Борислав смiється - Франко Иван Яковлевич (читать бесплатно полные книги TXT) 📗
Позаяк того дня була недiля i нарада скiнчилася досить завчасу, то побратими розбiглися, щоб зараз ще скликати на нараду часткових касiєрiв i обговорити з ними, як стоїть дiло. Довго в нiч живо було в Матiевiй хатинi; старi й молодi, пожовклi i рум'янi лиця мелькали в слабо освiтлених вiкнах, поки вкiнцi, геть уже по пiвночi, не порозходилися всi по домах. Борислав пiд покриттям темноти спав уже давно глибоким сном, тiльки десь далеко на Новiм Свiтi з одного шинку доносився хриплий спiв якоїсь пiдпитої кумпанiї робiтницької:
Ой не жалуй, моя мила, що я п'ю,
Тогди будеш жалувати, як я вмру!
XIV
Ще тиждень тривала тиша в Бориславi. Ще тиждень безжурно шниряли жиди вулицями, ходили за своїми гешефтами, торгували, шахрували, брали i видавали грошi, занятi тiльки бiжучою хвилею i бiжучими рахунками. Робiтники також ходили по-давньому нужденнi, похиленi, обмазанi кип'ячкою; вони по-давньому лазили до ям, крутили корбами, їли сухий хлiб i цибулю, рiдко. колiї куштуючи теплої страви, а зато бiльше вживаючи горiлки. Правда, голосних, гучних, безумних пиятик тепер не видно було, в шинках не засиджувалися громади людей, але шинкарi, котрi звичайно заразом були i властивцями ям, не дуже iiа те бiдкались: пора була жарка, робота дуже поквапна, з усiх бокiв iшли замовлення на вiск, а з тверезим робiтником все-таки бiльше можна було зробити, нiж з п'яним. Життя текло, мов рiчка, плитка i намулиста, i бачилось, що так воно буде плисти довiку. А мiж тим се був послiднiй тиждень!
I в Матiєвiй хатi, котра послiднiми часами сталася правдивим осередком робiтницького руху, куди щоночi, чи дощ, чи погода, то вулицею, то околичними стежками пробиралися робiтники з усього Борислава на нараду, для перегляду каси, для вложення вкладок або й так тiльки на розмову i по заохоту, — i тут було тихо. Бенедьо працював по-давньому в новiй фабрицi церезину у Леона, а Матiй, по двох днях вернувши з Сеньом Басарабом з Дрогобича i розказавши побратимам, що i як вони уладилп, ходив далi на роботу до одної ями, належачої також до Леона. Старий був тепер мов вiдроджений. Таким охочим, веселим i жартовливим що й не бачив його Бенедьо. Вiн про все турбувався, о всiм вивiдувався, не ходив, а бiгав, i, бачилось, усiх сил докладав, щоби й собi чим-небудь причинитися до якнайлiпшої вдачi зачатого дiла. Бенедьо, хоч чим iншим занятий, таки мусив се завважити i в душi порадувався тою перемiною. А коли якось зговорився з Матiєм i запитав його жартом о причину, лице Матiя нараз зробилося дуже поважне.
— Маю вiсть, маю певну вiсть! — сказав вiн таємниче.
— Яку, о чiм? — спитав Бенедьо.
— О моїм процесi.
— Ну, i що ж?
— Усе добре. Швидко самбiрський суд видасть наказ арештувати Мортка.
— I то не зле, — сказав Бенедьо, але в душi зробилося йому якось невиразно, так, немовби жалiв Матiя, котрий в такiй важнiй для всiх робiтникiв хвилi може ще радуватись таким дрiбним i остаточно так мало корисним фактом. Але швидко думка його, котра у всiм i всюди шукала користi для загалу, для задуманого дiла, вчепилася й за той мiзерний факт. «А що, — подумав вiн, — якби надати тому дiлу великий, якнайбiльший розголос, якби тепер ще заiнтересувати всю робiтницьку громаду тям цiкавим процесом бiдного рiпника з потужним паном (бо що за Мортковими плечима стояв Герман, се видавалось йому зовсiм природно i мусило так само видаватися й кождому другому) i якби вiдтак, може, в самiм розгарi їх боротьби, прийшли жандарми, закували мого Мортка, на вiз i везуть в парадi через Борислав, — се мусило б бути заохотою для рiпникiв, се мусило б їм додати нової сили i надiї, мусило б збудити в них переконання: таки i ми щось можемо! таки й нам хоч часом щось удасться, коли правда по нашiм боцi!» Вiн сказав свою думку Матiєвi, i Матiй радо пристав на се. I справдi, в кiлькох днях, то через Деркача та Побiгайка, то через братiв Басарабiв, то й через самого Бенедя, майже всi робiтники в Бориславi знали о Матiевiм процесi, по всiх кошарах говорили о нiм, висказуючи найрiзнороднiшi здогади о тiм, як то вiн скiнчиться. Загально дивувалися смiлостi Матiя, що вiн поважився ще раз пiднiмати процес на власну руку, коли прокураторiя вiд нього вiступила, i се в великiй мiрi заострювало його цiкавiсть. Правда, швидко новi i далеко важнiшi подiї зайняли увагу робiтникiв, але все-таки i з сього посiву якесь зерно упало i мусило з часом дозрiти.
А мiж тим приготування до робiтницької вiйни швидко кiнчилися. Братп Басараби наглядали над перевозом закупленого в Дрогобичi хлiба, пшона i других живностей до своїх потайних складiв в Губичах, на Банi i в Тустановпчах, де вже також замовленi були газди, котрi мали щодень довозити певну означену многоту живностi до Борислава. Закуплено три величезнi кiтли, де мала варитися каша для робiтникiв; навiть про полотно на шатра не забули побратими, щоб було де примiстити беззахисних, коли б жиди, змовившися, повикидали їх з помешкань. Iд суботi все було готове, i по всiх кошарах понiсся радiсний а заразом тривожний шепiт: «Настає пора! пора! пора! пора!» Так, коли на лан спiлого жита вхопиться легкий лiтнiй вiтерець: тихi, похилi стебла ще дужче похиляться, потому здвигнуться вгору, знов похиляться, мiрно хвилюючи, а повнi надiї колоски шепчуть, зразу тихо. а вiдтак чимраз смiлiше: «Пора! пора! пора!» А вiтер гуляє, далi i далi, чимраз новi хвилi будячи, чимраз ширшим кругом забiгаючи, — а з ним разом чимраз далi, чимраз ширше, чимраз Голоснiше несеться благодатний шепiт: «Пора! пора! пора!» Двадцятьма дорогами з Борислава спiшили висланцi робiтницькi по селах i мiсточках, розносячи вiсть про нову вiйну, їх видiли на Уровiм i в Пiдбужжi, в Гаях i Добрiвлянах, в Стрию i Мединичах, в Самборi i Турцi, в Старiй Солi i Дзвiняччi, в Доброгостовi i Корчиш. Вiсть їх стрiчали бiднi з утiхою, багачi з насмiшкою та невiрою; декуди гостили їх горiлкою та хлiбом, декуди питали о пашпорти i грозили арештуванням, але вони, не лякаючись, iшли чимраз далi, не минали нi одного присiлка, просили i намовляли не йти на роботу до Борислава через кiлька день, доки вони не скiнчать своєї вiйни з жидами. Тисячнi слухи пiшли по селах о тiй вiйнi, попутанi, страшнi, якi звичайно плодить велика нужда i безвихiдне положення. То говорено, що бориславськi робiтники задумали вирiзати всiх жидiв; то знов, що хотять їх вигнати з Борислава. Вiстi тi дiйшли й до жандармiв, i вони почали бiгати по селах, грозячи, та зацитькуючiї, та допитуючи, вiдки взялися тi слухи. Двадцять однакових реляцiй вплило до староства в Дрогобичi про якихось таємничих людей, що голосять по селах комунiстичнi засади. Староство затривожилось i казало ловити їх, але поки тота переписка в урядовiй формi дiйшла до назначених мiсць, нашi рiпники всi вже були в Бориславi, розворушивши три чи чотири повiти своїми вiстями. Довго ще опiсля уганялися жандарми по селах, ловили по селах, ловили проходячих пiд час вакацiй студентiв та вандруючих мiських робiтникiв, — їм i в голову не приходило, що можуть бути «комунiстичнi емiсари» i в зрiбних зароплених кахтанах i що тi самi емiсари не раз супокiйно, схиленi i згорбленi, переходили попри них.
Вкiнцi приготування всi вже були скiнченi, i в недiлю розпочалася вiйна. Перше важне воєнне дiло було те, що бiльша половина робiтникiв, мiж ними всi несмiлi, слабовитi, багато жiнок та недорослих, тої-таки недiлi громадою виступили з Борислава. Деякi побратими бажали, щоб той вихiд, конечний для повної вдачi змови i для повного притиснення жидiв, вiдбувся потихо, без шуму, малими громадками, щоб жиди не швидко догадалися, що воно таке i до чого йде. I сам Бенедьо зразу так думав, але опiсля, гадаючи i розгадуючи ненастанно, дiйшов до тої мислi, що коли вiйна, то нехай же буде одверта, i що перший її крок, зроблений голосно i з належитим натиском, може вiдразу нагнати жидам значного страху i ослабити їх завзяття. Тож вiн i обстав за тим, щоби «вихiд з неволi єгипетської» вiдбувся середодня, громадно, голосно. Адже й так завтра рано мало розпочатися «святкування», — чому ж не дати жидам вiднинi порозумiти, вiдки вiтер вiє?
