Приватне життя феномена - Гуцало Євген Пилипович (онлайн книга без txt) 📗
«Як ся має, як ся знає — так ся повертає».
РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ П’ЯТИЙ,
де йдеться про нову зустріч із основоположником естетики рухомого живопису, про творчу невдачу, спричинену маститом і флегмоною вимені у корови, а також про те, чому бородатого художника названо генієм комбайнового мотовила
То в старовину завдавали ноги на плечі, щоб долати дорогу, яка і вночі не спить. Пішки ходили — чи навпростець, як ворони тільки літають, щоб і не скоро повернутись. Мусили шанувати гори й мости, щоб були цілі кості. Але ж не тільки пішки, а й на конях, бо чудеса на колесах: самі котяться! Добре знали за тих часів: не в тім сила, що кобила сива, а як вона везе, чи не затягне воза десь на яловий міст. Знали також, що далеко на батозі не заїдеш, тому гладили коня не батогом, а вівсом, не жаліли вухналя, щоб підкову не загубити. Вірили свято, що не копиту кобила, а копито кобилі, бо хотіли краще погано їхати, ніж добре йти. Ох, спогади, спогади, як за годину моря не переїдеш, так усього за годину не виповіси, хоч би й розтікався своїми думками до Золотоноші, що з золота, й до Лубнів, що з лубків, до чигиринців, що спекли чорта в ринці, й до таращанців, що з’їли чорта вранці.
Тепер не так подорожують — чи до Ромнів, города на горі, де по дві дурниці на дворі, ні до преславного Ніжина, який більший від Носівки тільки одною хатою. Тепер подорожують так, як Хома Прищепа: сів на яблунівській околиці на суперлайнер і чинно полетів до Америки. Звісно, чоловік без пригоди не живе, живому чоловікові все потреба, то нехай старший куди пошлють летить, раз у нього й за океаном діла знайшлися. Як волові роги не тяжкі, так, видать, і Хомі та поїздка не тяжка, то хай летить, бо ж говориться: утік не втік, а побігати можна.
А ми не станемо відриватись від Яблунівки, щоб не уподібнюватися широко знаному міфічному героєві, котрий необачно відірвався від рідної землі, поплатившись життям. Не пиво диво, а слова. Ми цю істину не знали, не знали, та як на те й забули,— отож назбираємо на яблунівській землі таких слів, які б і далі самі-самісінькі розповідали про село подільське, яке, з’ївши калач, береться знову до хліба, то про людей подільських, які багато роблять, а тому-то багато знають.
Хоча автор захопився розповіддю про Хому, але не забував він, як то мовиться, про Ярему, себто про інші події у Яблунівці, зокрема — про мистецьке оздоблення сільського Будинку культури. Отой бородань у джинсовому костюмі, котрий колись здибався мені у фойє за малюванням корови з натури і котрий натхненно виклав основніші тези так званого «рухомого» живопису, не забувався й на хвильку тоді, коли увага була повністю прикута до старшого куди пошлють. Яких нових творчих результатів він домігся, яких зоряних вершин натхнення сягнув? Чи вже скоро його малярський пензель і мистецький хист прислужаться до збільшення поголів’я великої рогатої худоби у Яблунівці, до різкого підвищення надоїв молока, до перевиконання колгоспом «Барвінок» планів по м’ясу, вовні, шкірах, рогах і копитах?
Отже, Хома ще, напевне, летів у небесах до Америки, а Мартоха ще тільки несла додому з левади знайденого лебедя з покаліченим крилом і їхній зв'язок в очах яблунівців іще не набрав романних нюансів, як автор заквапився до Будинку культури на неминучу зустріч із художником, основоположником «рухомого» живопису. Фойє було виповнене вщерть золотом літнього сонця, проміння якого прозорими медами розіллялося скрізь. Під стелею літала гострокрила ластівка, зрідка щебечучи, наче розсипаючи тривожний шріт морзянки. Ступаючи по розіллятих прозорих медах сонця і підсвідомо намагаючись розшифрувати ластів’їну морзянку, автор попрямував до художника, котрий, звісно, в цю годину був саме тут. Проте замість прикрашати стіни кращими зразками свого «рухомого» живопису, художник у безпорадній позі сидів під намальованою коровою, охопивши руками коліна й погойдуючи головою.
— Корова вдалась на славу! — вигукнув я захоплено, приглядаючись до малювання.— Хоч у колгоспі «Барвінок» і гарний догляд за худобою, проте в череді навряд чи знайдеться екземпляр, котрий мав би кращий вигляд. Мабуть, і живому прототипу важко змагатися з тим, що створили ви!
Очі бороданя, в яких колись мерехтів гострий космічний пил, зараз схожі були на сухі осінні реп’яхи — безбарвні й колючі. Зіниці не нагадували далекі зоряні галактики, швидше скидались на вівсяні висівки.
Художник зітхнув — і в грудях та в горлі те зітхання зарипіло так, як іржавий ланцюг, на якому з колодязя витягують повне відро води. Зморшки на чолі поглибшали, схожі на борозни в полі. У бороданя був вигляд митця, котрий чи невдоволений собою, чи карається гіркою невдачею.
— Ви знаєте, що таке мастит? — поспитав голосом, який прозвучав наче з глухого погреба. І, не чекаючи на відповідь, вів далі: — Ні, ви не знаєте, що таке мастит. А я знаю! — вигукнув, і гримаса болю скорчила йому обличчя.— Мастити є всякі — серозний мастит, катафальний, фібринозний, гнійний, гнійно-катаральний... О лишенько, й де тільки вони взялись на мою голову!
Вим’я в корови, намальованої на стіні, було створене в кращих зразках реалістичного живопису. Округле, біле, з тугими дійками, воно ось-ось, здавалось, бризне струменями пахучого молока, бо з такою експресією, з такою силою таланту створене. Еталон вимені! Про який мастиг ідеться? Може, лихоманка, хворі візії в чоловіка, який саможертовно віддається процесу творчості?
— Від дбайливої доярки перейшла до недбайливої, а та недбайливиця не доглядала дійок, ось і потріскалися, самісінькі верхівки дійок пошкодились. А туди вже й ринули всякі стафілококи, стрептококи, кишкові палички, мікроорганізми гноєтворної палички, палички синьо-зеленого гною...
Він говорив, наче марив, і в очах — оцих осінніх безбарвних реп’яхах — сивим димом клубочились божевілля, розпач, безнадія, страх. Із потоку мови проривались окремі слова: гематогенно... лімфогенно... галактогенно... Ці слова кривавою сукровицею витікали йому з рота і, либонь, обпікали губи та язик, бо все те судомилось. Міра страждання, очевидно, дорівнювалась до безмірної міри його таланту.
— Еге ж, так, так,— удав я співчуття, хоча не міг утямити як причини митцевого розпачу, так і причини свого вдаваного співчуття.— Мастит, застій молока, низькі надої, план по колгоспу...
У відповідь на моє співчуття очі в бороданя ледь-ледь набрали виразу осмисленості, в їхньому безбарвному реп’я- шиному смутку трохи заіскрилося зірковим пилом крижаних космічних безмеж.
— А далі — флегмона вимені!—вигукнув бородань.— Вим’я покрилось червоними плямами, понадувались лімфатичні вузли. Стала кульгати спершу на задні ноги, а далі й на передні, підскочила температура, пропав апетит, і вже не дихала, а важко сапала, задихалась. І мастит, і флегмона!
— Ото потріскались дійки, лопнула шкіра — ось і проникла мікрофлора, ось і загноїлось...
— Так! — вигукнув художник, який зараз, либонь, уже був не художником, а зоотехніком широкого профілю.— Й пропало молоко! І в такому колгоспі, як «Барвінок», вчасно не достежили, не кинулись лікувати, й тепер ось із колгоспної череди треба вибракувати таку прекрасну натуру!
— Натуру? — здивувався я почутому.— Корову!
— Мого прототипа — й вибракувати! Мою героїню — на бойню!—У бороданя був напад істерії, слова і далі сукровицею текли з рота, очі знову втратили зірковий пил космічних галактик.— Я зазнавав усяких трагедій, які й не снились шекспірівському Гамлету, але такої ще не звідував! — І в самозабутті бородань став бубоніти: — Мою героїню — на бойню!.. Героїню — на бойню... На бойню...
— Стривайте,— спробував я повернути його до тями.— З худобою таке трапляється. То набряк вимені, то гангрена, то опік, то фурункульоз, Чи інші хвороби — запалення глотки, закупорка стравоходу, параліч, спазми, розширення сичуга. Живе не може не хворіти. Звісно, бойня — не закономірний фінал для кожного прототипа мистецького твору, але ж у даному разі йдеться про такого прототипа, як корова...— При цих моїх словах із грудей художника вирвався стогін, що нагадував віддалений клекіт вулканічної лави.— Крім того, для яблунівських колгоспників ця корова назавжди зостанеться здоровою й ситою, здатною доїтись і доїтись... У пам’яті яблунівців корова зостанеться такою, якою ви увічнили її на стіні у фойє.
