідні очі вже давно стали всім чужими, крім мене. Така материнська вірність, така грація і химерність, така тепла вічна жіноча суть – усе під сонцем живиться цим. Без початку і без кінця – Вірджинія.
Вона пройшла крізь світ, і ось уже її сіра сукня зникла у хвилях. Лишилось щось важливе. Я зрозуміла.
Крок до невідомого
Варто мені заплющити очі – і знов вони, іскри мого життя, маленькі захоплення – великі переживання уповільнено вимальовуються й тут же тануть мінором чудового чистого звуку… Вони, як казкові ельфи, пронизують буденність моїх зимових сірих днів. Чому ми не здатні затримати ельфів, попросити їх спинитись хоч на кілька секунд, чому ми не можемо затамувати, як подих, їхнього щемливого блискавичного лету в пам’ять? Їхнього легковажного польоту в спогад? Я намагаюсь не дати безслідно розтанути моментам ідеального розчинення в щасті… Це завжди – тільки гарні моменти, гарні до безумства і не стороннього, а раптового вибуху шаленства краси всередині розміром у цілий світ. Відчуття таке, ніби всі внутрішні протиріччя, усі терзання і хаотичні думки, кожне з сильних перестражданих почуттів сплітаються у досконалий букет дивовижної квітки, яка і є моє справжнє єство, мій ідеал краси і мудрості. Вона в мені… І всього тільки мить… Квітка розсипається міріадом крапель роси і веселки… Але я її бачила, я її відчула в собі кожну пелюстку і нектарну росинку – і за це вдячна.
Ось тому я так захоплююсь людьми, довго спостерігаю, маніакально перебираю риси характеру до кожної маленької рисочки. Моє глибинне зацікавлення відмінністю… Врешті вічна присутність робить мене видимим персонажем, видимим і необхідним, доводить до тієї мимовільної іскри, завжди непередбаченої і несподіваної, але тим особливо солодкої.
Я благаю природу, навчи мене, мамо, як розтягнути мить просвітління хоча б до тяглості сходу сонця або веселки над хвойним пахучим лісом. І я благаю тих, хто дарував мені дорогоцінні іскри-спалахи: люди, ви ж сильні і талановиті, я ж недаремно вас вибрала, дехто навіть сильніший за мене, добріший й талановитіший… Я ж захоплена вашим, єдино вашим унікальним даром. І ви з мене хоч і дивуєтесь, та знаєте, що і я для вас і любов, і ліки, і щемлива недосяжність. Благаю вас – зробімо крок назустріч. Затримаймо наші тремтячі руки одна в одній ще на одну іскру довше… Перегляньмось крізь натовп і зупинімось поглядами трохи довше, до заплутаного в нетрях очей зітхання. Хай не здмухне сяючу, як діамант, дорогоцінну іскру в наших очах гармидер балу.
Але марно… Ми не знаємо як, ми боїмось продовжити чистий звук, шалено можемо гукати навздогін йому у своїх листах і шукати наступного, вітром принесеного… Я хочу танцювати. Я хочу танцювати так довго, доки в землі не вкарбується протоптана стежка від нашого вихору. Стежка, до якої можна буде потім прийти і припасти в розпачі. Нам була подарована іскра в танці. Я хочу взяти твою руку і довго-довго тебе слухати, розгладити зморшку на твоєму чолі, зловити сльозу і крізь неї ж розповісти тобі про свій біль. Мені віриться, що люди, такі схожі долею і характером, такі вразливі до фальшу, такі ламкі й загартовані, можуть, завжди могли дарувати одне одному тепло, красу, любов, без огляду на світ. Тільки двоє. Тільки ми. Тільки мить. Але мить може мати тяглість весняного ранку…
Як можна порівняти саргасовість байдужості в її трохи глупому мажорі (від того, що все під контролем, все зважене і вивірене, міра встановлена, і ця міра лише одне у цілому світі – Я) і сонячний ураган злиття двох світових потоків? Крик самозабуття і мінорний надрив свого розчинення, а тоді народження знов? Сьогодні я свідомо вибираю мінор, біль – ту муку, яку принесе нездійсненність і втрата, але я також вибираю той єдиний поцілунок, який вселив сяючий океан мені в серце на довгі дні, океан зі штормами й гуркотом, із синіми хвилями й тілами альбатросів… Поцілунок-землетрус, поцілунок до сліз, той поцілунок…
Дощ падає сльозами богів, свято Різдва засльозене в цій землі. І я молю в цей передсвятковий день, щоб біль не корчив твоїх рук, твого великого доброго серця, щоб ми ще пережили разом багато незабутніх миттєвостей, просвітліли і сказали ті слова, що тільки ми ладні промовити. Поміж нами двома. І ще раз кидаю свою гарячковиту молитву в цей засмучений дощ за вікном з єдиним проханням щасливої людини – не дай нам розминутись, не дай пройти повз справжнє, тільки нам видиме, не дай!.. Бо щасливість вимоглива, вона потребує розгорнення нового, бо без нього не дихає.
