Інші пів’яблука - Вдовиченко Галина (книги серии онлайн txt) 📗
– Є ідея, – озвався Ян.
– Викладайте.
– Ми йдемо звідси, ви нічого не запитуєте, а я вам показую одну цікаву річ. Ви ще такого не бачили.
Навіть не запитала, куди й навіщо. Вийшла за ним під дощ. Ян напнув над ними куртку, вона потріпувала над головою вітрилом, не надто надійно затуляючи їх від зливи. Перебігли до ратуші, огородженої гофрованим металевим парканом з подертою розмоклою афішею. Протиснулися в шпарку, залишаючи брудні сліди на одязі. Ратуша вгрузла в землю, просіла за більш як дві з половиною сотні років, її вікна й двері понижчали, це особливо було помітно по дверях. Влітку вона потопала в бур’яні, а тепер – у рудому болоті з розмоклих віджилих трав.
Ян зупинився:
– Тут.
Кілька сходинок донизу, металевий глухий звук дверей з крихітними віконцями-ґратками. Куртка перейшла до рук Ірини, вона тримала її над собою й над Яном. Він намагався дотягтися до чогось, запхавши руку в шпарину, обличчя судомилося від напруги, спина, обіпнута сорочкою, заважала розгледіти, що саме він там робить. Розчахнувся темний простір, ворухнувся й сховався, обдавши холодом підземелля, заволікся, немов ряска на поверхні ставка за кинутим каменем. Сіра дощова смуга пройшла перед очима, створивши несподіваний ефект. Чого тільки не привидиться, якщо вдивлятися просто в дощ! Важкі двері відтулилися, і з глибин ратушних підмурів війнуло вистояним холодом. Під склепінням, віддалік, щось тьмяно світилося.
– Не бійтеся. Дайте руку… Ну ж бо! – Він смикнув її до себе.
Не стояти ж їй під дощем, холодним осіннім дощем. Обмежившися жестом, щоб Ян посунувся вбік, подала йому куртку, а тоді, спершись на його руку й на вистуджений камінь стіни, намацала ногою твердий виступ.
Ян притримав її, перехопив руку, світло мобілки допомогло роздивитися, що під ногами – долівка, складена з кам’яних брил.
Струсив з куртки вологу, вдягнувся. Тепер шум дощу та вітру здавався далеким звуковим фоном, а тут, під темним склепінням підземної частини старої ратуші, було тихо-тихо і пахло деревом, старовиною, ладаном. Учувалася й сирість: десь неподалік стояла вода. Було холодно, але не аж так, щоб повернути назад.
Кивнула до Яна: «То що?»
«Там!» – теж без слів дав зрозуміти він, і вони обережно рушили туди, де м’яко точилося бліде світло.
Під ногами хрустіло. Обабіч широкого ходу, в заглибинах мурів губилося чорне вікове павутиння. З кожним кроком посилювалося відчуття, ніби все відбувається в якомусь фільмі чи в комп’ютерній грі. Ірина озирнулася, освітивши пройдений шлях мобілкою, переконалася, що вихід поруч, он він світиться отворами крихітних віконечок у металевих дверях. Коли якась небезпека, то відстань до нього можна подолати кількома стрибками. Авантюрна цікавість, зміцнена довірою до ініціатора цієї подорожі, поборола страх. Серце калатало, у крові кипів адреналін.
– Ми тут лазили в дитинстві, – глухо пролунав голос Яна. – Зараз… іще трошки.
Вона слухняно трималася на півкроку за ним, за світлом його мобілки, віддавши йому руку та відчуваючи, які в них обох гарячі долоні. Дорогу перед собою обережно пробувала ногою, вже не раз утішившися за сьогодні, що взулася в зручні кросівки.
– Десь тут… Пригніть голову.
Темне хмарище, невідоме ЩОСЬ, – камінь, дубова чорна балка, жмут грубого дроту чи лантух із поснулими кажанами? – заледве торкнулося волосся на маківці. Вона сіпнулася й побачила фігуру без голови. Так видалося їй у першу мить. Відсахнулася, сховавшися за Яна. Коли ж світло впало на камінь, вона, вихилившися з-поза чоловічої спини, придивилася – ні, камінь лише нагадував плечі, які начебто переходили в міцні руки та рельєфний тулуб, а все ж то була випадкова подоба, витесана з каменю не людськими зусиллями, а вологою й часом.
Ян відпустив її руку:
– Присвітіть-но мені.
У світлі двох мобілок поверхня кам’яної форми видалася зеленою від цвілі.
– Колись ми з хлопцями зауважили одну особливість. – Ян говорив стиха, однак здавалося, що занадто голосно. – Така була гра. Якщо стати на цей камінь, а тоді на той… Ось так… Надто дощового дня… Тоді можна було почути… Йдіть сюди.
Ірина слухняно наступила на брилу й перейшла до Яна на іншу.
– Тихо… – Він ледь ворухнув губами, приклавши до них палець, і показав, звідки чекати сюрпризу.
Але те, чого сподівалися, прийшло з протилежного боку.
Здалеку почувся ледь уловний шурхіт, немов хтось повільно прочинив двері, впускаючи протяг. Холодок пробіг по щоці, ворухнув волосся на скроні. Хтось збудив легкий вітер у підвалах ратуші. Ірина вчепилася обома руками в Янову куртку. І тоді до слухових, без сумніву, галюцинацій, наче зітхання, додалися нові звуки, від яких Ірині волосся стало дибки: десь у глибині невидимої анфілади підземних кімнат забулькотіла вода, вона з шипінням заповнювала простір, що його годі було просвітити мобілками. Ян схопив Ірину за руку:
– Біжімо!
Зірвалися з місця, геть від рятівного входу! Бо саме звідти сунули вода і вітер. Вони помчали щодуху вглиб на слабке світло, на якесь тьмяне джерело, що ледь жевріло віддалік, чуючи, як дихає їм у спину велика вода, гнана вітром. Ян, певно, мав здатність бачити в напівтемряві або не забув ще маршрутів своїх дитячих мандрів. Вони зачіпалися рукавами за зубці шершавих стін, шпорталися в розсипах дрібного каміння під ногами й відхиляли голови від виступів. Жах гнав їх уперед. Ледве Ірині сяйнула думка, що вони заплуталися в цих ходах під землею, як раптом зробилося світліше – перед ними виросли кручені сходи. Ірина з Яном спинилися, відсапалися і рвонули вгору.
У спину їм дихали підземні води, що їх випустив на поверхню бог морів Посейдон, вони збудили дух скульптур, що колись стояли на ратуші. Ян ще пам’ятав деякі з них, хоч більшість фігур знищила пожежа задовго до того, як він народився, а час доруйнував, розсипав, розвіяв важливі деталі, обернувши досконалі творіння на невиразних бовванів. Але дух тих скульптур нікуди звідси не зник, він оселився назавжди там, де ніхто його не турбував, у підземеллі ратуші. Хлопці сімдесятих розкрили таємницю, навчилися викликати давноминулий час, будити давніх мешканців ратуші, і тепер у потилицю втікачів дихали господарі будівлі. Немейський лев бив гігантським хвостом по долівці, збурюючи піщані смерчі, дряпав кам’яне лігво гострими пазурами. Лернейська гідра, відсунувши привалений камінь, укритий плямами цвілі, ляскала крильми й сичала всіма своїми сполоханими головами. Кроки велетня лунали за рогом, чути було голос Русалки, сумний пронизливий спів… Головне було – не озиратися. Не озиратися ні в якому разі. Щоб самим не перетворитися на кам’яні стовпи.
Дванадцять залів пробігли наскрізь, нарешті – світло, ковзнули в шпарину, ледве протиснулися в якийсь отвір, а тоді почули, як розшарпується, роздирається тканина. Здавалося, вони нагорі, на якомусь із поверхів, а виявилося – на рівні землі. Наче вивалилися з шафи, випали просто на площу, під останні краплі дощу, під осіннє кволе сонечко, що осяяло калюжі, мокрі дахи, напис «Книгарня» та брудні боки екскурсійного автобуса. Схожа на шкільну вчительку жінка-екскурсовод говорила з протяглою інтонацією:
– …Вічна реставрація – символ Бучача. Саме так цей сучасний художник назвав свою картину…
На бруківці, задерши голови, стояли туристи, ніхто не звертав уваги на захекану парочку, наче ті двоє були невидимі.
– Чи відбудують колись барокову споруду, зведену 1751 року? – запитувала екскурсовод сама себе, знявши очі до неба. – Чи вдасться врятувати для нащадків унікальне творіння двох майстрів – архітектора Бернарда Меретина і скульптора Іоана-Георга Пінзеля? Відповіді на це запитання й досі немає. А тим часом у підвалі ратуші збирається вода, наче з-під мурів піднімається й опадає підземне море. Дах почасти перекрили, але відбудовчі роботи через брак коштів зупинили. Отже, перлина архітектурного мистецтва вісімнадцятого століття й далі руйнується. На жаль, досередини годі потрапити, там панує занепад. Ратушу замкнено. З дванадцяти, за іншими джерелами – з чотирнадцяти, а то й більше, скульптур, якими був прикрашений фасад, уціліли фрагменти. А тепер пройдімо в цю вуличку…
