Мелодія кави у тональності кардамону - Гурницька Наталія (книги бесплатно без регистрации TXT) 📗
Здригнувшись від чергового гуркоту грому, Анна кинула погляд у вікно. Так страшно блискає, що хочеться, як у дитинстві, залізти з головою під ковдру, зіщулитися там клубочком і міцно-преміцно заплющити очі. Шкода, що не можна так само сховатися від усіх проблем. Як їх взагалі вирішувати? Не бачитися з Адамом? Не могла такого уявити. Сьогодні була на нього така сердита, що вбила б на місці, роздерла б на дрібні шматки, проте не любити не могла. Здається, це кохання в’їлося в неї так глибоко та міцно, що нічим не витравиш. Як хвороба якась чи божевілля.
Прислухаючись до гуркоту грому і монотонного, доволі потужного стукоту крапель по шибці, Анна раптом відчула, як сильно втомилася за цей день. Досі трималася лише завдяки нервовому напруженню, а коли воно почало спадати, понад усе хотіла міцно-преміцно заплющити очі й про все забути. Добре, що сьогодні ніхто вже не вимагатиме від неї жодних пояснень та дій.
Непомітно для себе Анна заснула і прокинулася, коли гроза майже вщухла. Підвівшись із ліжка, навпомацки засвітила свічку і спробувала зорієнтуватися в просторі та часі. Яка година? Уже глуха ніч чи все ще вечір?
Підійшовши до годинника, Анна присвітила собі свічкою. Дивно — проминула лише година, а в голові геть усе переплуталося.
Ще й цей нестерпний головний біль ніяк не минеться — стискає обручем скроні й не дає зосередитися на жодній розсудливій думці.
Поставивши свічку на стіл, Анна закрутила волосся у важкий недбалий вузол на потилиці, накинула на плечі шаль і підійшла до вікна.
Гроза минулася і тепер нагадувала про себе лише неясним гуркотом грому десь із боку Краківського передмістя, віддаленими спалахами блискавок на темному небі та глибокими калюжами під вікном.
Навстіж розчинивши вікно, Анна оперлася ліктями на мокрий від дощу підвіконник і глибоко вдихнула прохолодне після нічної зливи повітря. Нарешті хоч дихається трохи легше.
Вона поправила сорочку, яка сповзла з плеча, і знов глибоко вдихнула. Терпко пахне землею, вологим камінням і мокрою зеленню, а на темному нічному небі виразно проглядають зірки. Спокійно, затишно, тихо — тільки чути, як по ринві з даху все ще стікає вода, а з гілок дерев і кущів повільно падають донизу дощові краплі.
Анна випросталася і хотіла відійти від вікна, проте помітила якийсь рух на протилежному боці вулиці й завмерла, вдивляючись у темряву. Адам? Таки прийшов? А злива? Десь її перечекав?
Вона вихилилася з вікна і вдивилася в темряву. Цікаво, як довго він тут стоїть? Від початку грози чи лише щойно прийшов? Господи, вона ж обіцяла вийти до нього ввечері.
Вона кинулася до шафи, схопила першу-ліпшу сукенку, не роздивляючись, згребла з полички білизну та панчохи, дістала капелюшок, шаль і, анітрохи не турбуючись, як це пасує одне до одного, швиденько вдягнулася. Так само швидко заколола волосся, тоді обережно дмухнула на свічку і вийшла з кімнати. У передпокої навпомацки знайшла ключі, а ще за п’ять хвилин, намагаючись не гримнути брамою чорного ходу, вислизнула надвір.
Адам стояв на віддалі від будинку — там, де щільніше росли дерева і глибшою була тінь від них.
Підібравши спідниці й намагаючись обминати калюжі, Анна теж пірнула в рятівну напівтемряву дерев. З гілок стікали дощові краплі, а ноги відразу промокли в невдало вибраному взутті, проте вона бачила лише Адама.
— Я думала, ви не прийдете. Змокли?
Він заперечно хитнув головою.
— Перечекав зливу в Терези.
Розгублено усміхнувшись, Анна притиснулася щокою до його вологого від дощу сюртука і відчула, як її охоплює гаряча хвиля ніжності. Як добре, що Адам прийшов. Попри все, що сталося, попри те, що він має дружину та дітей, все одно любила його до божевілля. Не знала лише, чи зможе тепер бути з ним.
Адам обережно торкнувся губами її нахиленої голови і ледь відсторонився.
— Я забираю тебе до себе. Все одно тобі тепер не дадуть спокійно жити, а мій будинок уже добудований.
Анна підвела голову.
— Навіщо? Це неправильно. Я нікуди не піду.
Адам міцніше стиснув губи. Чи не вперше за час знайомства з Анною йому раптом здалося, що він не цілком контролює ситуацію. Чому вона так наполегливо відмовляє йому? Щось від нього приховує? Має свої плани?
— Я чимось тебе скривдив? — висунув він перше-ліпше припущення. — Тебе щось не влаштовує в наших стосунках? Шкодуєш, що приїхала сюди?
З острахом глянувши на нього, Анна заперечно хитнула головою.
— Ні, не шкодую, але аж так далеко я теж заходити не хочу.
Адам спохмурнів. Поведінка Анни дедалі дужче йому не подобалася. Він домовився з її вуйком, скорегував усі плани, занедбав маєток, втратив частину прибутку на продажах, а вона намагається втекти. Зрозуміла, у що вплуталася? Шукатиме собі чоловіка, за якого можна вийти заміж? Тереза відтепер теж захоче знайти їй нареченого. На свою голову зробив із Анни на диво вишукану панянку. Навіть сьогодні не раз і не двічі помічав, як на неї дивляться чоловіки. Візьмуть і без приданого. Здається, він іще матиме величезні проблеми з нею.
— То ти не підеш до мене? Так?
Дивився на неї так, ніби підозрював її в чомусь, і Анна, не витримавши, відвела погляд.
— Знаєте, я взагалі не розумію, навіщо тут стою. Я й без того сильно ризикую. Ще хтось із сусідів нас побачить. Я ліпше піду додому. Побачимося завтра вдень. Я прийду після полудня.
Хотіла розвернутися та піти геть, але Адам боляче стиснув її руку і примусив зупинитися.
— Маю досить твоїх примх. Ходімо вже. Заодно подивишся мій будинок і скажеш, що тебе там не влаштовує.
Здивовано глянувши на нього, Анна заперечно хитнула головою.
— Посеред ночі? Може, колись іншим разом? Навіщо так поспішати?
— Не буде іншого разу. Я не чекатиму. Все одно ти вже вийшла з дому і нічого не станеться, якщо ти підеш до мене… — Він невдоволено глянув на Анну. — Та чуєш ти мене чи ні?
Занепокоєно глянувши на вікна найближчого будинку, Анна знов перевела погляд на Адама. Чого він кричить? Таки підніме на ноги всіх сусідів.
— Не кричіть на мене… У мене і без того голова болить… І відпустіть руку, я сама піду. Пообіцяйте тільки, що це ненадовго.
Розділ 7
Усе ще відчуваючи у душі опір, Анна примусила себе не впиратися і майже спокійно пішла з Адамом на Хорунщизну. Не була тут півроку, але в темряві все одно не могла роздивитися, яким став будинок. Просто невиразна споруда на тлі нічного неба. Зрештою, що їй до того, як будинок виглядає тепер? Не збиралась затримуватися тут довше, аніж на декілька годин.
Зайшовши всередину, Адам запалив свічку і прикрив за собою двері. Полум’я свічки хитнулося, затремтіло, тіні на стіні вигнулися і завмерли.
Приречено зітхнувши, Анна зайшла до кімнати. Дивний сьогодні день, та й ніч не краща. Таки даремно вона сюди прийшла.
Щоб відволіктися від недобрих передчуттів, Анна спробувала роздивитися довкола. Щойно побудовані помешкання завжди здаються необжитими та пустими, і це — не виняток. Коли Адам замешкає тут разом із родиною, дім стане інакшим, а зараз йому бракує затишку та зворушливого безладу, який створюють довкола себе діти.
— Ви хотіли поговорити зі мною, — обережно нагадала про себе вона. — Я хочу повернутися додому ще до того, як розвидниться. Влітку ночі короткі.
Нічого не відповівши, Адам поставив свічник на стіл, стягнув із себе сюртук, камізельку, роздратовано шарпнув вузол краватки.
Піймавши його погляд, Анна не наважилася ще щось говорити. Здається, настрій у нього геть кепський. Нехай йому трохи перегорить. З досвіду знала, що в такі моменти Адама краще не чіпати. Зрештою, у неї сьогодні теж не найкращий настрій. Міг би її пошкодувати.
— Відчуваєш, яка тут задуха? — Адам розстебнув сорочку, підійшов до вікна і розчинив його навстіж. — Цілий день було замкнено. Нічого, зараз дихатиметься легше.
Він відійшов від вікна і зупинився навпроти Анни.
— Їсти не пропоную. Знаю, що не голодна. Кави теж не пропоную. Завтра нам рано вставати і треба виспатись. Хочеш вмитися перед сном?
