Вийди і візьми - Гаврилів Тимофій (книги полные версии бесплатно без регистрации txt) 📗
Уже тоді її підопічний спізнавав нестримний потяг до живого довкілля і таємниць природи, вивчивши назубок класифікацію видів за Карлом Ліннеєм, тоді як його однолітки ганяли опуку на футбольному полі. Латинську мову йому приватно викладав доцент місцевого інституту, її приятель, якого вона щедро винагороджувала, коли небіж ішов і залишались удвох.
Аби не накликати підозр, вона заздалегідь відчиняла свою шкірзамінникову торбинку з дзеркальцем, помадою і гаманцем і так, пройшовши крізь прохідну, покидала територію фабрики, щоб по якімсь часі таким самим способом повернути журнал до книгозбірні, лише зрідка дозволяючи вирізати певний малюнок, статтю чи фотографію. Така легковажність мало не окошилася на ній, коли одного разу секретарка партійного комітету, яка стежила, щоб фабрика вчасно оформлювала передплату на «Комуніст», якого ніхто не читав, сама ж вона брала до рук ознайомитися з постановами пленумів і партійних з’їздів, влетівши до читальні, плюхнулася на стілець і схопила перший-ліпший часопис, яким виявився «Юний натураліст». Розгорнувши його на сторінці з відсутньою фотографією й обурившись до глибини душі, зиркнула на бібліотекарку крізь прямокутник діри поглядом, що бездоганно заповнив відсутність бенгальського тигра. Бібліотекарку, корінну жительку в місті, де майже не збереглося постійних родин, цей промовистий погляд, утім, не злякав — не боялась ні дідька, ні партійної влади.
— Ці чоловіки — як малі діти. Хто би подумав, що вони на таке здатні? — мовила, вправно заторкнувши потрібну струну.
Мовби ненароком вона вже тримала в руках, простягаючи секретарці партійного комітету фабрики, на якій сімдесят відсотків працівників були чоловіками, отриманий напередодні номер «Комуніста».
— Негідники! Пітекантропи, — обурювалась та, заглиблюючись у постанову чергового пленуму.
Секретарка партійного комітету, до якого входили керівництво фабрики, начальник цеху й один робітник, була огрядною матроною з бюстом, який заважав їй дивитись на світ невимушено і наче саме його запозичив скульптор, формуючи верхню частину русалки. Хоча й мала зачіску у вигляді єгипетської піраміди, від Нефертіті її відрізняла неприступна врода будівниці нового ладу, за якого мужицькі риси з невідворотною поступальністю покликані були витрутити витончену розманіженість буржуазних кокеток. Водночас, вона нічого не жадала дужче, ніж розтопитися в обіймах представника протилежної статі, й, опинившись на самоті, мріяла про щасливу мить, коли її братимуть штурмом, а вона не пручатиметься. Тільки-от чоловіки, які їй подобалися, не звертали на неї уваги, доводячи до сліз, яким давала волю, замкнувшись у приміщенні партійного комітету. Якось, доведена до еротичного відчаю, в якому високе й низьке зливаються в нероздільну цілість, вона обхопила руками голову на дерев’яній тумбі і з вигуком «Ти мій єдиний справжній мужчина!» міцно впилася в гіпсові губи. Не витримавши напливу почуттів, погруддя вождя світового пролетаріату луснуло. «Великий Наставник не зміг більше дивитись, як стрімко падають продуктивність і якість нашої праці», — повідомляла невдовзі заводська газета. У безвиході ладна була спаруватися з найнікчемнішою комахою, згодом докоряючи собі за хвилинну слабкість, і в підсумку вволювала себе латунною статуеткою Якова Свердлова.
Хоч як безжально боролася із забобонами, не могла позбутися відчуття, що це — початок кінця. Золота доба фабрики, в якій правда і міф змішувались нерівними інґредієнтами, поглинаючи найкращі роки людської звитяги, спливла. Труби, що кіптюжили небо з не такою жвавістю, як іще напередодні, невдовзі перестали дихати — так із багатокорпусного цеглисто-бетонного звіра пішло життя. Наче гієни, швидше, ніж почав розкладатися, накинулися на ще теплий труп, розтягуючи ласі шматки, приватизатори — пройдисвіти і підставні особи, за якими стояло керівництво, яке, ввійшовши у змову з криміналом, довело фабрику до банкрутства, щоб за безцінь прибрати до рук, а перегодя вигідно перепродати тим, проти кого не мали жодних шансів устояти.
Нові-старі володарі потребували територій, цехів та ангарів, дешевих робочих рук, витворюючи нову-стару дійсність, яка під прикриттям фігового листочка конституції узаконювала би кріпацтво. Одного лише не було потрібно, і це одне називалося читальнею. Налаштовані на вичавлювання прибутку, вони не мали найменшого наміру інвестувати у підприємство, а тим паче утримувати зайвий баласт, тож радикально його скараскалися, уневажнивши одним підписом тисячі книжок, газет, журналів, а з ними сповнені переконливої драматики літературні долі і сухої діловитості професійні посібники.
Іншим розчерком на пенсію було відправлено обох бібліотекарок. Єдиною, хто став на захист читальні, була вона, хоробра секретарка парткому, якого більше не існувало. Її гігантських розмірів заокруглості, якими загородила вхід, зупинили наступ штрейкбрехерів — відтермінувавши на певний час, не змогли, одначе, відвернути остаточної катастрофи.
Почувши, що її у невідкладній справі викликає перший секретар міському партії, в якого була таємно закохана, вона геть забула, що й міському партії вже понад рік не існує, і сам колишній гайнув до столиці, не попрощавшись із нею, своєю солдаткою, яка, може, всі ці роки не партії палко служила, а йому. Коли ж отямилася, книжки вже лежали, скидані недбалою купою за парканом. Нові охоронці не пропустили її на територію фабрики, на якій вона упродовж сімнадцяти років була особою, може, й не першою, але ніяк не останньою.
Опустившись долі під муром збанкрутілої мрії, серед книжок, секретарка нечинної партії схопила перший-ліпший том, ним виявився «Жерміналь» Еміля Золя, відкрила і натрапила на сцену кохання посеред безвиході, подібної до тієї, в якій опинилась зараз сама. І тоді вона, яка найдужче ненавиділа підступи та обман, завила, голосно і несамовито, примусивши заколотників принишкнути в кабінеті, де на єдиному шурупі баламкалася по старій пам’яті табличка «Приймальня», після чого заходилася писати гнівні листи в усі можливі інстанції.
Не отримавши жодної відповіді, звернулася в редакцію журналу «Комуніст» із проханням опублікувати відкритий лист на його сторінках, одначе так і не дізналася, було його опубліковано чи ні. Лист звучав настільки переконливо, вистраждано і щиро, що варто зацитувати бодай його перше речення: «Сьогодні опинилася за парканом наша духовність». По кількох роках вона приєдналася до посталої, наче фенікс із попелу, партії, якої, власне, не покидала, і вся її протестна активність звелася до носіння на скасовані перефарбованими лисицями свята червоної символіки, що була то викличнішою, що незапотребуваніше спиналися, старішаючи, заокруглості. Її останнім палким коханням став перший секретар компартії країни, якого вона носила на грудях, мов немовля чи образок і який про її існування не здогадувався так само, як вона про його оборудки із критикованою ним владою, з корита якої ніколи не припиняв харчуватися.
Коли чутка про викинуті книжки досягла завсідників водограю, настали їхні найкращі тижні, в які на майдані запанувало небачене до того часу пожвавлення. Порятунок книжок був початком великого гріхопадіння і як кожне гріхопадіння, з нього не існувало повернення. Коли запаси вичерпалися, на базарчику вигулькнули бібліотечні томи з печатками, відмінними від сигнатур розформованої фабричної читальні.
Спершу торгівці виводили зрадливі штемпелі і підступні цифри розчином хлору, проте в загальному хаосі, який запанував навколо, ніхто не мав наміру висловлювати до них претензії, а невдовзі бібліотечних книжок тільки побільшало.
Ще по якімсь часі біля підніжжя фонтана з’явився перший порнографічний журнал — збоку, мовби підкреслюючи, що опинився тут випадково і нікому не належав, наче був сам собі господарем; коли він зник, на його місці вже за кілька днів тулилися такі самі, віддзеркалюючи розмаїття сексуальних орієнтацій роду людського, у промовистому сусідстві із двотомником «Римська імперія доби занепаду» відомого свого часу неординарними теоріями російського історика.
