Сніговик - Несбьо Ю (книги полностью .TXT) 📗
— Ну, ми можемо заявити, що Ідар Ветлесен знав щось, що йому не належало знати, і коли вбивця зрозумів, що ми вийшли на слід Ветлесена, то вирішив сплутати нам карти. У цьому розумінні Ветлесен справді загинув у результаті нашої невпинної роботи.
У начальника Поліцейського управління збуряковіли щоки.
— Я не це мав на увазі під «гарними новинами», Холе.
— Гарна новина те, що тепер уже час кричати «гаряче»! Якби це було не так, Сніговик не став би нам підставляти Ветлесена замість себе. Він хотів, щоб ми закрили справу й припинили розслідування. Коротше: ми підсмажили йому п’яти. А в таких випадках убивці на кшталт Сніговика починають припускатися помилок. До того ж він, імовірно, тепер не насмілиться продовжувати різанину.
Начальник Поліцейського управління замислено пожував губами:
— Ви дійшли такого висновку, Холе? Чи ділитеся з нами своїми сподіваннями?
— Ну, — відповів Харрі, почухуючи коліно крізь дірку на джинсах, — ви ж самі просили гарних новин, шефе.
Хаген застогнав і відвернувся до вікна. Набігали хмари. Сьогодні обіцяли сніг.
Філіп Беккер з висоти свого зросту подивився на Юнаса, який сидів на підлозі у вітальні і не відводив очей від телеекрана. Відтоді як Бірта зникла, хлопець щодня після обіду сидить тут годинами. Наче телевізор — вікно до іншого, кращого світу, де, якщо дуже постаратися, він зможе її знайти.
— Юнасе.
Хлопчик слухняно, але без будь-якого інтересу подивився на нього. Проте його обличчя застигло від жаху, коли він побачив ніж.
— Ти що, різатимеш мене? — перестрашено запитав хлопчик.
Вираз обличчя та голосок були такими зворушливими, що Філіп Беккер ледве стримався від посмішки:
— Трішечки, Юнасе. Зовсім трішечки.
Розділ 18. День п’ятнадцятий. Вид з вікна
О другій годині Камілла Лоссіус поверталася на машині додому після тренування. Сьогодні вона, як зазвичай, проїхала через усе місто до західної околиці, де розташовувався фітнес-центр «Колізей». І не тому, що в спортклубі, який знаходився ближче до їхнього будинку в районі Твейта, були інші тренажери. А тому, що в «Колізеї» були інші люди. Мешканці західного Осло. Переїзд до Твейта був одним з пунктів їхньої з Еріком шлюбної угоди, і їй довелося вирішувати. Вона завернула на їхню вулицю. Побачила світло у вікнах сусідів, з якими завжди віталася, але ніколи не спілкувалася. Ці люди — з життя Еріка, до неї вони зовсім не мають ніякого стосунку. Камілла загальмувала. Гаражі на дві машини тут є біля кожного будинку, але тільки у них — з дистанційним керуванням. Ерік обожнює такі штучки, а їй на це начхати. Камілла натиснула на кнопку, ворота відчинилися, вона газонула і заїхала досередини. Звісно, машини Еріка ще нема, він на роботі. Вона повернулася до пасажирського сидіння, щоб прихопити сумку зі спортивним костюмом та пакети з продуктами із супермаркету «ІСА», звично кинула на себе погляд у дзеркало заднього виду. Подруги казали, що вона чудово виглядає. Тобі ще нема тридцяти, а вже й вілла, і машина, і дача неподалік Ніцци, казали вони. І не без єхидства запитували: як воно — жити у східній частині міста, в отих робітничих кварталах? І як тепер, після розпродажу майна, почуваються її батьки? Дивно, як це у них у мізках автоматично сполучалися ці два запитання.
Камілла дивилася у дзеркало. Подруги мають рацію: вона виглядає вражаюче. Їй раптом здалося: щось промайнуло позаду машини... та ні, мабуть, це просто електроворота зачинилися автоматично. Вона вилізла з машини і стала порпатись у кишенях у пошуках ключів від будинку, але тут згадала, що мобільний так і залишився в утримувачі на панелі.
Камілла повернулася до дверцят. Позаду неї стояв чоловік. Вона злякано зойкнула і прикрила рот рукою. Хотіла було навіть вибачитися, хоча за що? Виглядав він зовсім безпечно, але в цей момент вона побачила у нього в руці пістолет. Перша думка була — пістолет іграшковий.
— Мене звати Філіп Беккер, — сказав він. — Я телефонував, але вдома нікого не було.
— Що ви хочете? — запитала вона, намагаючись стримати тремтіння в голосі, бо інстинкт підказував їй, що вона не повинна виказувати страх. — Навіщо ви тут?
— Через розпусту, — посміхнувся він.
Харрі мовчки дивився на Хагена. Той перервав нараду слідчої групи, щоб передати підлеглим цінні вказівки, отримані від начальника управління: жодне слово, яке стосується «теорії» вбивства Ветлесена, ніде не мало прозвучати: ані вдома, ані... Тут Хаген перехопив погляд Харрі.
— Та-ак. Одне слово, ви зрозуміли... — невпевнено закінчив Хаген і залишив кабінет.
— Продовжуй, — звернувся Харрі до Гольма, який саме робив повідомлення про сліди, знайдені на місці злочину в керлінг-клубі. Точніше — про незнайдені.
— Ми тоді, як приїхали, дуже вчепилися за самогубство, а тому ніяких слідів до ладу не зняли, ну а тепер, ясна річ, усе затоптали там, як водиться. Я їздив, дивився вчора та, боюся, багато не видивився.
Харрі гмукнув і спитав:
— Катрино?
Катрина зазирнула у свої записи:
— Отже, ти припустив, що Ветлесен з убивцею зустрілися в керлінг-клубі, а щодо цієї зустрічі домовилися заздалегідь. Швидше за все — по телефону. Ти наказав мені перевірити список телефонних розмов Ветлесена.
— Атож, — підтакнув Харрі, придушивши позіх.
Вона перегорнула сторінки блокнота:
— У телефонній компанії мені дали роздруківки вхідних та вихідних мобільного і робочого телефонів Ветлесена. Я відвезла їх додому до Боргхільд.
— Додому? — перепитав Харрі.
— Авжеж. Вона тепер безробітна. Боргхільд сказала, що в останні два дні Ідар Ветлесен з пацієнтами не зустрічався. Ось список пацієнтів. — Катрина витягла з теки аркуш паперу й поклала на стіл. — Як я зрозуміла, Боргхільд відомі усі, з ким контактував шеф: і ділові знайомі, і друзі-приятелі. Вона допомогла мені ідентифікувати практично кожного, хто значився у роздруківці. Ми розбили їх на дві категорії: ось його розмови по роботі, а це — зі знайомими. І тут, і там указані номери телефонів, час та дата розмови, вхідний чи вихідний був дзвінок та його тривалість.
Решта троє схилили голови над списками. Рука Катрини лягла поруч із рукою Харрі. Він не бачив на її обличчі ані тіні зніяковіння. Може, їхня розмова у барі «Фенрис» йому наснилася? Хтозна. Тільки от коли Харрі напивався, сни йому взагалі не снилися. У цьому, власне, і полягав сенс запою. Він прокинувся так само п’яний, як і напередодні, а в голові була лише одна думка, яка, напевне, народилася між методичним опорожненням пляшок віскі та прокиданням без мети. Саме ця думка і зірвала його з маршруту «будинок — винний магазин на Тересес-гате» та занурила знову в самісіньку гущу роботи. Клин клином.
— Чий це номер? — запитав Харрі.
— Який? — нахилилася нижче Катрина.
Харрі тицьнув пальцем у список знайомих.
— А чому ти цікавишся саме цим номером? — Катрина з цікавістю поглянула на нього.
— Тому що це знайомий, який сам зателефонував Ветлесену, а не навпаки. Ми вважаємо, що наш убивця тут усім заправляв, отже, логічно припустити, що він сам телефонував Ветлесену.
Катрина продивилася роздруківки:
— Цей номер значиться і в списку пацієнтів.
— Хто це? Жінка чи чоловік?
— О, це, безперечно, чоловік.
— Що ти маєш на увазі?
— Мужчина, та ще й який! Мачо. Арве Стьоп.
— Арве Стьоп? — здивувався Гольм. — Той самий?
— Він — перший, з ким слід поговорити, — сказав Харрі.
Невдовзі вони знали номери сімох співбесідників Ветлесена у день убивства. Не вдалося встановити лише одного: дзвінок був зроблений вранці з телефону-автомата в «Стуру-центрі».
— У нас є точний час дзвінка, — підбив підсумки Харрі. — Цікаво, чи є поруч з автоматом камера стеження?
— Не думаю, — відповів Скарре. — Але я точно знаю, що камери стоять над усіма входами-виходами. Можу поїхати до їхньої охорони та перевірити.
— Дивися на обличчя усіх, хто входив-виходив під час дзвінка плюс-мінус півгодини.
