Не вурдалаки - Талан Светлана (читать онлайн полную книгу txt) 📗
– Бідне пташенятко, – шморгав носом Андрійко. – Вони його вбили.
– По-перше, це ще не пташенятко, а лише яєчко, – заспокоїла я сина. – По-друге, лелеки завжди залишають лише парну кількість яєць.
– Вони вміють рахувати?
– Так закладено природою, – сказала я, хоча самій було цікаво дізнатися, як лелеки можуть визначати кількість яєць.
Коли з’явилися на світ двійко лелеченят, поміж дітей царювало таке піднесення, ніби в нашій родині народилося немовля. Після довгих сперечань та криків до хрипоти в горлі, діти назвали маленьких лелек Оля та Коля. Я вже не стала запитувати, звідки вони взяли, що то дівчинка та хлопчик, щоб не розпочався знову лемент. Кожного літнього вечора ми сідали на лавку на подвір’ї та подовгу спостерігали за родиною лелек. Тато та Мама виявилися (на велику втіху дітям) дуже турботливими батьками. Вони весь час носили дитинчатам жаб, риб та іноді вужів. Особливо цікаво було спостерігати, як Тато напуває їх водою зі свого дзьоба. Іноді лелеки сідали на димар нашого даху.
– Як добре, що вони не зробили гніздо на димареві, – одного разу сказав Андрійко. – Вони ж не знають, що звідти може йти дим.
– Вони ж не дурні, – серйозно додав Мишко.
Мені завжди подобалися ці величні благородні птахи. Я прокидалася раніше всіх в хаті, виходила на ґанок. Звідси мені було видно рожеве сонце, яке поважно випливало із-за обрію. Лелека змахував крилами, і на тлі сонця, що сходило, здавався якимось казковим птахом, який розмахом своїх великих крил підганяє перші несміливі промінчики до нашої садиби.
Всі чекали, коли дитинчата Оля та Коля почнуть самостійно літати. Хлопчики з таким вереском влетіли до кімнати, що я аж злякалася. З їхньої схвильованої промови я ледь зрозуміла, що лелеченята вже літають.
А сьогодні надвечір трапилася трагедія. Оля (так сказали діти) вилетіла з гнізда, зробила коло над нашим подвір’ям, а повертаючись назад, зачепила крилами обидва дроти електромережі й одразу ж впала додолу, вражена струмом. Усі ми кинулися до Олі, але птах був мертвий.
– Мамо! Зроби що-небудь! – благали мене діти, але мені довелося сказати, що я нічим не можу допомогти пташці.
Господи, скільки ж було сліз! Діти так плакали, що я не втрималася й розревілася разом з ними. Коли прийшов Роман, то ми всі сиділи на траві біля лелеченяти й плакали.
– Мої хороші, – сказав він, – іноді в життя вривається смерть, і ми нічого не можемо вдіяти. Добре, що залишилося ще одне пташеня. Тож давайте не засмучувати Тата й Маму, які і так стривожені, а беріть лопату та поховайте швидше пташку, бо батькам потрібно годувати Колю. Бачите, що вони не летять за їжею, а кружляють над нами?
Цього дня діти за вечерею майже нічого не їли, а я не наполягала.
– Нехай йдуть спати та заспокояться, – сказав мені Роман.
Я змахнула непрохану сльозинку, бо мені дійсно було так шкода Олю, яка не встигла намилуватися цим чарівним світом та пригнати на своїх крилах нам частинку сонця. Роман сам помив посуд.
– Наші діти не ростуть байдужими, – підвела я підсумок. – Тепер я знаю напевне, що вони і поспівчувають, і не залишать у біді.
– Ось за це я тебе і кохаю, – сказав Роман.
– За що?
– За вміння бачити гарне серед поганого, – сказав він та підбадьорююче посміхнувся.
…вересня 1977 р
Наша Даринка вступила до того ж педагогічного інституту, де у свій час навчалася я. Різниця була лише в тому, що вона захотіла стати філологом, як її батько. Ми всі так раділи за неї, але нам доведеться багато займатися з Іринкою, бо у неї були запущені майже усі предмети. Але вона так хотіла не відстати від Даринки, тому проводила за книжками усі дні, бо наступного року мріяла піти вчитися до того ж учбового закладу.
– А хто буде жити у кімнаті дівчаток, коли вони поїдуть вчитися? – поцікавився Мишко.
– А ти вже наклав око на ще не звільнену кімнату? – запитала я його.
– Просто цікаво.
– Кімната залишиться за дівчатками. Вони будуть приїжджати на вихідні, на свята, і у них повинно бути своє місце для навчання та відпочинку.
– Я буду прибирати їхню кімнату, – серйозно заявив Мишко та додав: – Шкода, що Їжачка не буде, з нею завжди весело.
– А мені шкода, бо не буде поруч моїх помічниць, – зітхаю я. – Доведеться вам, мої синочки, більше працювати.
– Ми впораємося, – говорить за двох Андрійко.
Після від’їзду донечки в будинку почало чогось бракувати. Стало набагато тихіше і в той же час більш сумно. Я весь час думаю, як вона там сама? Чи не вплине погано на неї розбещене місто? Чи не почне вона палити цигарки, як колись наш Їжачок? Чи буде старанно вчитися? Я навіть не можу уявити той час, коли інші діти теж покинуть оселю. Стільки років провести у такому гармидері, а потім слухати тишу? Не уявляю.
…серпня 1980 р
Роман мене побачив вдома у жахливому розпачі. Я сиділа на стільці, втупившись у кавалок вареної ковбаси, а в моїх очах застигли сльози.
– Що трапилося? – Роман кинувся до мене.
Я щойно повернулася з районного центру, куди їздила скуплятися.
– Нічого, – сказала я і стенула плечима.
– Як нічого? Я ж бачу, що ти чимось засмучена. Заспокойся та розкажи, що трапилося.
– Питаєш що? А нічого не трапилось! Я щаслива, що живу при комунізмі! – зіронізувала я.
– І все-таки?
– Пам’ятаєш жовтень тисяча дев’ятсот шістдесят першого року?
– Так, дай згадати, – Роман насупив лоба. – Даринка народилася в 1960 році… Тоді їй вже був один рік і…
– Не те. Друга спроба.
– У той час ми готували нашу першу виставу.
– Вже тепліше. А що відбулося знаменного в нашій країні?
– Відбувся двадцять другий з’їзд КПРС.
– Вірно. І на цьому з’їзді Хрущов сказав що?
– «Нинішнє покоління радянських людей буде жити при комунізмі!»
– Він обіцяв нам комунізм уже у цьому році, – я посміхнулася крізь сльози. – Коли ми грали на сцені, то над нами висіло це гасло, написане на червоній тканині.
– І писав його я, – додав Роман.
– Так ось, – продовжила я, трішки заспокоївшись. – Зараз вісімдесятий рік, ми живемо при комунізмі, і я дуже щаслива, бо в магазині промтоварів стоїть цілий ряд вішаків з однаковісінькими сукнями для дівчаток, які навіть бабусям соромно вдягти. Проте у сусідньому відділі величезний натовп людей, не чемна черга, а натовп. Подивитися, що там продають неможливо, але добрі люди сказали, що дають непоганий ситець. Зваж, сказали «дають», як при комунізмі, «безкоштовно».
Роман посміхнувся.
– Ти вистояла чергу, а тобі не дали безкоштовно? – запитав він з посмішкою.
– Мені там було не до жартів. Я мужньо вистояла, затиснута з усіх боків, дві години. І витримала я цю екзекуцію заради того, щоб купити дівчаткам тканину та власноруч пошити два літні платтячка, які не будуть схожі на ті, що висять в універмазі. І що ж ти думаєш? Тканини залишилося мало, тому натовп почав вимагати «давати» не більше двох метрів в одні руки! І ось я маю два метри на дві сукні! Як можна їх зшити, якщо кожна дівчинка має зросту чи не два метри?! – сказала я, і знову на очі навернулися сльози.
– Можливо, можна буде пошити щось інше?
– Це ще не все. Я ж поїхала купити продукти, щоб перед новим навчальним роком пригостити дітей чимось смачненьким. Спочатку зраділа, бо у продуктовому чекали покупці на привіз ковбаси. Що то за черга, якщо тягнеться лише по магазину та трішки виходить на вулицю?! Головне, що не завертає за ріг вулиці, – розповідала я з іронією. – Дочекалася, купила, і ось на тобі!
– Що не так? – Роман кинув оком на ковбасу.
– Лише вдома роздивилася, що вона слизька! – мовила я та розплакалася.
– Облиш, – Роман обняв мене за плечі. – Чи варто так перейматися та плакати? Віддай її коту та собаці.
– Не можу! – запротестувала я. – Її можна промити водою з оцтом, потім відварити у трьох водах, а тоді підсмажити на олії.
– Роби, що хочеш, – засміявся Роман. – Аби лише ми прокинулися вранці після неї! Оце і все, через що ти плакала?
