Історія України-Руси. Том 7 - Грушевський Михайло Сергійович (книги бесплатно полные версии .TXT) 📗
Таким чином Низ від Самари до татарського погранича в сїм оповіданню виступав оживлений одною козацькою орґанїзацією, котрої одні віддїли стоять на уходах самарських, иньші промишляють по побережу, одні займають ся рибним і звіриним промислом, беруть сіль на соляних лиманах, торгують 17), — иньші промишляють війною, і т. д. Промислові звязи, виміна продуктів лучать ся й переплутують ся тїсно з звязями воєнними, підтримуваними в інтересах оборони для орґанїзації походів для козацького хлїбу. Воєнний кіш козацький, розложений на однім днїпровім острові (сі резіденції його мінялись) становить центральну, геґемонну ґрупу сього низового житя, що надає йому тон і провід, коли не комендує формально.
Взагалї наскільки безсумнївне істнованнє фактичних звязей, фактичного зчіплення, когеренції козачини та певних реальних звязків її, спеціально на Низу поза контролею всяких факторів „волостянського” житя, не тільки в тім моментї, до якого належить оповіданнє Папроцкого (десять лїт по першій козацькій реформі), але й перед нею, — на стільки сумнївна і трудна до катеґоричного порішення формальна сторона. То значить, на скільки сї степові реальні звязки перетворили ся в формальну підвластність, виробили певні власти загально козацькі, форми управи й залежности для цїлого Низу? Папроцкий вкладає в уста козаків, коли вони проголошують своїм гетьманом Зборовского і на знак того передають в його руки булаву, цїкаву згадку про „давнїйших гетьманів”. „Передаємо тобі сю зброю давнїйших гетьманів тутешнїх, які щасливо проводили нами на добру славу” 19). Як би сї слова можна було взяти за автентичні, вони б нам вказували на істнованнє цїлого ряду запорозьких гетьманів, принаймнї в восьмім десятилїтю XVI в. Не маємо одначе на се права, і можемо тільки з усякою правдоподібністю приймати, що вже в шестім-семім-восьмім десятилїтю фактично низова козачина дійшла дуже значної звязлости, консолїдації, яка тїсно граничила з орґанїзованістю, а може й переходила в такі орґанїзовані форми, які одначе бачимо документально аж у останнїм десятилїтю XVI в. Але не маємо права переносити сї форми кінця XVI в. далеко назад, тому що козачина безперечно жила дуже швидко під кінець сього столїтя й еволюція його поступала дуже скорими кроками.
Більші експедиції на Татар — з одного боку, з другого — потреба оборони своїх промислів, не тільки від Татар, але і від пограничної адмінїстрації, з під тяжкої руки котрої — від драч і екзекуцій її — закопувала ся козачина все глубше в степи на „уставичний” пробуток, водили сим консолїдаційним процесом. Мало було мати свої сховища й городцї, треба було хоронити їх, і свої запаси — зброю й припас (завязки пізнїйшої армати) від старостинських служебників і татарських ватаг. Орґанїзація воєнна і промислова переплутували ся тїсно й нерозлучно, так як війна і промисел ішли рука з рукою на самім початку в сїм степовім козакованню.
Степова промислова ватага з отаманом на чолї перетворяєть ся з розвоєм військової орґанїзації в найнизшу одиницю віськову — „десяток”, з тим же „отаманом” на чолї. Перший захований до нас козацький реєстр (1581 р.) подає нам компут полку, зложеного з 50 десятків; кождий десяток має отамана з девятьма товаришами 20). Старовольський, описуючи козацький побут першої половини XVII в., каже, що кождий десятник крім десяти товаришів мав під началом ще тридцять до пятдесяти новиків (tyrones), яких школив і випробовував на козаків 21). Перед нами уоружена ватага, очевидно, для рахунку втиснена в офіціальне десяточне число, з неофіціальними новиками і чурами.
З другого боку сїть козацьких зимовників на уходах звязуєть ся узлами городцїв чи острогів, які знов звязують ся в оден узел центральним кошем.
Ідея Вишневецького — заложити постійну сильно укріплену твердиню на однім з Днїпрових островів, в 1550-х роках, не зістала ся без сильного впливу на їх еволюцію: вона викінчила процес творення того акрополя Днїпрового Низу, яким стає запорозький кіш, „Січа”. Сей процес безперечно приготовляєть ся козацькими залогами на долїшнім Днїпрі ще з першої половини XVI в. 22). З розростом козачини відчувала ся потреба такого сильнїйшого осередку. Тільки проба Вишневецькото з хортицьким замком навчила, що нема що покладати надїй на сильні мури й гармату супроти Турків і Татар, бо вони потраплять стягнути на се відповідні сили; треба шукати місця малоприступного, і козацька Сїч кочує низше, серед лябірінту днїпровських островів, затоків і проток.
Утвореннє такого осередку, безперечно, мало велике значіннє і вплив на дальшу консолїдацію і орґанїзацію козачини, і вже в 1580-х рр. запорозька козачина зветь ся инакше „сїчовою”, по імени Сїчи 23). Сїч значить уже встигла стати признаним осередком і репрезентацею низової козачини. Се не могло стати ся так від разу і розвій Сїчи супроти сього треба класти на переднї десятилїтя — семе і восьме, слїдом по заложенню Хортицького замку і дїяльности Вишневецького.
Дїяльнїсть ся мусїла мати також, як я вже зазначив то вище, важне значіннє і з того боку, що значно розширила полїтичний світогляд низової козачини. Вона відкрила перед нею широкі горізонти міжнародної полїтики: навчила дивити ся на себе як на фактор полїтичний міжнароднього значіння, а не якісь прості помічні кадри для пограничних старост і панів. Ми бачили, що інтереси оборони й спільної боротьби з Кримом уже перед тим виглажували тут межі кордонів і приводили до спільних походів, силами України литовсько-польської й московської, незалежно від офіціальної полїтики виленського чи московського двору. Литовсько-польське правительство своїми відпекуваннями від козаків, заявами, що козачина їй не підвластна, від неї не залежна і не солїдарна — повторюваними від середини XVI віка і далї неустанно, могло також тільки причинити ся до витворення в низовій козачинї почутя своєї самостійности, як незалежної, суверенної полїтичної сили — бодай в якихось неясних зародках. Широкі розмахи полїтичної акції Вишневецького і скромнїйша, але анальоґічна дїяльність пізнїйших ватажків — не могли не вплинути на витвореннє такого почутя. Кн. Ружинські накладають з Москвою, Зборовский в ролї козацького ватажка переговорює з Волощиною, носить ся з плянами участи в персидській війнї; пізнїйше козацька старшина пропонує козацьку поміч ханови, мабуть против Туреччини; в 1590-х роках Сїч продає свою поміч кождому з сусїднїх держав пїд умовою доброї нагороди, як вповнї незалежна полїтична сила.
Укладаючи з цїсарським правительством що до своєї служби, вона просить його порозуміти ся з правительством польським, але тільки на те щоб не було перешкод в переходї через землї коронні, щоб не чинено перешкод в комунікації 24). Але йому й на мисль не приходить дозволити ся у того ж польського правительства для сеї служби постороннїй державі.
Зборовскому і його товаришам здавало ся дивним, що низова козачина „не дбає про короля свого пана анї про отчину, в якій родили ся, а всї надїї свої привязують до того місця, де живуть, кажучи прислівєм: поки жита, поти бита.” Але тут була не тільки цинїчна безпринціпність добичника, а й почутє своєї окремішности й незалежности від державних звязей чи з Польським чи з якимсь иньшим державним орґанїзмом. І се розуміли й такими очами на козаків дивили ся в самій шляхетській суспільности.
Запороже таким чином значно випередило в своїй полїтичній еволюції козачину „городову”, кажучи традиційним терміном — орґанїзацію її „на волости”. Там вона ще була вповнї безправною, не признаною як орґанїзація, як суспільна верства, не орґанїзованою вповнї пригнетеною властю адмінїстрації й шляхти. Тим часом на Низу вона була вже сильно сконсолїдованою, а далї й орґанїзованою силою, перейнятою почутєм своєї окремішности й незалежности. Пізнїйша традиція, що вважала Запороже властивим осередком і головою козачини, й його рішення (а не рішення військової ради городових полків), авторитетними для всеї козачини, мала таким чином свій корінь і оправданнє в відносинах ще з середини XVI в. Запороже було огнищем козацької сили, солїдарности, орґанїзованости. Відси йшла екстензивна й орґанїзаційна енерґія козачиини „на волость”, коли правительственні реформи дали їй першу лєґітімацію як правній орґанїзації й відкрили можність формувати ся в окрему, правно-признану суспільну верству.
