Сьомий хрест - Зегерс Анна (книга читать онлайн бесплатно без регистрации TXT) 📗
— Це ваш батько, пані Еллі.
Меттенгаймер жодного разу не приходив сюди, бо хоч його квартиру аж ніяк не можна було назвати ні шикарною, ні просторою, він все-таки вважав цю кімнату не досить гарною для своєї дочки. До нього вже дійшли чутки про арешт дочки, і він аж зблід від радості, побачивши, що вона жива й здорова. Він узяв її руки, ніжно потиснув і погладив їх — він ніколи не робив цього.
— Що ж нам тепер робити? — промовив він. — Що ж робити?
— Нічого, — відповіла дочка, — ми нічого не можемо зробити.
— А якщо він прийде?
— Хто?
— Та цей… твій колишній чоловік.
— Він напевно до нас не прийде, — сказала Еллі сумно й спокійно, — він про нас і не згадав.
Радість, з якою вона зустріла батька, — все-таки вона не зовсім самотня на світі, — вмить згасла, адже батько розгубився ще більше за неї.
— Хто знає, — сказав Меттенгаймер, — чого тільки не зробить людина в біді.
Еллі похитала головою.
— Ну, а як він усе-таки прийде до мене, Еллі, адже ти останнім часом жила з нами. А за моєю квартирою наглядають і за твоєю теж. Припустімо, я стоятиму біля вікна і побачу, що він іде, Еллі, що тоді? Нехай іде просто в пастку? Чи, може, якось попередити його?
Еллі подивилася на батька, їй здавалося, що він зовсім а глузду спав.
— Повір мені, — сумно промовила вона, — він ніколи більше не прийде.
Старий змовк: на його обличчі відбилося болісне душевне змагання. Еллі дивилася на нього з подивом і ніжністю.
— Боже милосердний, — Меттенгаймер вимовив ці два слова, ніби палко молився, — зроби так, щоб він не прийшов! Якщо він прийде, ми всі загинемо.
— Чому загинемо, тату?
— Невже ти не розумієш? Уяви собі таке: він приходить, я його попереджаю, подаю йому знак. Що тоді буде зі мною, з нами?.. А тепер уяви собі інше: він приходить, я бачу, що він іде, але не подаю йому ніякого знаку. Адже він не мій син, він чужий, гірше за чужого. І я його не попереджаю. Його хапають. Хіба так можна?
Еллі сказала:
— Угамуйся, любий татуню, він ніколи не прийде.
— А що, як він усе-таки прийде до тебе, Еллі? Коли він як-небудь дізнається, де ти зараз живеш?
Еллі хотіла сказати те, що зрозуміла лише тоді, коли її про це спитали: так, вона допоможе Георгові, чим би це не загрожувало. Але їй було жаль батька, і тому вона лише повторила:
— Він не прийде.
Старий замислився. Нехай лихо, нехай цей чоловік проходить повз їхні двері, нехай йому пощастить утекти або нехай його спіймають до того, як він прийде. Ні, цього він навіть ворогові не побажав би. Але чому саме перед ним мусять постати такі питання, на які він не має сил відповісти? І причина всьому, що це дівчисько так по-дурному закохалося. Він підвівся і вже іншим тоном сказав:
— А той хлопець, що був у тебе вчора ввечері, хто він такий?
У передпокої він іще раз обернувся:
— Тут для тебе лист…
Цього листа незадовго перед тим підсунули під двері j його кухні. Еллі глянула на адресу: «Для Еллі». Вона розпечатала конверт, коли батько вже пішов. Тільки квиток у кіно і чистий аркуш паперу. Мабуть, від Ельзи. Приятелька іноді діставала їй дешеві квитки в кіно. Цей зелений квиточок наче з неба впав. Без нього вона, либонь, до ночі б сиділа на краю ліжка, склавши руки на колінах. «А чи маю я право на це? — думала Еллі. — Чи можна йти в кіно, коли в тебе таке нещастя? Мабуть, не годиться.
Дурниці, для того ж і кіно, щоб у нього ходити. Тепер — тим більше».
— Ось ваші вчорашні холодні шніцелі, — сказала хазяйка. «Тепер тим більше, — думала Еллі. — Котлети тверді, як підошва, але ж у них немає отрути». Фрау Мерклер вражено дивилася, як ця тендітна й сумна молода жінка, сидячи за кухонним столиком, уминає холодні шніцелі. «Тепер тим більше», — ще раз подумала Еллі. Вона пішла до своєї кімнати, скинула з себе все, помилася з голови до ніг, наділа найкращу білизну й плаття і довго розчісувала щіткою волосся, аж поки вено стало блискуче і пухнасте. Цій гарненькій, кучерявій Еллі, що дивилася на неї смутними карими очима з люстри, життя почало здаватися трошечки легшим. «Якщо вони справді стежать за мною, як твердить батько, — думала вона, — що ж, по мені вони нічого не помітять».
— Усе це балачки, — сказав удома Меттенгаймер своїй дружині. — Еллі у своїй кімнаті, вона цілком здорова.
— Чого ж ти її не привів з собою?
Члени Меттенгаймерової родини, які ще жили під батьківським дахом, сіли вечеряти. Батько й мати, наймолодша сестра Еллі та сама кирпатенька Лізбет, яку старий вважав непридатною для ролі борця за віру, така ж лагідна і вродлива, як усі її сестри; вона одягнула до вечері чистеньку сукню; син Еллі, онук Меттенгаймера, пов’язаний цератовим фартушком; хлопчик був пригнічений мовчанкою за столом і старанно вимахував великою ложкою, щоб розігнати пару над мискою.
Меттенгаймер їв повільно, втупивши очі в тарілку, щоб дружина не розпитувала його. Він дякував богові за те, що його дружина була не така розумна, щоб збагнута весь жах навислої над ними біди.
Георг і справді був від них недалеко — усього яких-небудь півгодини ходи. Приїхавши у місто, він вийшов з трамвая і пересів у інший, що йшов у Нідеррад.
Чим ближче він був до своєї мети, тим побільшувалося в нього відчуття, що на нього чекають, що саме зараз йому готують постіль, збирають вечерю; ось його кохана прислухається до кроків на сходах. Коли він вийшов з вагона, його пойняло почуття, близьке до розпачу; він наче боявся піти наяву тим шляхом, яким так часто проходив уві сні.
Тихі вулиці з палісадниками — скільки пов’язано з ними спогадів! Думками він полинув кудись далеко, і почуття небезпеки розвіялося. «Хіба й тоді не шелестіло листя?» — запитував він себе, не відчуваючи, що то він сам ворушить листя ногами. Як опиралося його серце, як воно не хотіло, щоб він заходив у дім! Воно вже не билося, ні, воно шалено калатало; він виглянув з вікна на сходах — сюди мовби збігалися сади й двори багатьох будинків; карнизи, брук, балкони були густо всіяні листям, що безперестанку падало з крислатого каштана. В деяких вікнах уже світилося. Це настільки заспокоїло його, що він зміг піднятися вище. На дверях досі висіла стара табличка з прізвищем сестри Лені, а під нею — нова, маленька, з незнайомим прізвищем. Подзвонити чи постукати?
Здається, колись була така дитяча гра. Подзвонити чи постукати? Він тихенько постукав.
— Ви до кого? — сказала молода жінка в смугастому фартусі з рукавами. Вона ледь прочинила двері.
— Панна Лені вдома? — спитав Георг не так тихо, як хотів. Його голос зривався. Жінка втупилась у нього поглядом, по її ситому обличчю, по круглих голубих очах, схожих на скляні намистини, було видно, що вона до краю збентежена. Вона потягла стулку до себе, але він просунув у щілину ногу.
— Панна Лені дома?
— Такої тут нема, — хрипло сказала жінка, — йдіть звідси зараз же!
— Лені, — сказав він спокійно і твердо, наче заклинаючи свою колишню Лені, щоб вона скинула з себе оболонку цієї тупої огрядної міщанки у смугастому фартусі, в яку її обернено якимсь чаклунством. Та заклинання не допомогло. Жінка витріщилася на нього з тим безсоромним страхом, з яким, мабуть, дивляться заворожені істоти на тих, хто лишився такий, яким був. Він швидко рвонув двері, вштовхнув жінку у передпокій і причинив за собою двері. Жінка відступила назад, у кухню. В руці вона тримала щітку для взуття.
— Прошу тебе, Лені, вислухай мене. Це ж я. Хіба ти мене не пізнаєш?
— Ні, — сказала жінка.
— Чого ж ти так злякалася?
— Якщо ви зараз же не підете геть з моєї квартири, — сказала жінка нахабно і безсоромно, — то ви матимете великі неприємності. Ось-ось має прийти мій чоловік.
— Це чоловікові? — спитав Георг. На ослінчику стояла пара начищених до блиску високих чобіт. Поруч — пара жіночих черевиків. Відкрито пуделко з кремом, ганчірки.
Лені сказала:
— Еге ж. — Вона загородилася кухонним столом і крикнула: — Я рахую до трьох. Якщо ви не підете…
