Чумацький шлях - Малик Владимир Кириллович (книга жизни .txt) 📗
Мічман Івашківський, виявилося, був земляком — сином дрібного українського шляхтича з Вінниці, теж простим і милим парубком, що відразу вписався в козацький гурт знанням народних звичаїв та мелодійних подільських пісень, яких знав безліч.
Після обіду, відпустивши кременчуцького візника додому, адмірал з мічманом пересіли на запасних коней і рушили під охороною запорожців у подальшу мандрівку на південь — до театру воєнних дій.
4.
З приходом нової наймички Катрі стало легше. Луша була беручка до робота і не намагалася зіпхнути щось на когось, а працювала на совість. Однак скоро Катря помітила, що Луша потайки слідкує за нею. І, видно, цікавило Б не те, як ставиться Катря до робота, а коли і де зустрічалася з господарем чи його сином. Чи сама шукала таких зустрічей, чи вони були випадкові? А чи чоловіки навмисне підстерігали дівчину?
Спочатку це розсмішило Катрю, а коли ці підглядання стали її дратувати, якось вибрала хвилину і запитала:
— Чого тобі від мене треба, Лушо? Чого слідкуєш, мов за злодійкою? Чи я тобі дорогу перейшла?
Луша миттю прийняла виклик. Очі її блиснули.
— Хочу дізнатися, чим ти їх причарувала обох?
— Кого?
— Батька та сина!
Катря здивовано подивилася на неї. Перепитала:
— Батька та сина?
Та Луша зразу ж відрізала:
— Не прикидайся, що не розумієш! Усім видно, як вони сохнуть за тобою! Василь нанівець звівся, а старий Хуржик позирає, мов кіт на сало! Так ото я питаю: чим ти їх причарувала? Дівка як дівка —я не гірша! Але зі мною й говорити не хочуть, а до тебе липнуть, як мухи до меду! То, може, поділишся своїм секретом? Га? Чи ворожка так наворожила? Чи сама зілля яке або заговір знаєш? А може, ти відьма? То навчи й мене! Однак за обох не підеш!
Катря спалахнула теж. На душі стало гірко.
— Дурна ти, Лушо, мов м’яло! — сказала спересердя.— Коли б ти знала, за ким сохне моє серце, то не базікала б такого! Дуже мені треба приворожувати обох Хуржиків! Та всі мої думки про Йвася! А чого липнуть Хуржики, то ти в них і спитай — може, скажуть!
— Авжеж! Так і скажуть! Ні, по-моєму, тут без ворожби не обійшлося! Головне — обидва з’їхали з глузду! Ні, тут щось не так! — прошипіла Луша крізь зуби, крутнулася на одній нозі і швидко пішла геть.
Катря довго стояла, пригнічена цією неприємною розмовою, і не знала, що робити. Плакати чи сміятись? Для плачу не було причини, а сміятися щось не хотілося. Розмова нагадала про Івася, і дівчині стало важко на серці. Так вона і не дізналася, де він подівся. Хуржик вважає, що татари його вбили вночі, а волів, яких вони хотіли вкрасти, не вкрали, бо щось їх сполошило. Чумаки, яких розпитувала дівчина, кажуть майже те ж саме: зник Івась — та й годі! Увечері був, а вранці не стало. Без татар тут, мабуть, не обійшлося... Але ніхто з них не насмілився сказати, що Івася немає на світі. Чого не знаємо, того не знаємо, — повторив не один з них.
Розмова з Лушею знову роз’ятрила рану. Час біжить! Спливе весна — і мине рік з дня смерті Хуржикової дружини. А тоді що? За Хуржика? Заміж?
Вона затулила обличчя руками, не в змозі перенести картини, яку зримо намалювала її уява: стоїть у вінку поряд з Хуржиком у церкві! Боже, Боже! Відведи і заступи!
Треба щось робити! Треба дізнатися — живий Івась чи й на світі його вже нема? Але як дізнатися? Хто бачив хлопця, хто знає, що з ним сталося? Треба піти до ворожки! Поворожити! Може, вона знає і скаже правду?
Ця думка, навіяна розмовою з Лушею, спливла раптово. А спливши, заволоділа всіма її думками і помислами. Піти до ворожки! Хай поворожить!
Катря відкрилася Парасці, бо жодної ворожки в Лубнах не знала. А Параска ставилася до неї чуйно, як мати, і дівчина вірила, що стара збереже при собі цю таємницю.
— Сходи до Гомонихи,— порадила вона.— Кажуть, ніхто в Лубнах краще не ворожить. Кажуть, відає те, що було, і те, що буде...
Катря сплеснула руками.
— Оце ж те, що мені треба! Тільки б дізнатися — живий Івась чи ні!.Але як же мені ту Гомониху знайти?
— Та це поряд,— пояснила Параска.— Спустишся по Водопійній вулиці на півтори і запитаєш... А там кожен скаже...
— Що ж їй понести? Грошей у мене катма!
— А що їй? Десяток-другий яєць та пару пиріжків... Я приготую. Вона й рада буде!
— Дякую вам, тітонько Параско... Сьогодні ввечері й піду!
Попоравшись по господарству, Катря взяла вузлик, приготовлений старою, і, пересвідчившись, що Луші ніде не видно, вийшла за ворота.
Круга Водопійна вулиця, якою лубенці водили коней на водопій до Сули, стрімко спускалася вниз. Вечоріло. По широкій улоговині густішали вечірні присмерки. З білих невеличких хатинок, що, мов гриби, висіялися по підгір’ю, звивалися сині дими. Господині готували вечерю. На крутому вигоні діти гралися в квача.
На запитання, де живе Гомониха, діти наввипередки задзеленчали:
— Та ось її хатина — в яру! Бачите — віконце світиться!
Катря постукала в те віконце. З хати вичовпила стара бабуся. Катря уявляла ворожку худою, високою, сивою, з одним зубом у роті — і помилилася. Гомониха була низенька, кругленька, мов печеричка, з повними старечими щічками та веселими очима.
— Ти до мене, доню? Заходь!— прочинила вона двері і впустила Катрю до хати поперед себе.
Хатина була невелика. В челюстях печі горіла лучина. Всюди по стінах, навіть і за образами, стриміли пучечки різного зілля, і Катря подумала, що бабуся займається не лише ворожінням, а й знахарством та замовлянням.
— Сідай, дитино, отуди до столу, на лаву, і розповідай чого прийшла, — сказала Гомониха, сама сідаючи насупроти, на ослінчик.— Лихо яке чи хвороба?
Катря поклала свого вузлика з яйцями та пирогами на стіл, а сама присіла на лаву.
— Лихо, бабусю,— промовила стиха.— А від хвороби Бог милував!
— Яке ж лихо? Дівоче?
— Дівоче, бабусю... Поїхав мій суджений з чумаками в Крим по сіль та й не повернувся...
— Це що ж — Хуржиків наймит?— раптом запитала старенька.— Івась?
Катря була здивована і вражена.
— А звідки ви знаєте?
— Ну, світ чутками повниться! Лубен — жменька одна, все на виду! Та й розмов про хлопця восени було багато. Я навіть кидала карти на нього.
Катря аж скрикнула:
— Ну, й що, бабусю?
— Тоді був живий, а зараз не знаю.
— Тоді був живий!— вигукнула радісно дівчина.— То й зараз живий!
— Ну, хто зараз те знає?— заперечила стара.— Минуло багато часу...
— То поворожіть знову! Я ж для того й прийшла!
Ворожка перенесла лучину до столу, поставила в порожній глечик. Дістала досить-таки засмальцьовані карти — почала розкладати на столі. Довго водила над ними пальцем, плямкала губами.
— Ну, що, бабусю?— не стрималася Катря.— Що карти кажуть?
— Не розберу, дочко,— стенула плечима ворожка.— Ніби живий твій Івась... Тільки зі всіх боків у нього вороги... Ось попробую воском на воді вилляти...
Вона принесла миску води, над лучиною в металевій коновці розтопила кілька шматочків воску — і вилила у воду. Розтоплений віск розплився коржем по воді і миттю застиг, покрившись химерним візерунком. Гомониха нахилилася над мискою, зашепотіла:
— Івасику-Іваночку, озовися з краю дальнього! Чи ти живий-здоровий є? Чи загинув у морі синьому? Прилинь хоч на хвилиночку, явися сизим голубом! Прийди, прилинь іздалеку — тут ждуть тебе — не діждуться! Озвися з краю дальнього, Івасику-Телесику!
Віск затвердів і не поламався. Лежав на воді, мов круглий лист латаття, такий запашний і таємничий. Катря дивилася на нього з надією і острахом. Що він скаже?
Гомониха тричі перехрестила його і сказала:
— Дивись, дочко! Твій суджений живий! Він рветься додому, але довкола нього багато перешкод, і я не знаю, чи одоліє він їх, чи ні... Ось бачиш — це він, а круг нього злі люди, що не пускають його до тебе...
Вона пальцем показала на химерні звивини на застиглій поверхні воску, на якісь неясні лінії.
