Історія України-Руси. Том 7 - Грушевський Михайло Сергійович (книги бесплатно полные версии .TXT) 📗
Правительство ранїйше чи пізнїйше мусїло переконати ся, що при повнім браку екзекутиви, при недосяжности для нього степів, де закорінювало ся все більш козачини, при готовій помочи й опіцї з боку пограничної московської адмінїстрації, — самими наказами й заборонами воно нїчого не вдїє; що воно мусить дати козачинї якусь нагороду в заміну степових промислів, в видї платнї з державного скарбу, і якусь мету й зайнятє в видї державної служби. Від системи заборон і невдалих проб контролї воно таким чином вертало ся до старого пляну 1520-30 років — орґанїзації державної воєнно-служебної козачини. Прецеденти з останнїх років призвичаювали до сеї гадки, робили її простою й зрозумілою: державне „жалованнє” для Вишневецького й його козаків з скарбу литовського й московського, ужитє козаків до воєнної служби в ливонській війнї на державний кошт — приготовляли плян, до якого приступає правительство литовське з кінцем 1560-х років.
Сї правительственні проби орґанїзовання козаків самі по собі були дуже нездалі, вели ся без потрібної витрівалости й системи, нїколи не вміли знайти відповідних засобів для свого повного здїйснення й застрявали незмінно в піску фінансових перешкод, щоб згодом, під натиском заграничної полїтики — потреби „заспокоєння козаків”, розпочати наново ту саму історію. З становища правительственної проґрами — опанувати козачину і вибравши з неї елєменти більш солїдні й певні та орґанїзувавши їх, віддати сю орґанїзовану козачину на службу правительственним плянам і інструкціям — його заходи стріло повне фіаско. Але заходи сї мали незвичайно важне значіннє для самої еволюції козачини, давши результати зовсїм несподївані з становища правительственної проґрами, але дуже цїнні з становища сформовання і орґанїзовання козачини як певної суспільної верстви і як певної полїтичної сили. Для українського житя вже насиченого козацьким елєментом вони послужили тими імпульсами, які дали привод до кристалїзації козацького елєменту в певних суспільних і державно-правних формах, до усвідомлення сього державно-правного значіння і з тим до незмірно сильного дальшого розвою козачини й розросту її та її сил. 4)
Примітки
1) Акты Ю. З. Р. II ч. 140, Посол. кн. І ч. 130.
2) Акты Ю. З. Р. II ч. 137, такі листи були вислані до воєводи київського, старости черкаського і браславського.
3) Архивъ Ю. З. Р. III. І ч. 3.
4) Лїтературу див. в прим. 5.
РОЗВІЙ І КОНСОЛЇДАЦІЯ КОЗАЧИНИ В СЕРЕДИНЇ XVI В, І РЕФОРМА ЖИҐИМОНТА-АВҐУСТА: НЕОРҐАНІЗОВАНІСТЬ КОЗАЧИНИ В ПЕРШІЙ ПОЛ. XIV В., ПРОЦЕС ВИРІЖНЕННЯ Й ВІДОКРЕМЛЕННЯ, БРАК ОРҐАНЇЗОВАНИХ ФОРМ — ПИТАННЄ ПРО КОЗАЦЬКІ ОРҐАНЇЗАЦІЇ В ПЕРШІЙ ПОЛ. XIV В., КОЗАЦЬКІ ВАТАЖКИ, ЗАРОДКИ ОРҐАНЇЗАЦІЇ — ВАТАГА ЯК ОСНОВНА КЛЇТИНА, ЗВЯЗИ ВАТАГ З СТЕПОМ, ПОЧАТКИ ОСВОЮВАННЯ СТЕПУ, „ГОРОДЦЇ", КОЗАЦЬКИЙ ПРОМИСЕЛ В ЧАСАХ ЗБОРОВСКОГО, КОНСОЛЇДАЦІЯ СТЕПОВОЇ КОЗАЧИНИ — ОПОВІДАННЄ ПАПРОЦКОГО ПРО ЗАПОРОЗЬКИХ ГЕТЬМАНІВ, ЦЕНТРАЛЬНЕ ЗНАЧІННЄ СЇЧИ, МІЖНАРОДНІ ЗНОСИНИ НИЗОВОЇ КОЗАЧИНИ.
Щоб оцїнити з сього погляду значіннє реформи 1570 р. і дальших повторень „постановеня” з козаками і козацьких вербунків — за Баторія й Жиґимонта III, та їх впливів на сформованнє і еволюційну енерґію козачини, постараємо ся здати собі справу — наскільки своєю власною еволюцією козачина приготовила в собі певні внутрішні засоби й мотиви орґанїзації, й як далеко вона поступила в сїм орґанїзаційнім процесї.
В попереднїм роздїлї ми констатували, що невважаючи на зріст своїх сил, дуже помітний на протягу першої половини XVI в., козачина тодї ще не орґанїзувала ся в якусь суспільну верству, клясу, а навіть ледви помітна як суспільна ґрупа. Козакують ріжні елєменти суспільні з українського погранича, але не виступають як козаки по спеціальности, по роду житя. Є козачина de facto, але нема її de jure. Її контінґенти зростають все більше, але се рухомі кадри, які мобілїзують ся для походу, для степової кампанії, й роспливають ся по нїй в ріжних суспільних ґрупах майже без останку.
Ми завважали в початках другої половини XVI в. (переписи 1552 року) тільки дуже незначні осади, козачини, як суспільної верстви і то тільки в поднїпрянських замках — головних її огнищах, Черкасах та Каневі, і то серед найнизших катеґорій людности — людей неоселих, немаючих, неприкаянних, в числї кілька сот, тодї як загальне число козацького контінґенту мусїло переходити за десяток тисяч, і незадовго походи в 2-3 тисячі козаків стають досить звичайним явищем.
Переважна маса козачини таїть ся в иньших суспільних верствах, не виріжняючи ся з них, тому що признавати ся до козачини як своєї суспільної позиції, манїфестувати ся козаком — не було нїякого інтересу. Се не давало нїяких прав і привілєґій, нїякої вигоди, а навпаки — ще кождої хвилї могло втягнути в якусь історію, стягнути одвічальність за якийсь козацький учинок.
Козачина як понятє правне не істнує ще. З козацького ремесла, „козацького хлїбу” як називаєть ся козацький спорт і козацький грабунок пізнїйше, місцева адмінїстрація завела певного рода заробковий податок, забираючи собі „на замок” львину долю з козацької здобичи, так само як з продуктів уходництва; козацтво трактує воно як рід уходництва і побирає з нього дань за таке „уживаннє” степових просторів і уходів. Ми бачили, що міщанство пограничних міст сильно ображало ся на сї побори й претендувало на свобідне, безданне уживаннє уходів і виконуваннє степових промислів за свою воєнну службу 1) (се прецедент пізнїйших претенсій козацьких), але сей мотив не був признаний, і міщанство мусїло скорити ся під тяжкою рукою місцевих старост-намісників; так само й иньші тутешнї верстви людности.
Хто бавив ся козацтвом, не виходив через те з своєї верстви й її обовязків. Земяне несли свої воєнно-служебні обовязки, міщане зоставали ся під зверхністю замку й старостинською властю, піддані — під властю свого пана; козакованнє не звільняло нї сих міщан нї сих підданих від міщанських і підданських даней і служб і тої юрисдикції й власти, яка тяжіла над ними.
Козаки-господарі навіть не відріжняють ся в переписях з загальної маси оселого міщанства — вони „тягнуть” разом з ними, й тільки про неоселих козаків люстратор записує осібно, що й вони, як оселі міщане, платять колядку, а замість давати готове сїно, косять сїно на замок толокою 2).
Пятдесять лїт пізнїйше сї міщане й селяне-козаки відріжняють ся різко від тих міщан і підданих, які далї несли сї дани і підлягали власти своїх державцїв і панів: сї козаки міщане або піддані непослушні, вони не підлягають власти державця і не дають на нього дачок. Се нова фаза в боротьбі української людности з своїми зверхниками; в першій борють ся земяне і міщане з фіскальними драчами і довільностями місцевої адмінїстрації, і козацтво не виступає окремо; в новій виступають покозачені елєменти міщанські й селянські, відмовляючи послуху й дани всякій зверхности — панській чи державній. В першій половинї XVI в. вони ще не мали за собою правних титулів на се — взагалї на якісь спеціальні права й привілєґії. Сї титули принесли їм правительственні „постановленя” з 1570-1590-х років. І відріжнили козачину в осібну суспільну верству.
Перед тим козачина тільки зайнятє, а не суспільна верства. В перший раз з 1560-1 рр. маємо великокняжі листи, де між ріжними клясами української людности згадані й козаки, але се, очевидно, стоїть іще в звязку з спеціальним змістом сих листів: вел. князь остерігає Черкашан і Канївцїв, щоб не зачіпали Татар. В однім випадку мова про слуг ханських, що будуть їхати через Черкаси й Канїв, в другім — про татарське військо, що буде йти на Московщину. Вел. князь наказує старостї й його урядникам ,,и тежъ бояромъ, мЂщаномъ, козакомъ и всимъ подданымъ нашимъ тамошнимъ”, щоб не робили їм нїякої шкоди й не зачіпали їх 3). Козаки, очевидно, згадані тому, що зачіпки з Татарами були їх спеціальністю. Вісїм лїт пізнїйше в. князь звертаєть ся до козаків уже спеціально і виключно, але теж в справі спеціально козацькій — їх реформи.
