Роксоляна - Назарук Осип (бесплатная библиотека электронных книг .txt) 📗

XV. СУЛТАНКА МІСАФІР

Власть уродилася з любові, а викормив її пошанівок. Так само, як дитину, що родиться з любові й росте з пошанівку своїх родителів.

Давно-давно, коли турецький нарід утікав з Азії на захід сонця перед страшними ордами Джінгісхана, провадив його в утечі предок Сулеймана. І за те полюбив його турецький нарід і пошаною оточив, як блиском, всіх потомків його. А чим більше росла в нім пошана до роду Османа, тим більшу силу мав той нарід і мала власть його. І так дійшов він до верху своєї сили за Сулеймана Великого, Селімового сина, коли полки його, йдучи горі Дунаєм, дійшли в саме серце Європи.

А тоді червоний кришталь влади турецьких султанів зачав переходити з любові великого султана в руки його жінки, з роду до влади непривичної, що прийшла Чорним Шляхом ординським і Диким Полем килиїмським з далекої країни як бідна невольниця і полонила серце падишаха.

То не жінка прийшла, то прийшов кісмет [69] Османів. А мав він обличчя ангела і пальчики такі ніжні, як перші блиски сходячої зорі, а очі сині, як небо весною. І піддався йому великий султан, володар трьох частей світу, що не піддавався нікому. І приглядався найбільший завойовник блиски сходячої зорі, а очі сині, як небо весною. І піддався і законодавець Османів, що буде робити прегарний кісмет, присланий незбагнутою волею Аллага — Чорним Шляхом степовим і Чорним морем бурливим… Бачив у ній великий розум і добре серце. І був тим цікавіший, що дальше робитиме його люба Ель Хуррем, котрій і так не міг опертися.

Все оточення султана знало, що султанка Ель Хуррем скорше довідалася про смерть Агмеда-баші, ніж сам Султан.

Вона бачила себе в зеркалі в тій хвилі, коли їй донесли про се слуги. Була сим оживлена і скріплена, як ростина, котру в часі спеки піділлють водою. О, бо й вона пережила гарячий день! Здавалося їй, що плила хитким човном по Дніпру і переплила його перший поріг, про який так живо оповідав їй у Криму старий козак-невольник. Хвилями було їй так горячо, аж холодно. Аж мороз ішов поза шкіру.

Серед усеї пишноти її обстановки пригадався їй убогий, спокійний дім батьків, де в часі морозів частували міцною горілкою робітників, що привозили з лісу дрова. Здавалося їй, що й її почастувала доля міцним червоним сорбетом і що той червоний сорбет облив їй одяг і руки.

Обмилася і змінила одяг. Мала вражіння, що чує запах крові. Не почувалася до ніякої вини, бо боронила сина. Але той дивний запах докучував їй. Закликала невольницю й казала принести ладану та найдорожчих арабських пахощів.

Ніжні пахучі клуби диму пригадали їй Великдень у церковці св. Духа. Впала на коліна і насилу пробувала молитися, обернена до Мекки. Знала вже, що її підглядають. Але очима душі вдивлялася в образ Пресвятої Богородиці, що стояв між восковими свічами в убогій церковці на передмістю Рогатина: «Боже, будь милостивий мені грішній…»

Милилася щиро. Але гріхом уважала не те, що убила людину, бо обороняла невинного сина свого. Гріхом уважала тільки те, що в тій цілі сказала неправду свому чоловікові. І за се просила прощення в таємної сили над нами. І була переконана, що колись прощення одержить. Відчула полекшу у грудях. І чула навіть якусь не відому досі силу, що входила в неї й росла. Але й тягар був, о, був. На молитві застав її Сулейман.

— Приходжу так само незаповіджений, як ти прийшла сегодня ранком до мене, — почав усміхаючись.

Очевидно, приємно йому було застати жінку при побожнім ділі та ще до того так правильно обернену лицем до Мекки. Коли й був у нім якийсь сумнів щодо правди слів своєї жінки, то тепер розвіявся безслідно.

Встала й радісно, як дитина, закинула йому рученята на шию. Була переконана, що Бог прислав його, щоб перепросила мужа за те, чим почувалася грішна супроти нього.

Сіли обоє біля кадильниці, й Сулейман почав кидати в огонь золотисті зеренця ладану.

— Чи ти не маєш якої невольниці, що намовляла тебе з мого сина зробити християнина? — сказав шуткуючи султан. Відповіла весело:

— Я не маю ні одної християнської невольниці. Але тепер візьму! Добре?

— Добре, добре! Очевидно, на злість Агмедові-баші: нехай ще перед смертю довідається, що ти не боїшся його наклепів! — сказав султан.

— Він уже помер… — відповіла тихо.

— Що? без мого відома? Непереслуханий?! Споважнів і сказав по хвилі:

— Чи ти, о Хуррем, спонукала до сього мою німу сторожу?

Був не так занепокоєний, як роздратований тим, що висмикнулася йому з рук добича, на яку щойно мав упасти його п'ястук. Був у тій хвилині подібний до молодого тигра, який побачив утечу старого вовка перед ним.

Вона відчула, що гнів його не звертався до неї, а зверталася до неї більше його пристрасна цікавість.

Відповіла так спокійно, якби ходило о якусь звичайну річ:

— А що мені даш, коли скажу тобі правдиву правду? По обличчю султана було видно зацікавлення.

— Чи ти могла б мені сказати й неправду? — запитав.

— Певне, що могла б. І ти ніколи не довідався б про се. Але бачиш, що не хочу.

Зміркував, що треба з сею гарною дитиною говорити тепер по-діточому, і сказав:

— Я ж тобі досі нічого не відмовив. Скажи, чого хочеш?

— Двічі тілько золотих дукатів, кілько хотів вимусити на тобі Агмед-баша!

Розсміявся й відповів:

— Але ж бачиш, яка кара зустріла його за вимушсння!

— Але я не хочу тих дукатів для себе, як хотів він!

— Тільки для кого?

— Для мошеї!

— Якої мошеї?

— Такої, якої ще нема у твоїй столиці.

— Ти хочеш будувати нову мошею?

— Так. Як подяку Аллагові за відвернення першої небезпеки від нашого невинного сина. І назву ту мошею іменем його батька.

— Що ж, будуй! Се богоугодне діло. Тільки чи не забагато золота ти хочеш? Ти не знаєш, дитино, яка се велика сума! Нею можна обігнати кошти великої війни і здобути цілу країну!

Подумала хвильку й відповіла:

— Але подумай, як твоя мошея виглядатиме! Знаєш як? Ось як! Всередині будуть чотири стовпи з червоного граніту. Бо червона кров солила мені з обличчя, коли я зміркувала небезпеку, яка грозила Селімові. А верхи тих стовпів будуть з білого як сніг мармору, бо я тоді дуже поблідла. І міграб [70] буде з білого мармору, і проповідниця, і мінбер [71] для хатіба [72], і мастаб муедзина, й висока максура [73], призначена для тебе. По боках будуть подвійні галерії з худжрами, в яких люде укривати будуть золото, і срібло, й дороге каміння, а яких не рушить навіть султан! Бо все те буде під опікою Аллага!

— А маєш уже будівничого? — питав напівшуткуючи, бо знав, що часто любить говорити з будівничим Сінаном.

— Будівничого маю, але ще не маю грошей, тільки думку. Та й тої я не скінчила.

— Кінчи; вона дуже цікава.

— Так буде всередині. А зверха буде ще краще, бо я з тобою хочу там лежати по смерті…

Великий султан спустив побожно очі й поцілував подругу. А вона, одушевлена, мріла-будувала:

— Вся площа під мошею буде поділена на три чотирикутники. Середній меджід [74] я вже описала. Перед ним буде передсінок. А за ним буде огород Аллага, де людські ростини-кості спочиватимуть аж до судного дня, коли кожде тіло стане свіжим квітом у великім воскресенні Божім. І там ми обоє спічнемо навіки. А над цілим храмом скажу збудувати чотири мінарети, високі, аж до неба. І забезпечу їх освітлення у святі ночі місяця Рамазану [75].