Борислав смiється - Франко Иван Яковлевич (читать бесплатно полные книги TXT) 📗
В недiлю по хвалi божiй почали улип,! Борислава в незвичайний спосiб заповнюватися робiтниками i робiтницями. Гомiн стояв, мов на ярмарку, — робiтникiв сходилося чимраз бiльше. Половина їх мала через плечi торби, пiд руками звитки, на собi всю свою одiж.
— Що се такого? Куди ви збираєтеся? — питали жиди то сього, то того з-мiж рiпникiв.
— Додому, на села, — була звичайна вiдповiдь.
— Чого додому?
— А що ж, треба! Ще роботи в полю, а ту й так нiчого не заробимо.
— Як не заробите? От же заробляєте.
— Е, з таким зарiбком! I прожити нема за що, не то, щоби яку пiдмогу для господарства. Буде з нас! Най другi заробляють!
Рiкою поплив народ долiв улицями, супокiйне, сумовито. За Бориславом на толоцi вже стояли новi громади. Почали прощатися.
— Бувайте здоровi, товаришi! Дай вам боже щасливо докiнчити, що задумали! Подавайте вiстку, що ту буде чувати!
— Ходiть здоровi! Швидко чей в лiпшiй долi знов побачимось!
Звiльна на всi боки, на гори i на доли, мiж лiси i поля, розiйшлися громади робiтникiв, час вiд часу озираючись на покинений Борислав, що спокiйно мрiв собi на сопцi, мов безжурний кiт вигрiвається, i простягається, i мурликає близ залiзної зубатої ступицi, ко гра ось-ось клямсне i вхопить його черезпiв своєю залiзною пащею, i подрухоче йому ребра i лапки.
Правда, жиди бориславськi не конче були подiбнi до того кота. Вихiд такої маси робiтникiв затривожив їх непомалу. Вони не могли порозумiти, що се такого сталося робiтникам i чого вони хотять. Але все-таки вони хоч почасти успокоїлися, мiркуючи собi; «Що ж, половина пiшла, а половина таки осталася, а коли б тих було замало, то швидко надiйде нових бiльше, нiж треба». З тою надiєю жиди спокiйно переспали нiч. Але надiя їх, хоч i мала за собою багато правдоподiбностi, сим разом не сповнилася.
На другий день рано велика часть кошар стояла зовсiм пусткою. То є, властиво, не зовсiм: надзорпi поприходили, повiдмикали дверi i чудувалися, що робiтники не приходять. Декотрi лютилися i проклинали гоїв, другi, холоднiшої вдачi, посiдали при входах на свої лавочки, обiцюючи собi в душi натовкти добре морди поганим недбайкам за таке нечуване запiзнення. Але i одно, i друге надармо. Вже сонце геть-геть пiдiйшло на небi, а робiтникiв як не було, так не було. Надзорцi були б, wwe, ще довго ждали, i нудились, i нетерпились, коли б гомiн, а далi й крики та лайки з сусiднiх кошар не були їм звiстили, що й там, хоч робiтники снувалися, мов оси, а таки сталося щось неладне, незвичайне i нечуване. А сталася проста рiч. До котрих кошар прийшли робiтники, то вони, ставши лавою при дверях, у мовчанцi дожидали надзорця. Приходить надзорець, вiдмикає дверi, робiтники мовчать i стоять, не йдуть до кошари.
— Ну, до роботи! — гукає надзорець.
— Е, маємо час, — вiдповiдає холодно сей або той рiпник.
— Як то маєте час? — кричить надзорець. — Але я не маю часу!
— Ну, то лiзь i роби сам, коли так квапно дiєся, — кричать робiтники i регочуться.
Надзорець синiє зо злостi, стискає кулаки, готов першому-лiпшому заїхати в зуби.
— Не лютуйся, Шльомо, — успокоюють його робiтники. — Ми лиш того прийшли сюди, щоби тобi сказати, що не будемо бiльше робити!
— Не будете робити? — лепоче оголомшений надзорець. — А то чому?
— Раз, що не хочемо такого пса за надзорця, як ти, а по-друге, що нам замало платять. Бувай здоров! А перекажи свойому пану, що як дасть нам лiпшого надзорпя i по дванадцять шiсток денно, то вернемо назад до роботи.
I се сталося, разом, рiвночасно, однодушно по всiх кошарах, по всiм Бориславi! Один величезний зойк здивування, гнiву i непорадностi вирвався з уст жидiв i луною понiсся вiд одного краю до другого.
Деякi надзорцi поставали, як стовпи, з порознiманими ротами, почувши тоту нечувану, безбожну бесiду. Другi вибухали безмiрним гнiвом, впадали в лютiсть, кидалися на робiтникiв з кулаками, нахваляючися, що вони п'ястуками i стусанами заставлять їх робити. Iншi знов недовiрливо всмiхалися, брали се за жарт, а коли робiтники й справдi розходилися, вони махали рукою, воркотячи:
«Тьфу, що за народ! Дується, мов порося на орчику. Немов то, крiм них, нiкого нема в Бориславi. Найдемо, братчику, найдемо, крiм вас, робiтникiв, i лiпших, i покiрнiших; ще й дешевших!» Знов iншi надзорцi, мов наївшiїся дурiйки, бiгали улицями до своїх нахлiбникiв, розповiдали їм, що сталося, i просили о дальшi розпорядження, що дiяти в такiм разi. Але й нахлiбникiв сей удар трафив так само неждано-негадано, як їх вiрних вiрникiв. До самого полудня того понедiлка вони не знали навiть докладно, чи справдi воно так сталося, чи справдi у всiх ямах, i кошарах, i магазинах, i нафтарнях робiтники забастували роботи. Вони довго бiгали по улицях, мов гiнчi пси, хапали кождого стрiчного рiпника за плечi дрижачими руками, i хоч, очевидно, пальцi їх радi б були, мов залiзнi гаки, нерозривно впитися в робiтницьке тiло, то прецiнь, хоч силуючись, вони питали ласкаво-уривано:
— Ну, Грицю, чому не йдеш до роботи?
— Не маю р'оботи.
— Як нема? У мене є.
— А много заплатиш?
— Ни, не питай, а йди роби. Почому люди, потому й я.
— Не гiду. Мало.
— Не пiдеш? Як то не пiдеш? А що ж будеш робити?
— То вже моя рiч. Не питай!
Мов скажеш, бiгали жиди вулицями, полюючи на робiтникiв, але живо переконалися, що дарма їх робота i що робiтники, очевидно, змовилися. Правда, многим не хотiлось вiрити в можливiсть змови робiтницької в Бориславi, а другi хоч i вiрили, то так були оголомшенi наразi тою подiєю, що й самi не знали, що робити i як собi радити. В своїй безрадностi вони бiгали, розправляли о своїх можливих стратах, о нечуванiм зухвальствi робiтникiв, о упадку гешефтiв в Бориславi, але нiкому не прийшло й на думку подумати о якiй-небудь помочi, окрiм хiба жандармiв. Навiть того не старалися розвiдати жиди, чого, властиво, хочуть робiтники. Так минув перший день вiйни в супокою. Обi воюючi сторони, зрушенi i затривоженi новою i небувалою досi появою, старались висапатися, успокоїтися, зiбрати свої мислi докупи, розглянутися в новiм положеннi. Святкуючi робiтники якось несмiло ходили по вулицях, не збиралися в бiльшi купи, а тiльки малими купками громадилися по затиллях та розмовляли о тiм, що далi дiяти. Тiльки за Бориславом, на толоцi, була бiльша купа: там варили кашу i роздiляли мiж потребуючих, в найбiльшiм порядку, пiсля кошар; там також був осередок ради, були всi побратими, був Бенедьо.
Бенедьо був на вид спокiйний, говорив рiвним звучним голосом. Тiльки очi, незвичайно блискучi, лице, незвичайно блiде, i свiжi глибокi морщиiiи на чолi свiдчили о тiм, що думка його працювала з великою натугою.
Рада йшла над тим, якi поставити жадання жидам на случай угоди. Майже всi радили жадати небагато, щоб се тим певнiше одержати. На те сказав Бенедьо:
— Правда ваша. Хто менше жадає, борте дiстане. Але знов в нашiм дiлi гiрша рiч була би жадати замало. Адже ж коли ми пiдняли вiйну, то вже треба, щоб мали з неї якусь познаку. А головна рiч, як я гадаю, — поставити такi жадання, котрi би нам не тiлько влекшили наше щоденне життя, але заразом позволили би нам ще лiпше ввiйти в силу, стати ще мiцнiше на ногах. Бо то, видите, й так може бути, що жиди тепер, пiд натиском, пристануть на все, особливо, як побачать, що ми нi самi не робимо, нi других не допускаємо до роботи. Але потому, скоро ми пристанемо на їх обiцянки i покинемо вiйну, а вони бух — i назад прикрутять нас ще гiрше, нiж поперед бувало. Про то я й кажу: треба нам такi жадання поставити, щоб ми забезпечилися в разi недодержання слова, щоб ми мали силу в кождiй хвилi наново розпочати таку саму вiйну, коли того треба буде.
Всi признали справедливiсть тої бесiди. Бенедьо говорив дальше:
— Досi, чень, усi ми переконалися, що сила наша лежить в громадi, лежить в тiм, коли всi будемо держатися купи. Доки ми жили кождий про себе, не дбаючи о других, доти не могло у нас i мови бути о якiйсь помочi, а тепер, як самi видите, спiльними силами ми дiйшли до того, що могли розпочати таке велике дiло — вiйну з богачами.
