Затемнення - Майер Стефани Морган (книга жизни TXT) 📗
Тага Ві та двоє його братів так і не повернулися.
Тоді молодші брати вирушили на пошуки старших, але знайшли саму лише тишу. Тага Акі побивався за своїми старшими синами. Він хотів відомстити за їхню смерть, але був уже старий. У жалобному вбранні пішов він до вождя макa і розповів про все, що сталося. Вождь макa повірив його горю, і на цьому ворожнеча між племенами скінчилася.
Роком пізніше, тієї ж ночі, дві дівчини з племені макa зникли зі своїх домівок. Макa одразу ж прикликали квілеутських вовків, які по всьому селу макa відчули той самий солодкавий сморід. Вовки знову вирушили на полювання.
Повернувся лише один. То був Яга Ута, найстарший син третьої дружини Таги Акі й наймолодший у зграї. З собою він приніс дещо таке, що квілеути зроду-віку не бачили — шматки дивного, холодного, закам’янілого тіла. Всі, у кого в жилах текла кров Таги Акі, й навіть ті, хто ніколи не був у вовчій подобі, відчували різкий запах, що походив від мертвої істоти. То був ворог макa.
Яга Ута розповів, що сталося: вони з братами натрапили на істоту, схожу на людину, але тверду, як гранітна скеля. З нею були дві дочки макa. Одна дівчина, уже мертва, біла та безкровна, лежала на землі, а другу істота тримала в руках, присмоктавшись до її горла. Дівчина ще могла бути жива, коли вони уздріли цю жахливу сцену, але щойно вони наблизились, істота швидко зламала їй шию і жбурнула тіло на землю. Білі губи створіння були вимащені кров’ю, а очі налилися червоним.
Яга Ута описав надзвичайну силу і прудкість істоти. Один із його братів швидко став жертвою, недооцінивши оту силу. Істота розірвала його, наче ляльку. Яга Ута з іншим братом були обережнішими. Вони згуртувалися, заходячи з різних боків, намагаючись перехитрувати ворога. Вони були змушені діяти на межі своїх вовчих сил і прудкості, чого раніше ніхто не робив. Створіння було тверде як камінь і холодне як лід. Вони виявили, що лише зубами здатні завдати йому шкоди. Тож вони почали відривати маленькі шматочки від істоти, коли вона їх атакувала.
Але створіння швидко усе зрозуміло і скоро розгадало їхні хитрощі. Примудрилося схопити брата Яги Ута. Яга Ута підібрався до горла істоти і вчепився у нього. Зубами він відірвав істоті голову, але її руки продовжувати давити його брата.
Яга Ута розтерзав істоту на клоччя, віддираючи шматок по шматку, у відчайдушній спробі врятувати брата. Було, на жаль, запізно, але врешті-решт з істотою покінчили.
Або вони так гадали. Яга Ута розклав смердючі рештки на огляд старійшин. Одна відірвана долоня лежала поруч із частиною гранітної руки істоти. Коли старійшини перевертали палицями ті шматки, два з них торкнулися одне одного, і долоня потягнулася до частини руки, намагаючись зібрати себе заново.
Перелякавшись, старійшини кинули рештки у вогонь. Велика хмара задушливого, смердючого диму забруднила повітря. Коли не лишилося нічого, окрім купки попелу, люди розділили попіл на багато мішечків і розвезли їх на всі боки — деякі в океан, деякі в ліс, деякі в печери, що у скелях. Один мішечок Тага Акі одягнув собі на шию, щоб бути на сторожі, коли істота коли-небудь знову спробує себе відновити…
Старий Квіл зупинився і поглянув на Біллі, й той дістав шкіряний ремінець, пов’язаний у нього на шиї. На його кінці висів маленький мішечок, потемнілий від віку. Декілька людей зойкнули. Я, мабуть, була однією з них.
— Вони дали йому ім’я «не-мертвий», «холодний», «той-хто-п’є-кров», і жили у страхові, що він був не сам. У них залишився лише один вовк-захисник, молодий Яга Ута.
Їм не довелося чекати довго. В істоти була пара, ще одна кровопивця, яка прийшла до квілеутів у пошуках помсти.
Історії розповідають, що Холодна Жінка була найвродливішим створінням, яке коли-небудь бачили людські очі. Коли того ранку вона увійшла до селища, то на вигляд була, наче богиня, що зійшла з небес. Визирнуло сонце, і її біла шкіра замерехтіла у його променях, і засвітилося золотаве волосся, що спадало їй аж до колін. Краса її обличчя зачаровувала, очі здавалися чорними на тлі його білини. Дехто упав на коліна і поклонявся їй.
Вона щось запитала своїм високим пронизливим голосом на мові, якої ніхто не розумів. Люди завмерли, не знаючи, як їй відповісти. Серед присутніх не було нікого крові Таги Акі, окрім одного маленького хлопчика. Вчепившись за спідницю матері, він закричав, що йому щось дуже смердить. Один зі старійшин, йдучи на раду, почув слова хлопчика і зрозумів, щo то до них завітало. Він наказав людям тікати. Його вона убила першим.
З двадцяти свідків, які спостерігали появу Холодної Жінки, вижило тільки двоє, і то лише тому, що вона оп’яніла від крові й зупинилася, щоб задовольнити спрагу. Вони побігли до Таги Акі, котрий сидів на раді разом з іншими старійшинами, своїми синами і третьою дружиною.
Почувши цю новину, Яга Ута одразу перевернувся на духа-вовка і побіг, щоб самотужки знищити кровопивцю. Тага Акі, його третя дружина і його сини побігли слідом за ним.
Спочатку вони не могли знайти істоту — лише докази її нападу. Повсюди валялися скалічені тіла, декілька з них були знекровлені. Потім вони почули крики і помчали до затоки.
Купка квілеутів побігла до човнів, щоб знайти спасіння у воді. Жінка пливла за ними, наче акула, і своєю неймовірною силою зламала ніс їхнього суденця. Коли човен потонув, вона повиловлювала тих, хто намагався випливти, і попереламувала їх також.
Уздрівши на березі великого вовка, вона забула про втікачів. Вона попливла так швидко, що її обриси було важко розгледіти, а потім, мокра і велична, постала перед Ягою Ута. Вона вказала на нього своїм білим пальцем і поставила ще одне незрозуміле запитання. Яга Ута чекав.
То була жорстока боротьба. Вона билася гірше за свого приятеля, але Яга Ута був сам, і не було нікого, щоб відвернути її лють.
Коли Яга Ута загинув, Тага Акі залементував у відчаї і кинув їй виклик. Шкутильгаючи, він вийшов наперед і перевернувся на похилого сивого вовка. Так, вовк був старий, але то був Тага Акі, Людина-Дух, і його гнів додав йому сили. Бій розпочався знову.
Третя дружина Таги Акі щойно бачила, як у неї на очах загинув син. Тепер бився її чоловік, і в неї не було жодної надії, що він переможе. Вона слухала кожне слово, яке свідки нападу говорили на раді. Вона чула історію першої перемоги Яги Ута і знала, що його врятував брaтів обхідний маневр.
Третя дружина вихопила ніж із-за пояса одного з синів, які стояли осторонь. Вони були хлопчаками, ще не чоловіками, і вона знала, що вони загинуть, якщо їхній батько програє.
Піднявши над головою кинджал, третя дружина побігла до Холодної Жінки.
Холодна Жінка засміялася, майже зовсім не відволікаючись від бою зі старим вовком. Що їй могла заподіяти слабка жінка з ножем, який ледве подряпає її шкіру, особливо коли вона збиралася завдати Тазі Акі смертельного удару?
Але третя дружина зробила дещо таке, чого Холодна Жінка не очікувала. Вона впала навколішки біля ніг кровопивці й застромила кинджал просто собі в серце.
Кров ринула крізь пальці третьої дружини, оббризкавши Холодну Жінку з ніг до голови. Кровопивця не могла встояти перед спокусою свіжої крові, що витікала з тіла третьої дружини. Інстинктивно вона обернулася до помираючої жінки, на одну лише секунду захоплена власною спрагою.
І тут зуби Таги Акі зімкнулися на її шиї.
Битва не закінчилася, але Тага Акі був уже не сам. Побачивши, як помирає матір, двоє молодих синів відчули таку несамовиту лють, що тут-таки перевернулися на своїх духів-вовків, хоча ще й не були чоловіками. Разом із батьком вони покінчили з істотою.
Тага Акі більше не повернувся до племені. Він так і залишився у вовчій подобі. Цілий день він лежав поруч із тілом своєї третьої дружини і гарчав на кожного, хто намагався її торкнутися. А потім пішов у ліс і більше не повертався.
Відтоді сутички з не-мертвими істотами майже не траплялися. Сини Таги Акі охороняли плем’я, аж доки не підростали їхні сини, щоб перейняти цей обов’язок. У племені існувало не більше трьох вовків водночас. І цього було достатньо. Час від часу кровопивці заходили на наші землі, але вовки захоплювали їх зненацька. Інколи вовк міг загинути, але більше ніколи не повторювалося таке масове винищення, як першого разу. Люди навчилися боротися з не-мертвими істотами і передавали ці знання від вовка до вовка, від духа до духа, від батька до сина.
