Вовки Кальї. Темна вежа V - Кінг Стівен (книги без регистрации полные версии TXT) 📗

— Ближче до середини пустища. Може, за тридцять ярдів звідси, чи менше.

— Щойно почуємо дзвоники, — проінструктував Роланд, — мчимо щодуху до паркану й Сюзанни. Всі втрьох. Домовилися?

— Згода, — сказав Едді.

— Всі втрьох і Юк, — уточнив Джейк.

— Ні, Юк залишається з Сюзанною.

Джейк насупився: йому це не сподобалося. Та Роланд і не сподівався, що він зрадіє.

— Джейку, в Юка теж босі лапи… а хіба не ти казав, що там повно битого скла?

— Та-а-ак. — Через силу. Неохоче. Джейк опустився на одне коліно й поглянув у чудові Юкові очі з золотистою облямівкою. — Юку, будь із Сюзанною.

— Юк! Ою! — Юк із Сюзанною. Джейка це вдовольнило. Він підвівся, повернувся до Роланда й кивнув.

— Сьюз? Не передумала? — спитав Едді.

— Ні. — 3 притиском. Без вагань. Роланд був майже впевнений, що це Мія перебрала керування на себе і тепер натискає на важелі й повертає ручки. Майже. Бо цілковитої певності не було навіть зараз. Наспіви троянди унеможливлювали будь-яку впевненість, крім однієї — все, геть усе, буде добре.

Кивнувши, Едді поцілував її в кутик рота й підступив до паркану з дивним віршиком: „О СЮЗАННА МІО, дволика моя ти“. Сплівши пальці рук, зробив з двох своїх долонь приступку. Джейк скористався нею і зник за парканом, як подмух вітерцю.

— Ейк! — крикнув Юк і принишк біля Сюзанниних босих ніг.

— Едді, ти наступний, — Роланд зчепив уцілілі пальці своїх рук, щоб Едді міг, як Джейк, скористатися сходинкою, але Едді просто сперся на паркан і перестрибнув на той бік. Наркоман, якого Роланд уперше зустрів у літаку, що збирався приземлитися в аеропорту Кеннеді, ніколи б на таке не спромігся.

— Залишайтеся на місці. Обоє. — Можливо, він мав на увазі жінку й пухнастика-шалапута, але дивився лише на жінку.

— Ми не пропадемо, — повторила вона й нахилилася погладити Юкову шовковисту шубку. — Правда, малюк?

— Юк!

— Іди дивися на свою троянду, Роланде. Поки ще є змога.

Роланд востаннє подивився на неї поглядом, у якому прозирав сумнів, потім взявся за паркан. Наступної миті він зник з поля зору, залишивши Сюзанну та Юка стояти на перехресті, найвелелюднішому і найжвавішому в цілому всесвіті.

Поки вона чекала, коїлися дивні речі.

Там, звідки вони прийшли, біля крамниці „Вежа могутності“, годинник на будівлі банку показував то час, то температуру: 8:27, 64. 8:27, 64. 8:27, 64. А потім зненацька став показувати 8:34, 64. 8:34, 64. Вона ні на мить не відводила від годинника погляду, могла в цьому поклястися. Може, щось сталося з електронікою табло?

„Напевно, — подумала вона. — Інакше що?“ Вона вирішила, що то пусте. Але чому тоді світ навколо наче змінився? Навіть на вигляд.

Напевно, це моя електроніка схибила.

Юк заскімлив і витягнув до неї свою довгу шию. І тієї ж миті вона збагнула, чому світ виглядає інакше. Крім семи хвилин, що непомітно вислизнули з її уваги, все навколо знову набуло колишнього, надто знайомого вигляду. Вигляду знизу. Вона була ближче до Юка, тому що опинилася ближче до землі. Прекрасні ноги нижче коліна й ступні, з якими вона прокинулася у Нью-Йорку, зникли.

Як це сталося? Коли? В ті проґавлені сім хвилин?

Юк знову заскімлив, цього разу мало не загавкав. Він дивився кудись повз неї, за спину. Сюзанна повернулася, щоб подивитися, що він там побачив. Прямуючи на їхній бік, Сорок шосту саме перетинало півдюжини людей. П'ятеро мали цілком нормальний вигляд. Шостою ж була бліда жінка в сукні, позеленілій від моху. В її очницях було темно й чорно. Розкритий рот, здавалося, відвисав до грудної кістки, і Сюзанні було добре видно, що по нижній губі повзе зелений хробак. Люди, що переходили вулицю, сторонилися її, так само, як інші пішоходи на Другій авеню давали пройти Роландові та його друзям. Сюзанна здогадалася, що в обох випадках нормальніші перехожі відчували щось надприродне й остерігалися його. Та тільки ця жінка була не в тодеші.

Ця жінка була мертва.

Поки вони, спотикаючись, брели через засмічений і всіяний битою цеглою пустир, гомін дедалі гучнішав. Як і колись, Джейк усюди, в кожній тіні, в кожному закутні, бачив обличчя. Ґешер і Гутс, Цок-Цок і Флеґ. Посіпаки Елдреда Джонаса — Діпейп і Рейнолдз. Його мати, батько й економка Ґрета Шоу, яка трохи нагадувала Едіт Банкер з телесеріалу й завжди стинала шкоринки з його сендвічів. Ґрета Шоу, яка часом називала його Бамою, але то була таємниця, яку знали тільки вони двоє.

Едді бачив своїх колишніх друзяк з району: Джиммі Поліо, клишоногого хлопця, і Томмі Фредерікса, який завжди так переймався вуличними іграми в стікбол, що корчив різні міни, тож діти прозвали його Томмі Геловін. Там був Шкіпер Бреніґен, який не побоявся б побитися з самим Аль Капоне, як би Аль Капоне наважився поткнути носа до їхнього району. І Збіса Скажений Угорець Чаба Драбнік. У купі битої цегли він бачив лице своєї матері, її блискучі очі складалися зі шматочків розбитої пляшки безалкогольного напою. Бачив свою подругу, Дору Бертолло (хлопці на районі охрестили її Цицьками Бертолло, бо груди вона мала справді величезні, завбільшки з два довбані кавуни). І, авжеж, там був Генрі, Генрі, який стояв у найтемнішому закапелку й дивився на нього. Тільки Генрі був усміхнений, а не насуплений, як зазвичай, і виглядам не вмазаним, а тверезим. Він виставив уперед руку й підняв палець угору: супер, Едді. „Давай, — зашепотів гомін, тепер голосом Генрі Діна. — Давай, Едді, покажи їм, з якого ти тіста. Хіба я не казав пацанам? Коли ми курили цигарки Джиммі Поліо в закутку за „Далі“, хіба я не казав? „Мій брателло самого чорта переконає плигнути в огонь“. Га?“ — Так, казав. Справді казав. „Я завжди так думав, — шелестів на вухо гомін. — Я завжди тебе любив. Хоч іноді й варив з тебе воду, але любив. Ти був моїм меншеньким братиком“.

Едді заплакав. Але то були хороші сльози.

У цих темних руїнах, засипаних будівельним сміттям, Роланд уздрів усіх привидів свого життя: від матері й няньки аж до їхніх гостей з Кальї Брин Стерджис. І з кожним кроком відчуття правильності дужчало. Відчуття, що всі його важкі рішення, весь біль, втрати й пролита кров, зрештою, були не марними. Адже була причина. І була мета. І були життя та любов. Усе це він почув у пісні троянди й невдовзі розплакався сам. Найбільше — від полегшення. Добутися сюди було непросто. Багато людей полягло дорогою. Але тут вони жили, тут співали разом із трояндою. Врешті, його життя не було марним.

Вони взялися за руки й пішли вперед, допомагаючи один одному уникати дощок з гвіздками, що стирчали назовні, і дірок, в які легко можна було втрапити ногою й звихнути або навіть поламати щиколотку. Роланд не знав, чи може людина зламати собі щось у стані тодешу, але з'ясовувати це не мав жодного бажання.

— Заради цього й варто було жити, — хрипко промовив він.

Еідді кивнув.

— Тепер я точно не зупинюся. Навіть якщо загину.

Джейк склав пальці кружальцем: окей, мовляв, — і розсміявся. Звук його сміху потішив Роланда. На пустирі було темніше, ніж на вулиці, але помаранчеві ліхтарі на Другій і Сорок шостій відкидали достатньо світла, щоб можна було хоч трохи щось роздивитися. Джейк показав на табличку, що лежала на купі дощок.

— Бачите? Це вивіска делікатесної. Я витяг її з бур'янів. Тому вона там лежить. — Він крутнувся і тицьнув пальцем у інший бік. — Ой, дивіться!

Той щит не лежав, а стояв. Роланд і Едді повернулися, щоб його прочитати. Жоден не бачив його раніше, але на обох накотило потужне відчуття дежавю.