Чумацький шлях - Малик Владимир Кириллович (книга жизни .txt) 📗
— Через тиждень або через два ти й сама можеш поворожити. Зараз бачиш, краї нерівні і темні — це злі сили, а коли стануть рівними і світлішими, то — на краще. А як будуть грубими й ламаними, то буде хлопцеві біда! Та сподівайся на краще! Завжди сподівайся на краще! І все буде добре!
— Дякую, бабусю,—сказала Катря.— Мені стало легше на душі. Івась живий! Чує моє серце!
5.
Поль Джонс спустився вниз по дерев’яних сходах. Караульний солдат відкинув перед ним важкий полог, і контр-адмірал увійшов у просторе підземне приміщення, де сиділо на нефарбованих дерев’яних лавах кілька офіцерів. Всі вони ждали прийому у “найсвітлішого”.
Однак Потьомкін наказав у першу чергу провести до нього “американця”.
Джонс був вражений пишністю підземних апартаментів головнокомандуючого, так званого “польового штабу”. Стіни оббиті сукном, підлога заслана килимами, меблі щонайкращі, і доставка їх сюди, у ці віддалені степи, коштувала, мабуть, немалих грошей. Всюди картини в позолочених рамах, бронзові свічники. На столі — карта Чорного моря та прилеглих країн.
В цьому затишному кабінеті, за масивним столом, сиділо троє — сам Потьомкін, контр-адмірал принц Шарль Нассау-Зіген та начальник канцелярії князя генерал Попов. Двоє дверей з кабінету вели далі, у внутрішні покої, що, мабуть, правили за житло для князя.
Поль Джонс з розповідей свого молодого ад’ютанта склав майже повне уявлення про Потьомкіна, але мусив признатися собі, що реальність перевершила його. Це був крупний чоловік з вольовим обличчям і пронизливим поглядом крицево-сірих очей, одне з яких, ліве, було невидющим. Над очима широко розметнулися дугоподібні брови, що майже зрослися над переніссям, а невисокий, похилий назад лоб свідчив не так про розум, як про волячу упертість та азіатську хитрість його власника. Широкі, важкі щелепи ще більше відтіняли ці риси російського вельможі. Було йому десь під п’ятдесят.
Контр-адмірал зупинився посеред кімнати, відсалютував двома пальцями і чітко проказав:
— Поль Джонс, капітан американського флоту, контр-адмірал її імператорської величності.
Всі троє якусь хвилину мовчки розглядали його. Потім Потьомкін вийшов з-за столу, обійшов адмірала навкруги, ніби прицінювався, чого той вартий, і аж потім став насупроти і простягнув йому руку.
— Вельми радий вашому приїзду, адмірале. Ви прибули дуже вчасно, капудан-паша Ескі-Гасан зі своїм флотом уже з’явився біля Очакова і горить бажанням помірятися з нами силами. Змушений вас засмутити: нещодавно злий шторм, що тривав п’ять днів, розкидав наш флот по Чорному морю, багато кораблів потопив. А Ескі-Гасан привів з собою все, що мала Туреччина. Правда, він розділив свій флот навпіл, — одна частина стоїть на рейді проти Очакова, а друга — дрейфує поблизу Болгарії, щоб захистити Босфор від можливого прориву туди наших кораблів. Але від цього нам не легше: ми втратили чисельну перевагу.
— Я розумію вас, ваша ясновельможність, — сказав стримано Джонс.— Але повірте мені: як на суші, так і на морі перемагають не чисельністю, а вмінням!
— От-от! Я на це і сподіваюсь! — Потьомкін відступив на крок і оглянувся на тих, що сиділи за столом.— Ви не знайомі? Тоді дозвольте вам представити контр-адмірала принца Нассау-Зігена, командуючого нашим флотом, та генерала Василя Степановича Попова, мою праву руку в штабі.
— Генерала я справді не знаю, а ім’я принца Нассау-Зігена мені добре відоме,— сказав Джонс.— Та й хто ж у Європі не чув про подвиги адмірала?
Він легким нахилом голови привітав обох воєначальників, під керівництвом яких, як він зрозумів, йому доведеться відтепер служити.
Особливої радості від того, що безпосереднім його начальником буде принц Нассау-Зіген, він не відчував, бо багато чув про крутий норов принца, його запальність і самолюбство. Його бурхливе життя було предметом розмов і пліток паризьких салонів, і в тих розмовах та плітках часто-густо проявлялося більше дамського захоплення, ніж тверезого чоловічого схвалення.
Справді, цей напівнімець, напівфранцуз з дитячих літ був улюбленцем долі. Ще підлітком йде на війну і хоробро б’ється за Францію і короля проти досвідчених вимушгруванців Фрідріха II. Потім бере участь в кругосвітній подорожі знаменитого французького мореплавця Бугенвіля, подорожує по Африці, зазнаючи при цьому безліч небезпечних пригод. І особливо прославився під час англо-французької війни тим, що зробив відчайдушну, але безуспішну спробу захопити з моря Гібралтар... Справді, хоробрість його була безмежна, хоча дуже часто мала присмак безглуздої авантюрності. Якщо ж додати до цього, що в Парижі він зажив сумнівної слави бретера та дуелянта, то ото й буде досить повний портрет цього міжнародного авантюриста.
Доки Джонс пригадував усе, що чував про Нассау-Зігена, Потьомкін узяв переданий йому Поповим папір і сказав:
— Адмірале, поки ви повільно подорожували сюди на перекладних, ми, отримавши звістку про ваш наступний приїзд, вирішили надати під ваше командування шість запорозьких вітрильників, що входять до флоту Вірного Війська Запорізького. Настають гарячі дні! Ми мусимо взяти Очаків — таке побажання імператриці, і наш об’єднаний флот має зіграти в цьому не останню скрипку. Гадаю, ваше уміння допоможе нам досягти перемоги.
— Дякую за довір’я, — схилив у поклоні голову Поль Джонс.
— Їдьте до Коша, тобто у ставку запорожців. Там вже вас чекають.
6.
Того ж дня адмірал у супроводі запорізького ескорту прибув до Коша. Правду кажучи, він був дещо розчарований холодним прийомом у штабі Потьомкіна, а особливо тим, що йому доручено лише шість галер, бо сподівався на більше, і всю дорогу до Бузького лиману відмовчувався, лише інколи проявляючи цікавість до військ, що траплялися по дорозі. Зате оживився, коли побачив запорожців, їхні курені, церкву та силу козаків, човнів, чайок та галер, що стояли у затоці під захистом жовто-зеленої стіни весняних верб. І зовсім був приємно вражений, коли назустріч йому виїхав сам кошовий отаман Сидір Білий з полковниками, а з кораблів гримнув гарматний залп на його честь.
Сидір Білий сказав коротке вітальне слово, назвавши його на французький лад не Джонсом, а Жонесом, а також “першим американським капітаном” та “грозою володарки морів”, тобто Англії.
Зовсім не сентиментальний, але вже битий життям, старіючий морський вовк раптом відчув, як з грудей до горла підкотився гіркни клубок, а на око набігла зрадлива сльоза. На батьківщині про його подвиги давно забули.
Отаман відвісив гостю традиційний запорізький уклін, почоломкався і ним і запросив до свого куреня. Разом з гостем та отаманом туди повалили і полковники та значні козаки.
Тут адміралові довелося зазнати ще кілька зворушливих хвилин. У невисокій, але досить просторій хатині, прибраній вишитими рушниками, що висіли над іконами та вікнами, стояв довгий стіл, застелений барвистим настільником та заставлений безліччю мисок, полумисків, пляшок та жбанів з різноманітною їжею, переважно рибною, вином, горілкою та пивом.
Кошовий показав гостеві на почесне місце —- на покуть, під образи. Сам сів біля нього. Мічман Недашківський трохи приблизився і опинився в самому кінці, біля дверей, потерпаючи від думки, що адмірал потребує перекладав, але пропхатися наперед не було вже змоги — так густо вмостилися козаки.
— Що робити, Іваку?— запитав він Івася, що сидів поруч.
Івась, якому кошовий кивнув, щоб теж зайшов, підсміювався:
— Та не хвилюйся, мічмане! Якось буде! Випити та закусити можна і без товмача.
Мічманові врешті нічого не залишалося, як погодитися з ним.
І почалася запорізька учта.
Першу чарку, як водиться, Сидір Білий підняв за гостя. І козацькі старшини раптом дружно загукали:
— Жонес! Жонес! Віват!
Для адмірала це була чергова несподіванка. Виявляється не лише козацький вождь, а й інші козаки знають його, цінують його колишні бойові подвиги і навіть вітають його по-французьки! Було від чого дивуватися і розчулюватися.
