Вогнесміх - Бердник Олесь Павлович (читать книги без регистрации txt) 📗
— Хай приїжджають, — вдоволено сказала дружина, — пиріжечками їх вгощу, наливочкою. А їхати в район — ні, ні! Не ті літа! Якось негарно виставлятись на люди. Юрко там літає, мотається в небі, трудиться, а ми його славу перейматимемо.
— І я за те, щоб не їхати, — крекнув Василь, натягаючи піджака на широкі, маслакуваті плечі. — Приїдуть — не одкараскаєшся. Державна справа! Мабуть, доведеться помучитись. А варто було б до Бездонної криниці пройтися. Туди звірина ниньки ходить воду пити, а стінки круті, треба підходи прокопати.
— А Сава? Ти йому Скажи. Він і зробить.
— Треба ж дорогу показати. Хіба що хай Христина проведе? Сьогодні ж твій день народження, вона обіцяла бути.
— День народження, — зітхнула мати, — а дітки розлетілися в світи. Юрко в небі, Гриця понесло в якусь командировку, а Борис навряд чи одірветься од своєї машинерії, та й Іван не покине господарства в осінню годину, там же горить усе. А Марійка як не забуде, то одпроситься. Ну та нічого, аби вони були щасливі, а мені для себе що — більше треба? Христинка тут, то й досить. Та ще цей — Сава. Як він тобі?
— Відкрита душа, — мовив Гук. — До пуття хлопець.
— Славне обличчя, — згодилася мати. — Очі ясні, мов у криницю дивишся. Таким очам можна вірити. Ой леле! Я забула тобі сон розказати. Дивний сон мені приснився ниньки. Ніби повторення того самого, що тоді — на Херсонщині. Згадуєш?
— Атож. Той мені врізався, мов розпечений шворінь. Тільки ти ж тоді не доказала його…
— Так треба було, Василечку. А тепер відчуваю — пора розказати, бо ж недарма він знову повторився. Не зовсім так, але дуже подібний. Ніби я знову молода, як тоді в лісі, коли ми зустрілися з тобою… і навіть корзинка та сама, з ягодами. Тільки ліс обривається кручею, а внизу хлюпає море, скільки не глянь — все вода й вода. Раптом з’явився ти, теж молодий, веселий, взяв мене за руку і кажеш: «Ходімо!».
— Ну що ж, — усміхнувся Гук, обнімаючи дружину за плечі, — все так і було. Взяв і повів.
— Зажди, не перебивай. Далі все було так, як і в тому сні, — попливли ми на човні, потім буря, я допомагала тобі, а згодом — ти мене підтримав. А потім — берег, чорний, страшний, безвидний. Скелі гострі, тумани понад ними. І небо якесь сіре. Думаю, як же далі йти, де тут дорога? А все-таки — пішли. Було слизько, тяжко. Ми зривалися і знову йшли. В одному місці я не втрималася, посковзнулася, і ти не підхопив мене. Гостра скеля пробила мої груди, і я відчула, що вмираю. Потім — бачу себе збоку: стою на верхів’ї гори, вимахую руками, як птах, і відчуваю, що можу летіти.
— Я часто в снах літаю, — озвався Василь. — Ще й недавно таке відчував.
— Еге ж. Вимахую руками й кричу тобі (а ти внизу стоїш): «Василечку, у небі так гарно, летімо до сонця!». А ти розгублено питаєш: «А де ж добути крила?». — «Вони у тебе за спиною!» — крикнула я. І ти стрибнув зі скелі і теж полетів, та колом, колом набираєш висоту і все ближче, ближче до мене. А потім я кинулася зі сну…
— Що ж — задумливо мовив Василь, — гарний сон, хоч і тривожний. Ми й дітки — то ж одне. А вони — он як високо літають. Юрко в небі, а інші пташенята в своєму ділі добренні крила зростили. Умремо, Яринко, а й тоді наш політ не припиниться…
— Гарно сказав, Василечку, — одвітила Ярина, витягаючи з печі велику сковороду з першими пиріжками. — Тільки серце моє чує, що сон цей віщий. Ось спробуй одненького, з грибочками…
— Добре було б Саву запросити.
За вікном просигналила машина. Гук виглянув надвір.
— Якийсь хлопчина поспішає. Хто б то міг бути? Мо’, вже на мітинг пора їхати? Так рано ще.
У двері постукали. Зайшов молодий хлопець у спортивній куртці, несміливо глянув на Гука, потім на Ярину, кашлянув.
— Здрастуйте.
— Добридень, синку, — привіталася мати. — Ти до Василя Івановича?
— Ні, я до вас… якщо ви мама Юрія Васильовича…
— Це я, — наполохалась Ярина. — Що з ним?
Вона вхопилася рукою за груди. Хлопець заспокійливо сказав:
— Що ви, що ви! Все гаразд. Юрій Васильович жалкує, що не може прибути на іменини, і просив передати ось це…
— Не забув-таки, — щасливо прошепотіла мати, витираючи сльози, і заметушилася біля столу. Хлопець відкрив «дипломата», почав щось діставати з нього.
— Та ти сідай, синку. Ось пиріжечків свіжих покуштуй.
— Ні, ні. Я повинен одразу ж назад. Візьміть, це портативний магнітофон, в ньому касета з записом голосу Юрія Васильовича. Святкове привітання. Натиснути кнопочку ось тут…
Мати обережно взяла подарунок, показала чорну коробочку Гукові, похитала головою.
— Ич ти! Що придумали. Голос передають у подарунок. Дякую, синку. Передай, що я думаю про нього щохвилини. Передай, що чекаємо його…
— Передам. Вітаю і я вас. До побачення.
— А пиріжечок, пиріжечок! Свіжесенький.
— Дякую, візьму кілька, в дорозі поїм. Запах який, ніби до мами в гості приїхав, на Брянщину.
— Прощавай, синку! Хай доля береже тебе!..
Христина вибігла на ганок, ніби пірнула в сонячний світанковий потік. Простягла руки до багряного кола, що пульсувало в прогалинах між деревами, завмерла. Приймала долонями, грудьми, обличчям, кожною клітиною тіла краплі незримого дарунка, а на заміну віддавала себе світові, простору, деревам, квітам, ніжному ранковому леготу.
Отямилася від забуття. Пішла до Ставочка, пірнула з розгону у прохолодну воду. Захоплено ухнула, вилітаючи на поверхню, здійняла хмару бризок. Пропливла коло-друге, вийшла на берег. Розпустивши буйну косу, витиснула з неї воду. Глянула в небо, ніби прислухалася до нечутного голосу.
— Юрасю, — тихо мовила вона, — якби ти бачив мене тепер — зрадів би. Моя радість повертається, чуєш? Ще несмілива, ще боязка, але вже — радість! Побажай мені щастя, Юрасю, з неба. Може, зоряне побажання надійніше, ніж земне?
З чагарів поважно вийшла лосиха з лосенятами. Зупинилася, задумливо дивлячись на Христину.
Через галявину проскакав заєць. Потім ще один. Зчинили ігрище під соснами.
Десь неподалік хрокнув вепр. Заверещали поросята.
До Христини підійшов лелека — тихо, нечутно, потерся головою об її коліно, поглянув сумовитим оком знизу вгору.
— Чого тобі, Ахмеде?
Птах заклекотів заклично, задерши вгору голову. Застрибав по галявині і, піднявшись у повітря, полетів колами над сторожкою, над ставочком, понад деревами, ніби прощався з тим краєм, де його приютили в годину біди.
— Молодець, Ахмеде! — радісно закричала Христина. — Таки зважився? Ну й прекрасно! Пора така у нас — крилата! Може, і я вслід за тобою зважуся полетіти. Передавай вітання пірамідам. Чекаю тебе весною! Чуєш, Ахме-е-еде?!
Іван Гук попросив директора школи, щоб він зібрав для бесіди не лише учнів старших класів, а всіх — навіть наймолодших. «Маленята розуміють найскладніші проблеми, — запевнив він, — тільки розуміння їхнє особливе, і — може бути — глибше, ніж у нас, дорослих. Що ми знаємо про психіку дитини? Власні дитячі враження у нас самих давно вже поховані під купами дорослого мотлоху. А жаль!».
Актовий зал Горянської середньої школи радісно вирував. Не лише учні, а й учителі, всі жителі села Горяни були приємно вражені, коли радіо й телебачення принесло вість: довкола Землі кружляє новий супутник, а в ньому астробіолог Юрій Гук; і знаючі люди роз’яснили, що Іван Васильович, місцевий голова колгоспу, Герой Радянського Союзу, — рідний брат космонавта. Як же можна було втриматися від спокуси — послухати слово старшого брата про знаменитого вченого, ідеї котрого обговорює нині цілий світ?!
Іван Васильович з’явився на великий шкільний збір просто з поля, де колгоспники готувалися до прийдешньої весни, орючи землю на зяб. Учні й учителі, а особливо дівчата, якось по-новому дивилися на голову колгоспу, ніби вперше бачили його. Перемовлялися, нишком оцінювали кремезну постать, прозорі, мов лісові кринички, очі, сиву кучму волосся. І раптом вражено відзначили, що він, далебі, гарний, — цей відлюдькуватий ведмідь, котрий не буває ні на весіллях, ні на будь-яких бенкетах, а знав лише контору колгоспу, поле, районні наради і тишу своєї хатки, де вже більше чверть віку проживає самотнім.
