Сьомий хрест - Зегерс Анна (книга читать онлайн бесплатно без регистрации TXT) 📗
— Ваша мати живе у Маннгаймі, Марієнгесхен, вісім, у вашої сестри Маргарети Вольф, уродженої Валлау. Ні, стривайте, жила… Сьогодні вранці її привезли в притулок для старих на Блайхе, шість. Після арешту її дочки й зятя, яких підозрівають, що вони допомагали вам утекти, квартиру на Марієнгесхен опечатано. «Коли я ще був живий, у мене були мати й сестра. У мене також був друг, що одружився з моєю сестрою. Поки людина живе, у неї є й друзі, й родичі. Але ця людина мертва. І що б там не сталося по моїй смерті з усіма цими людьми в цьому дивному світі, мене це вже не має турбувати».
— У вас є дружина, Гільда Валлау, уроджена Бергер. Від цього шлюбу народилося двоє дітей: Карл і Ганс. Я ще раз звертаю вашу увагу на те, що ваше мовчання розцінюється як незаперечне ствердження.
Фішер простягає руку і відхиляє абажур яскравої стосвічкової лампи, яка світить тепер просто в обличчя Валлау. Обличчя лишилося таке, яке воно було у сірій півтемряві. Навіть при світлі тисячосвічкової лампи годі було зауважити сліди страждання, страху чи надії на нерухомих обличчях мерців. Фішер знову опускає абажур. «Коли я ще був живий, у мене була дружина. У нас були й діти. Ми виховували їх у нашій спільній вірі. Яка це радість для батьків, коли діти йдуть їхнім шляхом. Як твердо ступали маленькі ніжки на першій демонстрації!
А на дитячих личках — гордість і страх, що важкі прапори випадуть з рук! Коли я ще був живий, у перші роки гітлерівського режиму, коли я робив усе те, для чого жив, я міг. спокійно звіряти дітям свої таємниці; а інші сини учителям виказували своїх батьків. Тепер я мертвий. Доведеться матері самій ростити сиріт».
— Вашу дружину вчора заарештовано разом а вашою сестрою за допомогу при втечі. Ваших синів відвезли в Оберндорф у закриту школу, де їх виховають у дусі націоцал-соціалістської держави. «Коли ще був живий чоловік, про синів якого зараз ідеться, він, як умів, піклувався про сім’ю. Незабаром з’ясується, чого варте було те піклування. Дорослі чоловіки не витримували, а що вже казати про двох малих дітей.
Брехня така солодка, а правда така жорстока. Сильні чоловіки зрікалися справи, якій віддали своє життя. Бахман зрадив мене. А двоє хлопчиків — адже й таке буває — будуть тверді, мов криця. Але я їм більше все одно не батько, чим би усе це не закінчилося».
— Під час світової війни ви були на фронті рядовий. «Коли я ще був живий, я пішов на фронт. Мене тричі поранило: на Соммі, в Румунії і в Карпатах. Рани загоїлись, я, нарешті, повернувся додому здоровий. І якщо я зараз мертвий, то причина тому не світова війна».
— Ви вступили до Спілки спартаківців у перший місяць її заснування. «Цей чоловік, коли він іще жив, увійшов до Спілки спартаківців у жовтні тисяча дев’ятсот вісімнадцятого року. Але яке це має тепер значення? Якби вони викликали на допит самого Карла Лібкнехта, він би розповів їм так само багато і так само голосно, аби він не переставився на той світ».
— Ну, скажіть мені, Валлау, ви й досі додержуєтеся тих самих поглядів? «Про це треба було мене вчора спитати. Сьогодні я вже не можу відповідати. Вчора я мусив крикнути «так», а сьогодні я мовчатиму. Сьогодні за мене дадуть відповідь іщці; пісні мого народу, присуд майбутніх поколінь…»
Від нього віє холодом. Фішера морозить. Йому хочеться сказати Оверкампові, щоб він припинив марний допит.
— Отже, Валлау, ви вирішили втекти, коли вас перевели у штрафну команду? «За життя мені частенько доводилося тікати від ворогів. Інколи мені щастило, інколи — ні. Одного разу, наприклад, я зазнав невдачі. Тоді я втік з Вестгофена. Але тепер мені пощастило. Вони мене не впіймали. Даремно собаки нишпорять по моєму сліду. Він загубився у безконечності».
— І насамперед ви сказали про це вашому другові Георгу Гайслерові? «Коли я ще був жива людина в житті, яким я жив, я під кінець зустрів молодого хлопця на ім’я Георг. Я полюбив його. Ми ділили з ним горе й радість. Він був набагато молодший за мене. Усе в цьому хлопцеві було мені дороге. І все, що мені було дороге в житті, я знайшов у цьому хлопцеві. Тепер ми такі далекі один від одного, як живий від мертвого. Нехай би він хоч іноді згадував про мене. Але ж у людей так мало часу».
— Ви познайомилися з Гайслером у таборі?
Не слова, а крижане мовчання струменем ллється з вуст цієї людини. Навіть вартові, що підслуховують за дверима, здивовано знизують плечима. Хіба це допит? Невже їх ще троє там, у кімнаті?..
Обличчя Валлау вже не бліде, а ясне. Оверкамп раптом відвертається. Він ставить олівцем крапку, і кінчик олівця ламається.
— Ви самі будете в усьому винні, Валлау. «Хіба не байдуже мертвій людині, коли її перекидають з могили в могилу? Вона вдруге не помре навіть тоді, коли на її останній могилі поставлять височезний, мов дім, пам’ятник».
Валлау виводять. У кімнаті лишається його мовчання — і не хоче відступати. Фішер нерухомо сидить на стільці, наче в’язень іще тут, і дивиться на місце, де стояв Валлау. Оверкамп застругує олівця.
Тим часом Георг дістався до Кінського базару. Він ішов усе вперед та вперед, хоч ступні йому горіли. Він боявся відділитися від людей, боявся присісти на хвилину.
І він проклинав місто.
Він не встиг ще зважити всі «за» і «проти», як опинився у провулку біля Шіллерштрасе. Він тут ще ніколи не бував. Георг раптом постановив собі скористатися з пропозиції Беллоні. Так зробити радив йому голос Валлау. Маленький артист із серйозним обличчям більше не здавався йому незбагненним. Незбагненними були люди, що проходили мимо. Навіть пекло не таке чуже, як це місто!
Коли він уже був у квартирі, вказаній Беллоні, до нього повернулася властива йому недовірливість. Який дивний запах! Він ще ніколи не чув такого запаху. Стара жінка з блідим обличчям і чорним, як вугіль, волоссям мовчки й уважно розглядала його. «Може, це бабуся Беллоні», — подумав Георг. Але вони були схожі одне на одного не обличчям, а професією.
— Мене прислав Беллоні, — сказав Георг.
Пані Мареллі кивнула головою. Здавалося, вона не вбачала в цьому нічого особливого.
— Почекайте тут хвилину, — сказала вона.
У кімнаті був скрізь накиданий одяг усіх фасонів і кольорів, і запах, ще сильніший, ніж у передпокої, майже одурманив Георга. Пані Мареллі звільнила для нього стілець. Вона вийшла в сусідню кімнату. Георг озирнувся довкола: он спідниця з чорним лискучим стеклярусом, он вінок штучних квітів, он білий плащ з каптуром і заячими вухами, а он прапорець з лілового шовку. Георг був надто втомлений, щоб міркувати, що все це означає. Він позирнув на свою руку в шкарпетці. З сусідньої кімнати почувся шепіт. Георг здригнувся. Зараз його схоплять, забряжчать наручники. Він схопився на рівні. Повернулася пані Мареллі, обіруч вона несла одяг і білизну.
— Переодягніться, — сказала вона.
Він зніяковіло промовив:
— У пене немає сорочки.
— Ось вам сорочка, — сказала жінка. — Що з вашою рукою? — нараз спитала вона. — Ах, тому ви й не виступаєте.
— Іще кровоточить, — сказав Георг, — я не хочу розв’язувати. Дайте мені якусь ганчірку.
Пані Мареллі принесла носову хусточку. Вона сковзнула поглядом по всій його постаті.
— Так, — сказала вона, — Беллоні правильно дав ваш розмір. В нього око, мов у кравця. Він вам щирий друг.
Хороша людина.
— Так.
— Ви були разом ангажовані?
— Так.
— Коли б тільки з Беллоні нічого не сталося. Останнього разу він мені не дуже сподобався. А ви, що це з вами скоїлось? — Похитуючи головою, вона розглядала його виснажене тіло з цікавістю матері, що народила багато синів і тому розуміє усі слабості тіла й духу. Така жінка здатна приборкати навіть диявола. Вона допомогла Георгові переодягнутись. І хоча він не міг прочитати того, що було в її схожих на чорний стеклярус очах, недовір’я його розвіялося.
— Бог не дав мені дітей, — сказала пані Мареллі, — тим більше я думаю про всіх вас, коли пораюся біля вашого одягу. Я й вам кажу: будьте обережні, бо інакше ви не витримаєте. Ви ж добрі друзі. Хочете подивитися на себе в дзеркало? — Вона повела його в сусідню кімнату, де стояло її ліжко та швейна машина. Тут теж купами лежав усякий дивний одяг. Вона розкрила стулки великого гарного трельяжу. Георг побачив себе збоку, спереду і ззаду. Він був у фетровому капелюсі й жовтуватому пальті. Його серце, що протягом кількох годин поводилося цілком розумно, почало шалено калатати, коли він побачив себе.
