Навіжені в Перу - Кидрук Максим Иванович (книги онлайн .txt) 📗

За рекламним дирижаблем був закріплений невисокий чубатий перуанець з живими чорними очима і розплюснутим, наче у бульдога, носом, якого звали Маргаріто, — пілот і механік в одній особі. Чемний менеджер представив мене бравому авіатору, після чого залишив нас наодинці, аби ми втрясли всі організаційні питання, що стосувалися оренди літального апарата. Тож без зайвих зволікань та розкачування я перейшов до суті справи і виклав Маргаріто все, що вимагалося від нього та від його повітроплавальної машинерії. Доблесний перуанський літун безперестану кивав і трусив щоками, показуючи, що розуміє мене, а наостанок уточнив:

— Значить, спочатку я запускаю музику, далі вмикаю прожектори, роблю коло над площею, спускаюсь вниз і швартуюся до причальної щогли, що буде замаскована в новорічній ялинці, потім чекаю, поки ви запалюєте гірлянди на дереві, а тоді починаю розкидати подарунки. Так?

— Не зовсім. Передусім вмикаєш прожектори, а тільки потім — музику. А далі — все правильно.

— О’кей! Roger that [47], — бравурно, по-авіаційному відказав хлопець. — Треба буде завчасно розмістити хлопа на верхівці ялинки, щоб ловив причальний гайдроп. Хоча я сам про це подбаю, сеньйоре… А де, до речі, проходитиме операція?

То було ключове запитання в усій цій історії.

— В Пуно, це на березі Тітікаки, — а так прозвучала ключова відповідь.

Маргаріто задумався, щось прикидаючи в голові, а тоді зморщив носа:

— То є Альтіплано [48], сеньйоре… Гм-м… Доведеться підніматися аж на чотири тисячі метрів. Розумієте, сеньйоре, це надто високо. Дирижабль, наповнений гелієм, навряд чи здужає перевалити через такі хребти.

Скажу прямо: я не дуже зажурився. Проте задля годиться запитав:

— І ви не можете ніяк цьому зарадити?

Опецькуватий Маргаріто ще більше зморщився, але небавом вигукнув, з розумним виглядом піднявши вказівного пальця догори:

— Я знаю, сеньйоре! Можна накачати його воднем.

— Кого?

— Дирижабль.

— І що тоді?

— Водень удвічі легший, ніж гелій, цебто він забезпечує майже вдвічі більшу підйомну силу. При такому ж самому об’ємі закачаного газу аеростат зможе злетіти значно вище, а значить — відпаде необхідність вмонтовувати додаткові балонети і полегшувати гондолу, викидаючи з неї все зайве. Крім того, — пілот порився у своїх паперах, — наповнення дирижабля воднем обійдеться вам усього лиш у десять доларових центів за кубічний метр, тоді як за оренду корабля, накачаного гелієм, доведеться платити цілих сорок центів за кожен закачаний кубометр газу.

— Я все правильно зрозумів? — перепитую, розуміючи, що мій комерсантський розум відмовляється вірити почутому. — Водень удвічі кращий за гелій, але при цьому коштує в чотири рази менше?

Перуанець почухав кудлатий черепок і нерішуче, наче школярик на першому екзамені, підтвердив:

— Виходить, що так.

— Чому ж тоді всі використовують гелій?..

Ось тут доля зіграла зі мною злий жарт. Маргаріто був класним авіатором, цебто професіоналом в усьому, що стосувалося пілотування літального апарата, його зльоту та посадки (а точніше, швартування), одначе хімію знав не краще за мене. Замурзаний молодик сором’язливо глипнув на мене і мовив:

— Я не знаю, пане…

А я подивився на Маргаріто і сказав:

— Накачуй воднем.

Після повернення з відрядження я представив напарнику скрупульозний звіт про поїздку, до якої доклав детальний кошторис, що містив закупівельні ціни на новорічні подарунки та витрати на оренду аеростата. Тьомика ледь параліч не хватонув, одначе відступати було нікуди. Всі пункти кошторису (цебто власне оренда аеростата, зарплатня Маргаріто та його помічника, що чатуватиме на верхівці ялинки, подарунки тощо) відповідали дійсним цінам за одним єдиним виключенням: у графі «Газ для заповнення дирижабля — 23 000 м3» я вказав суму, що відповідала… гелію. Будь ласка, не судіть мене строго й не лайтеся, шановні читачі. Присягаюся, у дійсності я не хотів нікого обманювати. То все Тьомик винен, адже саме він, зовсім не питаючи, втягнув мене в цю дурнувату історію з дирижаблем, а я, якщо пам’ятаєте, все ще був винен йому п’ять тисяч доларів. Я так собі прикинув у голові, що було б непогано виписати собі невеличку премію за труди і покрити частину боргу за рахунок різниці у вартості між воднем та гелієм. Звідки ж мені було знати, що всього через кілька днів я жорстоко, шалено, до безпам’ятства розкаюватимусь у вчиненому? Ви ще не дочитали цієї історії до кінця, панове, однак можете повірити на слово: доля нещадно покарала мене за такий необачний і недостойний вчинок. Якби я не влупив за водень учетверо більшу ціну, то ще, либонь, зміг би якось відбрехатися перед товаришем, а так… Проте я знову забігаю наперед.

У середу, 30 грудня, за два дні до часу «ікс», Тьомик ще більше порадував мене.

— Максе, знаєш що? — заявив мій напарник. — Я їй освідчусь…

— Кому? — машинально перепитав я, хоча чудово знав, якою буде відповідь.

— Марусі. Ти, певно, не помітив, друже, але я, схоже, по вуха закохався у неї. Ну, вона мені завжди подобалася, але зараз все… все якось інакше… і я… я хочу бути з нею.

«Ага. Треба бути сліпоглухонімим паралізованим кретином, щоб цього не помітити», — подумав я.

— Мені здається, що й вона теж. По-моєму, ми створені один для одного, — тремтячим голосом правив далі Артем. — Освідчусь прямо на Новий рік у Пуно, під ялинкою, коли на голови щасливим дітлахам падатимуть дарунки з неба, коли довкола царюватимуть радість, захоплення і неймовірне піднесення.

Я сплюнув собі під ноги, скреготнув зубами і більше ніяк не відреагував. А що? Ви, мабуть, чекали, що почну нарікати, лаятися і намагатимусь відмовити товариша. Аж ніяк. Насправді його контужена заява не стала для мене новиною. Я знав, я відчував, що раніше чи пізніше цим закінчиться. Незважаючи на те, що згадка про той день, коли родичі Альони, попередньої Тьомикової «нареченої», ледь не вбили мене під час весілля (якого, по суті, так і не було), ще й досі глибоким шрамом пульсувала в моєму мозку, нерідко спричиняючи приступи тяжкого безсоння, я вирішив нічого не робити і нічого не казати, аби якось порятувати товариша. Нехай освідчується. Як то кажуть, чим би дитя не бавилось, аби не плакало.

Тьомик так і не освідчився. І це, можна сказати, єдина хороша подія з усіх, що трапились у ніч з 31 грудня на 1 січня…

Попервах все відбувалося достеменно так, як і передбачав мій товариш…

Надвечір, спокушені чутками про небувалу новорічну виставу, а також палко бажаючи на власні очі побачити українського Рембо та його напарника, які вдвох змогли знешкодити цілу банду грізних амазонських терористів, строкатий перуанський люд почав збиратися на центральній площі Пуно. Народ приходив з найдальших околиць, спускався з довколишніх гір, великі групи старожилів припливли з островів Такіле, Амантані [49] та плавучих островів Урос [50]. Люди йшли цілими родинами, тягнучи за собою дітлахів, служників і навіть собак. В результаті вже о дев’ятій вечора на майдані, залитому тьмавим світлом вуличних ліхтарів, як кажуть, не було де яблуку впасти.

О 22:10 за нами зайшов мер, і всі разом ми пошурували до центру міста.

Сеньйор Баутіста Рейес тюпав першим, оточений свитою радників та заступників. За ними у легкому ситцевому платтячку та в’язаній білій накидці величаво дефілювала Маруся. На свято дівуля готувалася, наче пудель на виставку: причепурилася, зробила манікюр, нафарбувалася і т. д. (Мушу визнати, виглядала вона дійсно шикарно; все чоловіче населення Пуно подовгу не зводило з неї хтивих поглядів, що, зрозуміло, страшенно злило мого напарника.) Тьомик звивався слідом за Марусею, виявляючи їй різноманітні знаки уваги. Дівчина час від часу віддячувала йому грайливим поглядом і посмішкою, від чого Артем млів і мружився, наче щеня, якому почухали за вухом. Я, встромивши руки в кишені і втягнувши голову між пліч, замикав процесію. Час від часу крадькома діставав з кишені рацію і зв’язувався по черзі то з Маргаріто, який чекав у аеростаті на підльоті до містечка, то з його напарником, ще зовсім юним кирпатим хлопчиною, що вже півдня теліпався прив’язаний на вершечку новорічної ялинки.