Роксоляна - Назарук Осип (бесплатная библиотека электронных книг .txt) 📗
— І з чого ти жила б у дорозі, та ще з дитиною? — запитав. Задрижала. Бо сподівалася, що запитає, яким правом забрала б йому сина. Але зараз успокоїлася. Бо се його питання було для неї доказом, що він більше любить її, ніж дитину. Спокійно оповідала далі, мов казку дитині:
— А з чого жиють убогі жінки з дітьми? Я варила б їсти хорим в тімарханах і чужинцям в каравансераях, я прала б білизну в великих гамамах [76].
Перервав, сильно занепокоєний на саму думку, що ся жінка могла б утечи з його палати й на небувалий сором йому, як його законна жінка, заробляти таким чином на життя своє і його сина!.. По хвилі запитав:
— Чи ти думаєш, що мої люде не знайшли б тебе і не привели б сюди, заки сонце другий раз зайшло би на небі?
— О, се ще не таке певне! Я нікому не призналася б, що я жінка султана, пана трьох частей світу. Скажи, чи хтось так легко догадався б, що робітниця в лазні може бути жінкою султана?
Подумав і відповів:
— Дійсно, нелегко.
Спокійно оповідала далі, мов казку дитині:
— Ї так працюючи, ішла б я все на північ, чужими краями, аж поки не дійшла б до рідного дому.
Не міг погодитися з думкою, щоби щось подібне могло статися проти його волі, і сказав:
— Нелегко було б людям догадатися, що ти султанська жінка. Але нелегко було б і тобі втечи переді мною!
— Скажім, що твоїм людям навіть удалося б зловити мене в дорозі. То що ж ти зробив би мені? Здивовано відповів:
— Що? Наказав би знов привести сюди й замкнув би в гаремі!
— Яким правом? Адже я свобідна! Волю подарував мені сам султан Сулейман, якого весь нарід називає справедливим. Гадаю, що він не сплямив би свого імені і своїх законів насильством над безборонною жінкою, і ще до того матір'ю свого сина!
I знов шибнуло йому в думці словечко: «Місафір!» Усміхнувся і подумав, що то він супроти неї безборонний, а не навпаки. Бо вона мала його сина і його любов. Та не сказав їй того, тільки запитав:
— Але яким правом забрала б ти мого сина з собою?
— Таким самим, як Гагар забрала Iзмаїла.
— Адже її чоловік вигнав з дому, а я тебе не виганяю й не виганяв би.
Був дуже цікавий, що вона відповість на се. А вона спокійно оповідала далі, мов казку дитині:
— Ріжну твар Господню ріжно виганяють з її гнізда. Iнакше пташку, інакше рибку, інакше лисичку. Я не могла б навіки остати — в домі розкоші, як свобідна жінка, хіба як невольниця! Любов не терпить товаришок! — вибухла. Ї була дуже гарна в тім вибуху і гніві.
— Адже ти як свобідна звінчалася зі мною. Та й знала, бо бачила, що я маю й інших жінок. Так чи ні?
— Так. Але я думала, що ти покинеш інших. І як бачиш, я слушно думала! Бо ти вже прирік.
На се не знав, що відповісти. Думав уже над тим, яке вражіння викличе його постанова. Був навіть задоволений з того. Бо до всіх пророцтв про його надзвичайність в історії свого народу приходила ще одна, дійсно небувала надзвичайність. Усміхнувся, обняв її тим дужче, що мав уже її одну, і сказав:
— А відки ти знатимеш, чи я не заведу собі гарему десь за Царгородом?
— Сулейманові вірю на слово? Iншому я не повірила б.
Споважнів.
В тій хвилині прочув, що з тою жінкою переживатиме дійсно дивні пригоди, яких не переживав ні оден султан. І пригадалися йому слова Пашасаде: «Прегарна хатун Хуррем має ум високий і душу, що так уміє лучити святі думки Корану зі своїми думками і своїм бажанням, як лучить великий будівничий Сінан благородні мармори з червоним порфіром».
Дійсно. Навіть се її надзвичайне бажання не було противне святій читанці Пророка. А те, що вона ні разу не заговорила при тім про Коран, переконувало його, що вона вже наскрізь стала мусульманкою, бо з досвіду знав, що позірно навернені на мусульманство люблять багато говорити про Коран, особливо тоді, як домагаються чогось. «Вправді, багато вчених говорило, що жінка не має душі, але ся, очевидно, має душу», — подумав. І ще яку!
З задуми вирвали його таки його власні слова, котрі вимовив несподівано для себе самого:
— Я завойовник і розумію душу завойовників. Ти здобула мій гарем, а потому, кажу тобі, возьмешся і до здобування моєї держави…
Говорив се так, мовби цікавість, як се виглядатиме, перемагала в нім усі інші думки.
Вона не зрозуміла відразу й по-жіночому відповіла:
— Побачиш, що тобі не буде зле по здобутті гарему! А державу — як же я можу здобути її?
— Наперед схочеш знати всі її тайни, почавши від першої: не перешкоджай у праці чесним людям!..
— Тайни держави? — запитала, й очі їй засвітилися, як дитині, котрій покажуть гарну забавку.
— Так! Держава має свої тайни, подібно як подружжя життя, — сказав, вдивляючись у її очі.
Не питала, які дальше. Бо була ще надто пересичена радістю своєї побіди над гаремом. І не хотіла непокоїти чоловіка ненаситністю. Але в голові сплітала свої спомини й думки про могутність від першої зустрічі з ним. Сплітала з тим, що він тепер сказав. І здавалося їй, що за сим першим здобуттям мусить прийти якесь друге, третє, десяте. Як воно приходитиме, ще не знала. І навіть не знала, що саме приходитиме. Але слова чоловіка не виходили їй з тямки. «Таємниці держави! Їх, певно, можна знайти у війську й на війні», сказала собі.
I постановила побачити колись війну, бо там найяркіше мусить блистіти кривавий кришталь влади.
Твердо постановила ждати, аж поки лучиться нагода, побачити війну. Знала, що війна страшна. Бо чула про неї немало та й сама бачила й пережила татарський напад. Розуміла, що більше захопила її охота побачити війну зблизька, з самого нутра.
Нараз засвітило їй у головці, мов у церкві на Великдень. Адже при тій нагоді могла побачити чудові країни заходу, про котрі так гарно оповідав Річчі у школі невольниць, у Криму! Де він тепер?I де може бути Кляра? Iрина? I… батько та мати…
Засоромилася, що так рідко згадувала про них. А прецінь вони були такі добрі для неї… Вже двічі посилала з купцями розвідчиків у Польщу, щоб довідатися, що з ними сталося. Але купці привезли тільки вістку, що всякий слух по них пропав. Що ж мала робити більше? Тепер усі її думки були захоплені сином і війною. Кривавий кришталь влади, який раз заблистів перед очима її душі, полонив її вже назавше.
Думала, що аби той кришталь посісти, треба його наперед побачити в огні і зрозуміти. Думала до ранку.
На другий день рано султан особисто наказав привести до себе євнуха Гассана. Переслухав його без свідків. Гассан трясся весь час, як осиковий лист. І раз у раз повторяв:
— Все неправда! То великий везир Агмед-баша казав мені так говорити.
— А нащо ж ти так говорив, коли знав, що се неправда?
— Бо везир казав.
— Адже ти знав, що се неправда!
— Знав.
— То чому ж ти говорив?
— Бо везир казав.
— І гроші обіцяв?
— Обіцяв.
— І ти тому так говорив?
— Тому. Але я вже більше не буду.
— Певно, що не будеш, — закінчив допити султан. Над вечером євнуха Гассана зашили в мішок і понесли топити в Босфорі. Він ще в мішку кричав:
— Все неправда! То великий везир Агмед-баша казав мені так говорити! Й обіцяв за те багато грошей і дім у Скутарі!..
— Там порахуєш ті гроші, — відповів оден з яничарів, що кидали в море чорного Гассана. Заколихалося море, і тільки водні круги покотилися по нім. Так погиб Гассан, євнух Роксоляни.
I так закінчилися хрестини султанського сина Селіма.
Хассеке Хуррем казала собі докладно оповісти про те, як топили Гассана. Й опісля кілька разів ходила на місце його страчення. Ще довго потім непокоїв її чорний Гассан: снився їй, як рахує золоті гроші на дні моря, на міленькім пісочку між червоними коралями…
А кришталь влади над гаремом вже мала в руках! Тепер видніло перед нею ціле море криштальне і як кров червоне… А сонце над Стамбулом сходило раз у раз таке криваве, що побожні мослеми ставали здивовані й молилися до всемогучого Аллага, щоб відвернув нещастя від роду падишаха. Бо всі вірили, що його нещастя було б нещастям усеї держави і народу.
