Навіжені в Перу - Кидрук Максим Иванович (книги онлайн .txt) 📗

Через два дні після нашого прибуття в Пуно не знайшлося жодного жителя, який не знав про наш візит. Абсолютно всі, починаючи з безпритульних собак та місцевих волоцюг і закінчуючи мером міста, тільки й говорили про те, яка честь випала на долю їхнього містечка. Куди б ми з Тьомиком не поткнулися, кожен стрічний чемно вітався з нами, захлинався в улесливих побажаннях вічного щастя, здоров’я та доброго гумору і настійливо запрошував у гості.

Найбільше наша поява схвилювала сеньйора Баутісту Рейеса, вельмишановного мера Пуно. Воно й не дивно, адже по всіх перуанських каналах показували, як сам Алан Гарсія Перес, президент республіки, вручав нам похвальні грамоти і ордени. Не виказати нам належної шани й почестей означало принародно образити особисто пана Президента.

Відтак, не встигли ми з Тьомиком освоїтися у високогірному містечку, стиснутому звідусіль незрушними андійськими хребтами, як до нас у готель надійшла яскрава листівка, підписана мером Пуно. Вельмишановний сеньйор Баутіста люб’язно запрошував «двох славетних українців та їхню променисту супутницю» (так і написав — «променисту»; нещасний, він ще не знав її вдачі) на святковий вечір у переддень Різдва, влаштований спеціально в честь нашого приїзду. Зрозуміло, ми й гадки не мали відмовлятись.

Зазначеного дня, а то був вівторок, 22 грудня, причепурені, причесані й вилизані, мов ховрахи на Пасху, вбрані у блискучі фраки чудового покрою (Маруся — у вечірній сукні з глибоким вирізом і на височенних шпильках), ми явилися в резиденцію градоначальника Пуно. Я бравурно марширував попереду, почуваючись дещо некомфортно через тугий, наче кокон, сюртук і вузькі штани-трубочки, взяті напередодні напрокат; Тьомик попідручки із запаморочливо гарною [44] Марусею повагом крокували слідом за мною.

При вході у шикарний особняк нас особисто зустрічав сеньйор Баутіста Рейес. Спочатку перуанець продемонстрував нам свій дім, під саму стелю завішаний дорогими постмодерністськими картинами з Європи і обставлений старовинними меблями ручної роботи, потім взявся знайомити з іншими гостями, запрошеними на бал, по черзі представляючи губернатора провінції, шефа місцевої поліції (я тоді ще не знав, що незабаром ми матимемо можливість познайомитися з ним ближче), голову місцевого суду, директора великої гірничодобувної компанії, котрій належать майже всі гори в околицях, кількох знаних банкірів, а ще юристів, торгашів різного штибу, власників туристичних фірм, які катають туристів по Тітікаці, та всяку іншу породисту наволоч.

Далі я хильнув кілька келихів коньячку, якого разом з іншими напоями розносили поміж гостями смагляві хлопці-офіціанти, і дозволив собі розслабитися. На якусь хвильку я забув, що, перебуваючи в іншій країні за тисячі кілометрів від рідної домівки, нізащо не можна розслаблятися і втрачати пильність. Фактично, ось ця моя хвилинна слабкість і стала першопричиною всіх подальших негараздів.

Наслідки не забарилися…

По-перше, я навіть не помітив, як нас із напарником розділили. Тьомик зі своєю напудреною дівулею влився в одну компанію, де по кілька разів переповідав історію про те, як він скупив усі килими ручної роботи в одному мексиканському хуторі, врятувавши тим самим населення хутора від неминучого голоду. Я ж приєднався до іншого гурту, де захоплено торочив про перспективи інвестицій в українську економіку.

По-друге, я проморгав той момент, коли Тьомик, як і я, трохи розслабився, після чого почав у три горла хлебтати піско [45]. Я й досі собі не можу цього пробачити, оскільки десь через три чверті години мій колега уже був повністю готовий, цебто п’яний, як чіпок, експресивно жестикулював, щипав Марусю за попку (чим доводив дівулю ледь не до сказу), ліз до неї цілуватися і з натхненням розповідав гостям світського рауту про те, як рік тому він пожертвував якимось безштанькам у горах Чіапасу [46] п’ятсот тисяч мексиканських песо і раритетний «Dodge Challenger» 1969 року випуску на додачу. Довірливі перуанці, вислухавши історію, ахали, охали і плескали в долоні. Як наслідок, затьмарені сяйвом Тьомикової «доброчинності», чільні мужі Пуно почали навперебій закидати його різними пропозиціями. Скажімо, містер Ґаркінс, директор елітної англомовної школи, запропонував Артемові прочитати для учнів курс лекцій про філантропію; його святість сеньйор Ауреліо, єпископ, попросив мого напарника виголосити кілька проповідей у церкві і відспівати двох покійників, яких ховатимуть у суботу; доктор Ернандес, власник найбільшої приватної клініки в Пуно, зажадав, щоб Тьомик навідався в його лікарню і спробував зцілювати хворих рукоприкладством; одначе найоригінальнішу пропозицію «відмочив» сам господар вечірки, сеньйор Рейес, падлюка, попросивши Артема приєднатися до публічного святкування Нового року в Пуно, включно з роздаванням подарунків малечі.

Наскільки я зрозумів, не дуже тямлячи в іспанській, Тьомик розчув і збагнув лише останню пропозицію, яка стосувалася діток і святкування Нового року. Він почав дурнувато посміхатися, а потім мого напарника поперло. Таке з ним, знаєте, буває. Рідко, але трапляється, і тоді… ой, тоді тільки держись! (На превеликий жаль, у цей момент я все ще знаходився в іншому куті зали, намагаючись відкараскатись від якоїсь набридливої перуанки, а тому не мав змоги підбігти і вчасно затулити товаришу рота.)

— Новий рік… дітки… хм… Цікаво, цікаво, — почухав потилицю Артем. — Он, бачте, мій напарник, — він непевним рухом підняв правицю і тицьнув у мій бік. — Це мій брат і духовний наставник. Золота людина! Так ось, знайте всі: він в Україні такі новорічні ранки влаштовував, що батьки ридали ридма від вдячності і надлишку благих почуттів, а дітлашня — так та взагалі по три дні до тями не приходила!

Звісно, в Україні я чимало такого виробляв, від чого дорослі ревли, вили і рвали на собі волосся, але це точно були не новорічні ранки. Тому, нахраписто й безцеремонно розштовхуючи ліктями гостей, я почав пробиватися через увесь зал до Тьомика, відчуваючи, що це підпите синьооке чудо природи зараз наплескає зайвини й наробить дурниць, а віддуватися потім самі знаєте, кому доведеться. Проте я спізнився.

— А тепер — увага! Everybody, please, listen to me! — неждано-негадано Артем проголосив на весь хол. Далі він нетвердою ходою піднявся по сходах, що вели на другий поверх, і кілька разів вдарив себе в груди, привертаючи увагу присутніх. — Ку-ку, люди! Тобто hola! Здоровенькі були, аміґос! — мій товариш говорив неймовірною сумішшю англійської, іспанської та української. — Слухайте всі! Ваш файний імпозантний мер оце щойно люб’язно запросив мене і мого друзяку взяти участь у святкуванні Нового року разом з вами, пуняни! Це так круто, ку-ку… тобто ги-ги! — Тьомик добряче хитався на сходах; певно, якби не поручні, він уже давно витирав би писком паркетні дошки. — Але я скажу більше! Я скажу вам, що ми, цебто я і напарник, не просто підемо на ваше гуляння, ми самі готові влаштувати вам, дорогі, любі, рідні пуняни, свято! Онде пхається мій товариш… — Артем ще раз указав пальцем на мене й нахмурився. — Максе, а ти чого це там хвицаєшся, наче свиня в помідорах? Ти ж не в метро і не в черзі за ковбасою. Ану перестань брикатись і поводься нормально!.. Так ось, шановні пуняни, мій колега усе знає, все вміє і сам усе організує: і концерт, і роздачу подарунків, і шоу-програму! Ура!

Я нарешті проштовхався до сходів і грубо стягнув з них напарника. Одначе, повторюся, було вже запізно. Тьомик обняв мене, всміхнувся безневинною посмішкою піврічного немовляти і сказав: «Ку-ку! Я тут тобі роботки підкинув», а народ зімкнувся довкола нас, здійняв руки вгору, заплескав і засвистів. Перуанці кричали «Слава!», «Віват, Україно!», «Хай живуть українці!» і ще багато чого іншого, від чого мені чомусь ставало тоскно…

Сеньйор Рейес протовпився до мене і міцно стиснув мою руку.