Намір! - Дереш Любко (читать книги бесплатно .txt) 📗

Баба шукала у моєму погляді життя, шукала стійкості перед затьмаренням. Я в її очах хотів уловити спалахи того, що розкриває секрети. Того, чим все закінчується.

Сиділи, задивлялися одне одному в очі до тих пір, поки склера не починала пекти перцем. Ми були великими фанатами «дивилки». Щось було у цій грі.

У ті березневі пополудні баба хапалася за «дивилку» як за останній шанс побути живою. Здавалося, що рогівка просто випаровує сльози з поверхні, як розпечена бритванка. Після таких сеансів у мене німіло чоло. Очі ще довго світилися – це надмірне тепло відчувалось повіками зісередини.

Ввечері, як звичайно, я повертався до викидання чужої пам’яті.

2

Баба збиралася скапуститись – по ній це було видно, тож я мусів щось придумати з електрикою. Відійде небога, а світла не буде, як будемо парастас правити?

Одягнувся потепліше й пішов у місто. Зимою доводилося ходити по трасі – всі поля у розкислому снігу. Спершу зайшов у контору електронагляду, треба було домовитися, щоби прийшов майстер, подивився до проводки.

Потім пішов на пошту, подзвонив до своїх у Мідні Буки. Нікого не було.

Почав крапати сніг, спершу дрібний і мокрий, а потім все лапатий і лапатий. Випадково натрапив на похоронне бюро. Зайшов. Поспілкувався з пузатим дядьком в окулярах, більше схожим на кравця. Мабуть, тому, що на шиї в нього був кравецький метр. Сказав майстрові, що потрібна домовина. Дядько повів мене у сусідню кімнату. Я вибрав акуратну модель зі сосни. Майстер на картоні записав параметри тіла. Я сказав, що у висоту баба має метр шістдесят, хоча насправді вона ніби й нижча, але в тазі широка. Поцікавився, на коли то буде. Майстер пояснив, що коли мені спішиться, то можна вже й на нині. Але я заспокоїв його, і ми домовились на все про все на четвер.

Майстер узяв з мене сорок гривень завдатку і телепатично дав зрозуміти, що треба принести пів-літри. У той же спосіб я відповів йому, що матиму це на увазі. Вийшов із приміщення під сніг – біла ковдра тала у чорну воду.

Знову пішов на пошту. Набирав код вовчухівського району, але постійно зривало. Проблеми на лінії. Видно, в горах ідуть снігопади.

Нарешті підняла слухавку мама. Хвилини три розказувала, як у моєї новонародженої племінниці почався страшний діатез, усі перелякалися, покликали сусідку, колишню санітарку, а та, дурна баба, бовкнула, що то короста. І вони всі разом – тато, мама, Неля з малою і Мирославом, і сусідка, грім би їй чай цукрував – усі разом упхалися в машину і ґальопом поїхали до педіатра. А що єдиний нормальний педіатр жив щойно у Скольому, то мусіли чмихати аж туди, і це в такі-то сніги. Закінчила мама досить оптимістично, сказавши, що сусідку «забули» в лікарні – вона заговорилася зі знайомою санітаркою і десь пропала.

Я замогильним голосом відповів, що треба було б мамі приїхати сюди, з бабою попрощатися. Бо вже от-от. Мама стрепенулася: от-от?

Я повторив. Мама зразу обмінилася і діловито порадила замовити домовину. Я сказав: «Усе готово», і попросив не зволікати. На те вона відрізала, що приїде з татом післязавтра, швидше не вийде.

4

Коли я повернувся (було сіро і сиро, надворі крутив снігопад), баба спала. Тепер я придивлявся до неї дуже пильно, щоразу налаштовуючись на те, що сон її – вічний. Баба з важким сапанням втягувала повітря. У неї в носі були жахливі поліпи. Ще замолоду, як розказувала мені мама, спати з нею під одним дахом було тестом на нерви. Але зараз баба вже не мала сили навіть добувати з себе хропіння. Очима відчував, як із її живота тікає тоненька цівка життя. У кімнаті стояв дух печального старого тіла.

В хаті були присмерки, і я за звичаєм запалив каганець. Я й раніше ніколи світла не вмикав, а так – усе сутінкував.

Давно просік певну річ. Пандемія неврозів, що ними так ряснів ХХ вік, криється, на мою думку, в трьох речах. Перша – це будильник. Людина повинна прокидатися у натуральний спосіб. Відтак суспільство, яке вимагає людині йти всупереч індивідуальних потреб організму – хворе суспільство. Якщо людину зі сну висмикує різкий дзвінок, у її підсвідомості татуюється один і той же візерунок паніки.

Інша причина – електричне світло. Від передозу червоного випромінення (а лампи розжарювання якраз такі) очне дно перебуває в перманентному напруженні, а цей спазм дає прямий вплив на самопочуття. Людина, котра споглядає світанок, відчуває приплив сил та оптимізму. Людина, котра втикає на жарівку, переживає тупе роздратування.

Про третю силу, якою сучасна людина роздовбує душу, я не можу сказати нічого. Але вона мусить бути, бо всього в житті є по три. Подумаймо разом… може, то щось, пов’язане з сексом? Чи з поглядами на духовність? Чи взагалі – все настільки просто, що ми й не гадали? Підозрюю, справа в тісному взутті.

У будь-якому разі, перших двох руйнівників здорової психіки я уникав уже рік – із того часу, як поселився у бабці. Результати вищою мірою позитивні.

Тому через брак електрики я дискомфорту не відчував. А коли приїдуть старі (вони не так люблять морок, як я), все буде полагоджено.

Шиби дрижали від вітру – він дув із півночі. Хмари у формі велетенських наковалень віщували сніговий буран. Хата занурилась у тінь, тільки мій каганець на кухні кидав червоні відблиски на ніж, на дошку, і на розкришений наніц буханець свіжого хліба. Я зварив бабі вівсяної каші. Останніми днями в неї були проблеми зі стільцем.

Наклав собі трохи мамалиги в тарілку, з’їв її з вишневим варенням і хлібом. У баби була повна пивниця консервів: маринади і компоти у трилітрових слоїках, варення у літрових, аджика у півлітрових. Баба виявляла особливу ретельність до всього, що стосувалося хатнього господарства: кожна банка підписана. Зустрічалися варення і з дев’яносто другого року, і з дев’яностого. Був раритет із вісімдесят восьмого, мариновані опеньки. Я задумався, що було такого видатного у вісімдесят восьмому. Тисяча років християнства на Русі? При нагоді здам у Музей історії релігії.

Закінчив із вечерею, розбудив бабу (виспалася в день, тепер цілу ніч буде кректати). Баба глянула на мене, не впізнала і знову заснула. Я заніс її порцію на кухню, сховав під покришку до серванту.

Темрява кутала мене, як свою дитину. Я загасив каганець і піднявся до себе нагору. В хаті було зимно, тільки в баби нанизу палився п’єц. У кімнаті я не палив. Від тепла в мене пашіли вуха. У холоді, натомість, почувався куди краще – і в голові ясно, і дихати легше.

Я по пам’яті знайшов ногами спальник, скинув капці, штани і пірнув у нього з вухами. Футболку наніч не знімаю, щоб не прохололи груди. У повній тиші, в цілковитій темряві, я лежав із розплющеними очима, і слухав, як за вікном тече чорна вода – густа і холодна. Мені було дуже спокійно на серці, бо я відчував, як усе довкола відбувається належним чином. Цей особливий стан глибинної води – суть танення льоду. Повітря насичене вологою, повітря переповнене від’ємними зарядами водню. Натуральний гідроліз. Вивільнює кисень і аніони водню, котрі настроєні до людини винятково дружньо, викликають у ній почуття спокійної пітьми, яка навіює глибокі спогади, немов скресання льоду.

Я уявив себе танучою брилою криги. Пригадав, як виглядає ріка Опір ранньої весни – берег завалений паковим льодом. Ріка чорна та масляниста. І сіре небо непрозоре – низьке й щільне. Воно посилює це гіпнотичне відчуття танення. Я вже сам перетворююся на важку, загуслу водицю, котра вільно пливе, обтікаючи холодне каміння на дні, абсолютно вмиротворнений. Вода не знає конфлікту, вона дзюркоче, їй невідома боротьба, а тільки спокійний плин крізь агрегатні стани – лід, вода, пара… вода… лід… вода… пара.. вода… лід… вода…

Я тануча брила, котра поволі капле. Весняне звучання в пітьмі. Я не задумуюся, лід я чи вода, я повністю довіряю собі – зі мною не може трапитися нічого поганого. Що може трапитися в цьому колообігу? Це повільний дзюркотливий морок, весь в холодах і туманах.