Затемнення - Майер Стефани Морган (книга жизни TXT) 📗
Минав час, і нащадки Таги Акі більше не переверталися на вовків після досягнення чоловічої зрілості. Лише дуже зрідка, коли відчувалося наближення не-мертвої істоти, вовки поверталися. Не-мертві завжди приходили поодинці або по двоє, вовча зграя залишалася невеликою.
А потім вони прийшли у більшій кількості, й ваші прапрадіди приготувалися дати їм бій. Але їхній ватажок звернувся до Ефраїма Блека так, наче був людиною, і пообіцяв не чіпати квілеутів. Його дивні жовті очі були доказом його слів — що вони не такі, як інші кровопивці. Порівняно з ними, вовків було набагато менше; у не-мертвих не було потреби пропонувати угоду, якщо вони могли виграти битву. Ефраїм погодився. Вони дотримують свого слова, але їхня присутність приваблює сюди інших.
І їхня чисельність призвела до того, що в племені з’явилося стільки вовків, скільки ніколи раніше не було, — сказав Старий Квіл, і на одну мить його чорні очі, глибоко заховані у зморшках, які порізали шкіру навколо них, здавалося, зупинили свій погляд на мені.
— Окрім як, звичайно, за часів Таги Акі, — додав він, а потім зітхнув. — Таким чином сини нашого племені знову несуть тягар і приносять самопожертву, як це робили до них їхні батьки.
Запала довга тиша. Живі нащадки магії та легенд дивилися одне на одного через полум’я із сумом в очах. Усі, крім одного.
— Тягар, — тихо пирхнув він. — А я гадаю, що це круто, — Квілова повна нижня губа трохи висунулася наперед.
По той бік від згасаючого вогню Сет Клірвотер — з очами, розширеними від благоговіння перед братством захисників племені, — кивнув на знак згоди.
Біллі засміявся низьким і довгим сміхом, і здалося, що магія згоріла у тліючих жаринах. Зовсім несподівано зібрання знову стало колом друзів. Джаред кинув у Квіла камінцем, і всі засміялися, коли той підскочив. Ми знову загомоніли, розмовляючи і жартуючи, як зазвичай.
Лі Клірвотер не розплющувала очей. Мені здалося, що я побачила на її щоці щось блискуче, схоже на сльозу, але за мить, коли я подивилася знову, її вже й сліду не було.
Ані я, ані Джейкоб не розмовляли. Він так принишк біля мене і дихав так глибоко і рівно, що я подумала, наче він засинає.
Мої думки блукали десь далеко, за тисячу років. Я думала не про Ягу Ута й інших вовків, не про прегарну Холодну Жінку — я лише трохи її уявила. Ні, я думала про людину, яка стояла осторонь усього чарівного. Я намагалася уявити обличчя безіменної жінки, яка врятувала ціле плем’я, — третьої дружини.
Простої людської жінки, без особливих здібностей і сил. Фізично слабшої і повільнішої за будь-яких чудовиськ із тієї легенди. Але саме вона стала ключем, розв’язкою. Вона врятувала свого чоловіка, своїх юних синів, своє плем’я.
Мені хотілося, щоб вони пам’ятали її ім’я…
— Повертайся, Білко, — сказав Джейкоб мені на вухо. — Ми тут.
Я заморгала, збита з пантелику, оскільки багаття, здавалося, зникло. Вдивляючись у несподівану темряву, я намагалася втямити, де я зараз. Ще за хвилину збагнула, що вже не сиджу на скелі. Ми з Джейкобом були самі. У мене на плечі досі лежала його рука, але ми сиділи не на землі.
Як я опинилася у Джейкоба в машині?
— О, дідько! — вигукнула я, усвідомивши, що заснула. — Котра година? Чорт забирай, де цей клятий телефон? — я почала несамовито нишпорити по кишенях, але вони були порожніми.
— Спокійно, ще навіть не північ. І я уже подзвонив, аби він тебе забрав. Поглянь — он він чекає на тебе.
— Північ? — швидко перепитала я, досі не прийшовши до тями. Мій погляд потонув у темряві, й серцебиття прискорилося, коли за тридцять кроків від нас очі впізнали силует «вольво». Я потягнулася до ручки дверцят.
— Візьми, — сказав Джейкоб, вкладаючи в мою другу руку маленький предмет — телефон.
— Ти дзвонив Едвардові щодо мене?
Мої очі вже достатньо призвичаїлися, щоб побачити сяючу Джейкобову усмішку.
— Я подумав, що коли буду гарно поводитися, то проведу з тобою більше часу.
— Дякую, Джейку, — сказала я, зворушена. — Справді дякую тобі. І спасибі за те, що запросив мене сьогодні. Це було… — у мене забракло слів. — Ох, це було щось неймовірне.
— Але ти навіть не дочекалася, поки я ковтатиму корову, — він засміявся. — Ні, я радий, що тобі сподобалося. Мені було… добре. Що ти була поруч.
Я помітила, як у темряві неподалік щось рухається — щось бліде маячило поміж чорними деревами. Крокувало туди-сюди.
— Він такий нетерплячий, еге ж? — сказав Джейкоб, зауваживши мою метушливість. — Іди. Але щоб скоро прийшла знову, гаразд?
— Звичайно, Джейку, — пообіцяла я і, клацнувши, відчинила дверцята. Холодне повітря оросило мої ноги, примусивши мене здригнутися.
— Спи, Білко. Не хвилюйся ні про що — я вартуватиму тебе всю ніч.
Уже стоячи однією ногою на землі, я завагалася.
— Ні, Джейку. Відпочивай. Зі мною все гаразд.
— Ага, звісно, — сказав він, але це звучало радше ніби поступка, а не згода.
— Добраніч, Джейку. Дякую.
— Добраніч, Белло, — прошепотів він, коли я вийшла у темряву.
На лінії кордону мене спіймав Едвард.
— Белло, — мовив він із помітним полегшенням у голосі, а його руки міцно стиснули мене в обіймах.
— Привіт. Вибач, що так пізно. Я заснула і…
— Я знаю. Джейкоб усе пояснив, — він попрямував до машини, і я безживно поплелася поруч. — Ти втомлена? Я можу тебе понести.
— Все нормально.
— Зараз відвеземо тебе додому, у ліжко. Ти гарно провела час?
— Так, це було неймовірно, Едварде. Якби ти також міг прийти! Навіть не можу пояснити. Джейків тато розповідав нам старовинні легенди, і то було схоже… схоже на чари.
— Ти обов’язково мені їх розкажеш. Потому як поспиш.
— У мене все одно так не вийде, — відповіла я і позіхнула на весь рот.
Едвард захихикав. Потім він відчинив мені дверцята, посадив мене в машину і пристебнув ремінь.
Раптом повз нас промчало яскраве світло. Я помахала у напрямку Джейкобових фар, але не знаю, чи побачив він цей жест.
Тієї ночі (потому як я прошмигнула повз Чарлі, який майже не дав мені прочуханки, як я того очікувала, оскільки Джейкоб подзвонив і йому також) я не завалилася одразу в ліжко, а вистромилася у вікно, чекаючи появи Едварда. Ніч була на диво холодною, майже зимовою. Увечері, на скелях під вітром, я зовсім цього не помітила — і не так через близькість вогню, як через те, що поруч сидів Джейкоб.
Почався дощ, і крижані краплини бризнули мені в обличчя.
Темрява стояла така непроглядна, що було важко щось розгледіти за чорними трикутниками ялин, які хилилися і хиталися від вітру. Але я все одно напружила погляд, виглядаючи в тому буревії інші силуети. Он бліда фігура рухається, наче привид, серед тої чорноти… чи, може, то туманний обрис велетенського вовка?… Але мій зір був заслабким, щоб розібрати.
Раптом поруч зі мною темрява легенько заворушилася. Едвард прослизнув крізь відчинене вікно — його руки були холоднішими за дощ.
— Джейкоб також там? — запитала я, затремтівши, коли Едвард узяв мене в обійми.
— Так… десь там. І Есме — на шляху додому.
Я зітхнула.
— Це нерозумно! Там так холодно і мокро.
Я знову затрусилася.
Він засміявся.
— Це лише тобі холодно, Белло.
Уві сні тієї ночі мені також було холодно. Може, це через те, що я спала у Едвардових обіймах. Але мені снилося, що я — надворі, навколо вирує буря, і вітер задуває волосся мені в обличчя і сліпить очі. Я стою на скелястій дузі Першого пляжу, намагаючись упізнати ледь помітні силуети, які швидко рухаються на березі у темряві. Спочатку не можна нічого розрізнити, окрім двох плям — білої і чорної, які то метнуться назустріч одна одній, то віддаляться. Аж раптом, так ніби місяць несподівано виринув із-за хмар, я чітко все побачила.
Розалія, з мокрим золотим волоссям, що діставало їй до колін, нападала на гігантського вовка, — на його морді пробивалася сивина, — в якому я інстинктивно упізнала Біллі Блека.
