Спаситель - Несбьо Ю (книги полные версии бесплатно без регистрации .TXT) 📗

Він дав вхідним дверям зачинитися. Під сходами у смітті валялися газети. У Вуковарі вони клали газети у черевики: і тепло, й вологу вбирають. Дихання досі морозно клубочилося, та наразі він у безпеці, під прихистком.

Харрі сидів у конторці Притулку за стійкою адміністратора й, притискаючи до вуха слухавку, силкувався уявити квартиру, до якої саме телефонував. Зауважив світлини дру­зів, приліплені до дзеркала над телефоном. Усміхнені, у святковому настрої, мабуть, із закордонної подорожі. Дівчата здебільшого. Умебльовано просто, але затишно. На дверцятах холодильника — вислови з Біблії. У туалеті — постер з Че Геварою. Утім, навряд.

— Слухаю, — озвався сонний теплий голос.

— Це знов я.

— Тату?

Тату? Харрі зітхнув, відчуваючи, що зашарівся.

— Поліцейський.

— А-а. — Тихий сміх. Дзвінкий і разом з тим низький.

— Даруйте, що розбудив, але ми...

— Пусте.

Запала тиша, така, якої Харрі прагнув уникнути.

— Я у Притулку, — мовив він. — Ми намагалися затримати підозрюваного. За словами адміністратора, ви та Рікард Нільсен привезли його учора в автобусі.

— Бідолаха без пальта?

— Саме так.

— Що накоїв?

— Підозрюємо його в убивстві Роберта Карлсена.

— Святий Боже!

Харрі зауважив, що вона вимовила це не скоромовкою, а чітко, карбуючи кожне слово.

— Якщо ваша ласка, я пришлю до вас колегу, він розпитає вас. Тож тим часом згадайте, про що говорив той чоловік.

— Добре. Але чи не можна...

Тиша.

— Алло! — вигукнув Харрі.

— Він нічого не казав. Як і всі військові біженці. Їх враз видно за манерою ходити. Наче сновиди ходять. Мов на автопілоті. Ніби мерці.

— Гм. А чи Рікард з ним розмовляв?

— Може, й розмовляв. Дати вам його номер телефону?

— Так, прошу.

— Заждіть хвильку.

Вона відійшла. Але ж слушно вона зауважила, міркував Харрі. Як той хлопець видерся із заметів. Як сніг падав на нього, руки обвислі, обличчя геть невиразне — достоту тобі зомбі, що вилазить із могили у «Ночі живих мерців».

Почувши, як хтось кахикає, Харрі озирнувся. На порозі конторки стояли Гуннар Хаген та Давид Екхоф.

— Не завадимо?

— Заходьте.

Увійшовши, посідали на тому боці письмового столу.

— Хотілося б, щоб ви відзвітували нам, — мовив Хаген.

Харрі не встиг спитати, кому це «нам», як у слухавці почувся голос Мартіни. Вона надиктувала номер. Харрі занотував.

— Дякую. Добраніч.

— Я міркувала і...

— Даруйте, я поспішаю, — мовив Харрі.

— А-а, добраніч.

Він поклав слухавку.

— Ми чимдуж поспішали, — мовив батько Мартіни. — Жах. Що сталось?

Харрі глянув на Хагена.

— Розповідайте, — згідливо кивнув той.

Коротко Харрі переповів невдалий арешт, стрілянину в авто й гонитву у парку.

— Але ж, якщо ви були там поряд, та ще й маючи при собі автомат, чому не стріляли? — спитав Хаген.

Харрі, кахикнувши, змовчав, дивлячись на Екхофа.

— Отже? — роздратувався Хаген.

— Було занадто темно, — мовив Харрі.

Хаген довго не зводив очей зі свого інспектора, потому сказав таке:

— Отже, він утік, поки ви відчиняли його кімнату. Як на ваш здогад, чому кілер блукав вулицями Осло вночі при мінус двадцяти? — Хаген знизив голос. — Гадаю, Юн Карлсен під цілковитим вашим контролем?

— Юн? — перепитав Давид Екхоф. — Але ж він перебуває у лікарні в Уллеволі.

— Я поставив біля його палати поліцейського, — Харрі спо­дівався, що у голосі пролунала упевненість, якої насправді не було й близько. — Саме мав на думці зателефонувати й спитати, як у нього справи.

Перші чотири ноти «London Calling» гурту «Клеш» залунали у коридорі нейрохірургічного відділення лікарні в Уллеволі.

Чоловік у халаті віз кудись стійку із крапельницею й мимохідь кинув докірливий погляд у бік поліцейського, котрий, порушуючи сувору заборону, розмовляв по мобільнику.

— Странден.

— Холе. Як там у вас?

— Загалом тихо. Якийсь чолов’яга, якому не йде сон, ти­няється коридором. З виду понурий, але наче некривдний.

Чоловік із крапельницею посапуючи поволікся далі.

— А до того як?

— Та «Тотенхему» перепало від «Арсеналу» на стадіоні «Вайт Харт Лейн». А ще згасало світло.

— А пацієнт?

— Анічичирк.

— Чи ти перевірив? З ним усе гаразд?

— Як не зважати на геморой, усе наче в ажурі.

Странден прислухався до зловісної тиші.

— Жартую. Зараз навідаюсь і пересвідчусь. Чекай.

У палаті стояв якийсь солодкий запах. Мабуть, цукерки, міркував він. Коридорне світло освітило кімнату, але заледве розчинилися двері, як стало темно, хоч він і устиг зауважити обличчя на білій подушці. Наблизився. Навколо тихо. Бракує якогось звуку. Звичайнісінького.

— Карлсене?

Без відповіді.

Странден, кахикнувши, повторив голосніше:

— Карлсене!

У палаті запала така тиша, що голос Харрі у слухавці про­лунав голосно й розбірливо:

— Що коїться?

Странден приклав слухавку до вуха:

— Спить як немовля.

— Певний?

Странден глянув на обличчя, що лежало на подушці. Й збаг­нув, що не давало йому спокою. Що Карлсен спав, як немовля. Дорослі чоловіки зазвичай чутніші. Він нахилився, щоб прислухатися до дихання.

— Алло! — пролунав зі слухавки голос Харрі Холе. — Алло!

Розділ 16. П’ятниця, 18 грудня. Біженець

Сонце зігрівало його, легенький вітерець поворухнув довгі травини на піщаних дюнах, вони закивали, загойдалися. Мабуть, він щойно скупався, бо рушник під ним був вологий. «Поглянь», — мовила мама, показуючи на воду. Він, притуливши долоню до чола, ніби козирок, глянув на блискучу, надзвичайно синю Адріатику. Й побачив чоловіка, що виходив з води, широко посміхаючись. Батько. А слідом йшов Бобо. І Джорджі. А поряд плив песик, хвіст сторчки, наче кермо. Поки він спостерігав за ними, з моря виходила решта. Декого він добре знав. Як-от батька Джорджі. А інших — лише мимохідь. Як-от того чоловіка за дверима у Парижі. Обличчя витягнулося до невпізнанності, гротескні маски, ніби гілля, простягнене до нього. Сонце сховалося за хмарою, різко похолоднішало. Маски здійняли крик.

Прокинувся він через різкий біль у боці, розплющився. Він в Осло. Долі під сходами у якомусь під’їзді. Над ним хтось схилився й кричав, роззявивши пельку. Він розібрав одне слово. Таке, як у рідній для нього мові. Наркоман.

Чужинець — чоловік у короткій шкіряній куртці — позадкував і звів ногу. Копнув його саме туди, де боліло у боці, він, застогнавши, повернувся. За спиною чоловіка у куртці стояв ще один добродій, сміявся, затискаючи носа. Той, що був у куртці, показав на двері.

Він глянув на обох чоловіків. Помацав кишеню — мокра. Але пістолет досі там. У обоймі ще дві кулі. Але ж, якщо полякати пістолетом, вони враз викличуть поліцію.

Чоловік у куртці щось гаркнув і замахнувся кулаком.

Затуливши ліктем голову, він звівся на ноги. Чоловік, що затуляв носа, пирхнув, розчинив двері й копняком витурив його на вулицю.

Двері голосно зачинились, і він почув, як обоє потупцювали вгору сходами. Глянув на годинник. Четверта по півночі. Непроглядна темрява, він страшенно змерз і змок. Помацав рукою: куртка на спині волога, штани мокрі. Тхне сечею. Не­вже обмочився? Ні, тільки лежав у калюжі. У замерзлій сечі, котра розтала від його тепла.

Встромив руки у кишені й стрімко закрокував вулицею. Нехтуючи автівками, які зрідка проминали його.

Пацієнт пробурмотів «дякую», Матіас Лунн-Хельгесен, зачинивши за ним двері кабінету, впав у крісло. Позіхнув, зиркнув на годинник. Шоста ранку. До вранішньої зміни ще година. Тоді він піде додому. Кілька годин подрімає й поїде до Ракелі. Вона зараз лежить собі під ковдрою у великому брусованому будинку в Хольменколлен. Він ще не до кінця ладнає з хлоп’ям, але згодом вони порозуміються. У Матіаса Лунн-Хельгесена завжди так було. Не те щоб Олег ставився до нього неприязно, просто він дуже прив’язався до його попередника, до поліцейського. Дивина, як дитина спроможна беззастережно ставитись до питущого і явно ненормального чоловіка як до батька та прикладу.