Не вурдалаки - Талан Светлана (читать онлайн полную книгу txt) 📗
– Якби ж то! В іншій черзі «давали» в руки по одній баночці майонезу та по одній горошку, а мені дістався лише один майонез. А хотіла приготувати олів’є на сьоме листопада!
– Я обіцяю, що дістану тобі до того часу горошок.
– Де? Чи ти будеш стояти в чергах?
– Один із наших учнів працює товарознавцем у продуктовому магазині.
– Ти будеш просити?! Це ж нечемно!
– Не буду. Він сам набився. Каже, що заїде до мене перед жовтневими святами запитати, що мені потрібно, бо має змогу все купити.
– Мені здається, що непотрібно принижуватися. Не голодні ж сидимо. Обійдемося тим, що маємо, – сказала я, скинувши тягар з його плечей. Добре знала, що Роман для себе не може просити. Це якби щось було потрібно для школи, для учнів, то тут – будь ласка. – Ти знаєш, Романе, – мовила я. – Тоді, у шістдесят першому році, я вірила, що за двадцять років по тому ми будемо жити при комунізмі. І ось як ми живемо.
– Досить хандрити, ми всі вірили, – сказав Роман. – Краще вже давай щось робити з ковбасою, доки вона не вибухнула. Дивись, вона вже надулася!
Ми обоє розсміялися. Ось так із ним завжди. Нещодавно була готова рюмсати, а вже сміюся над тією нещасною ковбасою (хай їй грець!).
…жовтня 1980 р
Колись я боялася, що мої почуття до Романа розтопче сіра буденність, і вони стануть схожі на звичку. Зараз я розумію, що це не так. Кохання ніколи не може перейти у звичку. Чи то так я його кохаю, чи така вже я є. Коли прокидаюся вранці, перша думка про нього. І ця думка одразу ж розбурхує у мені хвилі емоцій, я починаю хвилюватися так, ніби щойно вперше його побачила у парку. Серце шаленіє від радощів, коли я бачу його за роботою. Або вранці. Або в учительській. Або сплячого. Кожного разу він з’являється в моїй уяві в різних іпостасях. Душа починає радіти, співати. Знову хочеться волати на весь світ, сповіщаючи, як я його кохаю. І знову я ладна перевернути руками Землю! А ще краще – небо прихилити. Так було у мене при першій зустрічі, хоча багато води спливло за цей час. І чому, коли я дивлюся на нього, так хвилююся, ніби вперше побачила? І так кожного ранку, кожного дня.
Коли Роман прокидається і посміхається до мене, у голові починає приємно паморочитися, ніби я щойно випила доброго вина. Кохання у мене п’янке, ніжне, всепоглинаюче. Здається, що я закохуюсь у нього кожного нового дня. Яке це щастя: вміти кохати та бути коханою!
…жовтня 1983 р
Я все рідше та рідше відкриваю свій щоденник. Здається, що тільки нещодавно робила записи, а відкрию зошита і бачу, що пройшов рік. Життя з роками набрало шаленого темпу, і я не встигаю за ним бігти.
Зараз в будинку тихо. Хлопчиків провели на службу до лав армії. Проводжати їх прийшли друзі та наші колеги. Приїхали дівчатка, які все шморгали носами (як же вони будуть без них?). Згадалося, як я проводжала Романа. Наказувала дівчаткам не поливати їхню дорогу слізьми, а сама розревлася.
– Не треба, не треба плакати, – втішав мене Роман, а у самого сльози на кілочку.
– Як же не плакати, коли не знаєш, куди вони попадуть на службу. Три труни вже привезли в село з Афганістану. Не дай Боже, наші діти туди попадуть! Розповідають же юнаки, які повернулися, що там солдатам непереливки.
– Головне – не думати про погане, то й буде все добре.
– Болить, так болить моє материнське серце.
– Ти краще подивися, яких красенів ми виростили! Повернуться після служби, переведуться на заочне навчання в інституті.
– Як на заочне?
– Ох, хлопці! Мені, значить, зізналися і переклали на мене місію тобі сказати цю новину.
– І чому ж вони так вирішили? – схлипую я, не відводячи очей від синів, яких вже шикували в колону.
– Сказали, що тобі вже досить працювати, вони будуть допомагати.
– Мені? Я сама ще можу працювати і їм допомагати.
– А підвищений тиск? Скільки разів вже «швидку» викликали? А виразка шлунка? Ти ж ні разу не лягла на стаціонарне лікування. Хіба можна так ставитися до свого здоров’я?
– Ти як хочеш, а мені треба зайти до церкви та попрохати Всевишнього захистити наших дітей.
Цього разу Роман не був проти. Він сказав, що буде чекати на мене біля автовокзалу.
У напівпорожній церкві я довго молилася, прохаючи Бога вберегти дітей від всякої напасті. Також попросила пробачення за Романа, який не бував у церкві та не знав жодної молитви.
– Господи, – сказала я. – Якщо потрібно когось покарати з нашої родини, покарай мене, але дай талан всім іншим.
Так ми провели хлопчиків, і я тепер буду щодня бігати на пошту, чекаючи листів.
…грудня 1983 р
Дочекалися! Нарешті отримали перші листи. Воєнком стримав своє слово, і хлопчиків скерували в одну частину. Дивні діти! Написали по листу і вклали в окремі конверти. З листів ми дізналися, що вони потрапили на службу в Донбас, що у них, звичайно ж, все добре. Коротенькі листи зайняли по півсторінки. Що тут поробиш? Хлопці є хлопці. Просила описувати все до дрібниць, а вони навіть не написали, чи добре їх годують.
Увечері читали-перечитували з Романом листи. Коли лягала спати, то вже знала їх напам’ять.
– Хто буде давати відповідь? – запитав Роман.
– Я думала, ти вже спиш.
– Чомусь не спиться.
– Звичайно ж, я. Я їх навчу, як треба писати батькам.
– Не сподівайся, що після цього вони будуть до подробиць описувати, що сьогодні їли та як спали.
– Чому?
– Люба, наші хлопчики стали справжніми чоловіками, а ти й не помітила.
…серпня 1985 р
Стільки подій за один рік! Я не маю часу все записувати.
Наші хлопці повернулися зі служби, перейшли на заочну форму навчання. Мені так приємно, що вони тримаються одне одного. Якісь Романові знайомі допомогли їм влаштуватися на роботу на завод. Звичайно, що без диплома вони не можуть ще займати посаду інженера, тому їх поставили бригадирами зміни.
Дівчатка в один день заявили, що виходять заміж за двох братів-близнюків.
– Це погано, що ви поберетеся з братами, – сказала я серйозно.
– Чому?! – в один голос проспівали вони.
– Тепер у мене буде менше на одного свата та на одну сваху.
Дівчатка розсміялися.
– Зате може статися так, що у вас може бути більше онуків, ніж ви очікували.
– А це ж чому?
– Бо наші чоловіки – близнюки. Не виключено, що колись ми народимо не по одній дитині, а одразу по дві, – видала моя дотепниця Даринка.
Весілля справили не гірше, ніж інші. Гроші зібрали в складчину. Трохи діти дали, трохи – свати, ми теж піднатужилися. У дворі зробили великий намет на випадок дощу, постягали столи від сусідів. Були і весільні білосніжні плаття, і фата, і зйомка весілля, і прикрашені квітами та кільцями автівки. Разом зі сватами ми подарували дівчаткам по телевізору та холодильнику.
– Пам’ятаєш наше студентське весілля? – запитав Роман, коли ми сиділи за накритими столами.
– Ще б пак! Які були смачні оладки з повидлом!
– І все одно усім було весело.
– А ми були такі молоді та щасливі, – додала я.
– Нехай хоч дітям, як не нам, буде краще починати нове життя.
– Згоден, повністю з тобою згоден, – сказав Роман задумливо.
– І все-таки, у весіллі є домішки смутку, – сказала я. – Лише тепер розумієш, що ми віддаємо дівчаток у нове життя, де нас вже не буде поруч.
– А я ось що зараз подумав, – сказав Роман, потискуючи мені руку. – Нас кидало у бурхливі води життя, але ми витримали всі випробування і припливли до суші у нашому маленькому човникові, який має назву «родина».
…жовтня 1986 р
Душа людини – посудина. Всевишній надав людині право вибору: чим її наповнювати. Недобрі люди накопичують у ній жовч злості, жадібні – думки про гроші, добрі – любов. Головне, потрібно зрозуміти та визначитися, чим ми хочемо наповнити посудину-душу. Звичайно, що біль, страждання, втрати назавжди залишаться в душі, але можна поповнити її світлими почуттями, радістю, коханням. І не лише поповнити, а заповнити посудину вщент. Для цього потрібно бачити сенс життя, насолоджуватися кожним прожитим днем так, ніби в гарячій пустелі нам простягли глечик з холодною джерельною водою.
