Балта – Бруклін – Балтимор. Історії та малюнки з імміграції… (збірник) - Найда Руслан
– Алло, приходь завтра в галерею, там не буде багато людей…
– Так, можливо. Мені б також цікаво було подивитись на твою подругу – вона має бути щасливою, що в неї є такий чудовий хлопець…
– Анжела? О, ні – ми з нею просто друзі. Виросли на одній вулиці, три роки за однією партою… А для щастя ж потрібна електрика… Ось така.
І Хлопчик схилив голову і несподівано поцілував Аллі руку. Тоді підняв очі і на півсекунди втонув у її очах, а тоді миттєво зник за смугастими парасольками.
Алла не сміла зрушити з місця, щоб не розсипати бісер магії цього невинного романтичного прояву. А Хлопчик ще обернувся і гукнув, голос його долинув до Аллиної свідомості, наче з паралельної дійсності.
– Приходь завтра… Я хотів би з тобою подивитись ті картини…
Решту дня Алла провела наче уві сні. Її переслідували фантазії і видіння. Наздоганяв голос Хлопчика, легкий доторк губ на руці, той момент, що пронизав наскрізь її сутність. Вона забула про свою самотність. Здавалось, що Хлопчик уже знає її найпотаємніші думки… Хто може бути певним, що створює, а що руйнує диво? Може, він був посланий їй з неба, аби вона віднайшла свою втрачену силу. Жінка вже була певна, що в ту мить, у тому дні – любила його більше, ніж будь-кого на землі. Аллу вабила та чиста близькість іншої людини, як буває тільки в дитинстві. Беззастережний світлий потік любові, ще не обтяжений розчаруваннями. Вона себе переконувала, що то настрій, нічого, крім скороминущого настрою не може бути між дорослою жінкою і зовсім юним Хлопчиком. А вночі він їй наснився…
Ще лежачи в ліжку, на ранок Алла вирішила дозволити подіям розгортатись. Такий чарівний сон не міг бути грішним. У сні Алла билась у гарячці, її роздирав біль – і тут з’явився Хлопчик. Він виник, мов ельф – із повітря, швидко, з простягнутими руками підійшов до неї, і весь біль щез тієї ж миті, коли він її обійняв. У сні Алла пам’ятала, що йому лише шістнадцять, і вона одразу ж має розімкнути його обійми. Але це виявилось неможливим, вони просто стояли обійнявшись і танули одне в одному… І в обох текли сльози по щоках, і сонце затоплювало їх чистими хвилями блаженства…
Саме через той сон Алла вирішила поїхати до музею. Зрештою, чи це було б так низько з її боку? Просто побути поруч нього ще кілька годин.
Вона побачила Робіна вже в останньому залі галереї, коли майже втратила надію. Він завмер перед величезною картиною з квітами і садами, трохи схиливши голову. Біля нього, майже торкаючись плечем, стояла дівчинка його віку. Алла не наважилась підійти. Вона просто заціпеніла – від своєї ніяковості, від щастя, від того, що їй хотілось сміятись…
Але Хлопчик відчув її погляд, він обернувся, і в ту ж мить між їхніми очима знову виник той зв’язок, та течія, що вихоплює двох людей із дійсності. Людина одразу ж опиняється в цій течії, і потік циркулює в обох напрямках, це зрозуміло без слів.
Ще одне миттєве диво. Диво погляду. Величезна картина, в шаленстві барв і відблисків літа, була ніби тілом Хлопчика – він зійшов з неї. Кохані люди відчувають присутність одне одного в тісній кімнаті, навіть ще не бачачи одне одного.
Їх притягувала незвідана сила. Мабуть, жоден з них більше не розумів, що відбувається. Нарешті, Робін підійшов.
– Я безмежно радий, що ти тут. Я знав, що ти прийдеш. Ходімо, я познайомлю тебе з Анжелою.
Анжела виявилась дуже схожою на Хлопчика, справді, як сестра. У її темних глибоких очах спершу застигло здивування, але швидко воно розвіялось, як тільки в юності можуть зникати сумніви. Усі були на піднесенні, буяння кольорів і квітів з картин передавалось таким же настроєм.
Пізніше вони всі втрьох сиділи в кафе, майже торкаючись плечима, а на малесенькому столику ледве вміщались три горнятка кави. Про що вони говорили? Про що могли говорити троє таких різних людей у багатоголоссі галерейного кафе? Звичайно, про кольори і квіти, про літо, про любов і плани на майбутнє. Алла знала точно – їй теж шістнадцять.
Виявилось, що Анжела поспішала на заняття поблизу музею, тому Алла запропонувала підвезти Робіна додому. Коли вони минали яхт-клуб, Хлопчик, наче хапаючись за соломинку цього останнього-першого вечора, спитав:
– А скільки вітрил на твоєму човні?
– Сім. Ти щось у цьому тямиш?
– Так, у мого батька теж човен… – Запитав несміливо: – Завернемо?
Так вони опинились на яхті. Велике стомлене сонце опускалось за обрій. За бортом так само стомлено плескали тихі хвилі. Робін завмер на кормі й невідривно вдивлявся в обрій, дихав на повні груди. Для Алли то була мить прозріння – оця чарівна картина і є момент її блаженства. Усе інше – сумна штука…
Коли вона спускалась у каюту, щоб дістати з холодильника пепсі, ноги її ледь тримали від щастя. Алла прикрила дверцята спиною і завмерла, тримаючи дві холодні пляшки в обох руках – Хлопчик стояв на порозі. Якась алхімія дійсності стояла у повітрі.
– Я хочу досягти з тобою суті наших душ, я хочу перенестись у фантазію, я хочу повернути тебе назад до життя, до творчого начала… Я буду безмежно вдячний…
У словах його була немислима глибина, така справжність, така сила, що жінку пробрав мороз. «Мабуть, я ще не доросла до нього», – подумала Алла. Пляшки випорснули на підлогу, і вона зробила крок назустріч. Тоді жінка не думала про його вік. Вона бачила в ньому свою першу любов, свою найбільшу любов…
І тоді почалася казка… Те, що сталося між ними, – хто не прагне такого захоплення, такої чистої пристрасті? Робін був Хлопчиком за віком, але чоловіком по своїй любові. Вони кохали одне одного за законами підсвідомості. У них жила сліпа віра. Ніяких сподівань на майбутнє, тільки та мить. Ледь вловимі голоси й шелестіння хвиль об дерев’яні борти… Він іноді навіть плакав у її обіймах. У ньому було щось, чого хоче кожна жінка. Вони здались на милість великого почуття. Ніхто не прагнув правити, була тільки любов. Вони не хотіли знати, хотіли тільки любити. У нього була сміливість, у неї – звільнення. Сила такої любові – коштовний подарунок. Вони загубили себе.
А його слова! Який дорослий чоловік здатен на такі слова? З віком ця здатність відмирає…
– Ніколи не будь сама, бо я завжди біля тебе з глибоким почуттям…
Ти мене доводиш до шаленства – творчість, це наше раптове диво… Я хотів пробудити твою гордість – завойовувати, як володарки широких земель і тисяч міст і сіл… Я не міг допустити, щоб ти була рабою… Мені здається, що ми закохані не тільки на простому людському рівні, а що ми – інструменти чогось вищого, ми зустрілись, щоб збагатилось людство… З яких чарівних звуків тебе створено? До яких глибин ми можемо втонути, які нові світи створити?.. Я хочу розворушити дійсність із тобою, хочу пробудити ідеї… Тепер я розумію, чому люди разом, без, здавалось би, на те причини. Імперсональне, дивне задоволення від того, що ти поряд… Твої очі як вино… Я вмію розрізняти всі-всі деталі… Твоє розуміння мене – це все, що в мене є…
У якого дорослого чоловіка є така уява, така психічна сила, така здатність ясновидіння, така безмежна гра кольорів, звуків і відчуттів? Яка б жінка не віддала півжиття, щоб протягом двох тижнів почути такі слова? І відчути те саме у відповідь?
Хлопчик був для Алли як священний ідол молодості. Вона тікала в нього, у його гармонію, в красу, у спокій, у розуміння. Забувала там про час, забувала про всі розчарування цього світу. Щоб сидіти на кормі й слухати хвилі. Сьорбати оранжевий сік. Мовчати. Не думати – тільки відчувати…
– Ми могли б з тобою прожити життя дикунів. Без часу, без законів, за законами душі, пристрасті, емоцій. Іти, коли треба йти. Відчувати біль, коли він є, і відпускати. Навчитись літати…
Алла закохалась так, як ніколи не закохувалась. Може, тому, що для Хлопчика це було вперше, і він займався археологією своєї власної древньої прекрасної незвіданої душі. У його очах завжди світилась безмежна віра й висока мрія. Вони жили на яхті, наче в мушлі, повній найдивовижніших предметів. Лапландські хутра, шовки, книги, магічний камінь, висушене коріння, люльки з опіумом – з кожної спіралями фантазії. Турецький килим, готовий до польоту. Вода в зеленій пляшці з Атлантиди. Намиста, пояси, японська паперова лампа, як квітка папороті. Вони жили як у печері Алі-Баби. Він віддавався самозречено. Жив у захопленому погляді. Їм хотілося втонути в тій печері, серед тих скарбів… Вони не вимріювали собі життя, вони його жили…
