Діти Яфета - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak" (читать книги без сокращений .TXT) 📗
Липинський упродовж усього життя виношував задум написання фундаментальної «Історії України», але не встиг цього зробити. За його словами, під час пожежі в його домі на Уманщині, коли було вбито його приятеля і хранителя дому Левка Зануду, згорів кон- спект цієї праці й матеріали для неї. Він устиг написати дослідження ключових, справді переломних етапів на- шої історії, що й дало підстави називати його «істориком переломних діб» та, за висловом Тетяни Лютої, «дослід- ником метаморфоз українських аристократичних верств».
Є історики-апологети, одописці, є відверті спекулян- ти, котрі інтерпретують факти минулого під таким ку- том зору, що вони мають легітимізувати буцімто логічні- стю подій теперішнє. Липинський, звичайно, — зовсім інший тип історика. Почавши як учень Грушевського, він остаточно сформувався головно під впливом фран-
цузьких авторів Жоржа Сореля, Гюстава Лебона, Шарля Морраса. Він був далекий од наміру сліпо ступати в їхні сліди. Ознайомлення не тільки з їхніми доктринами, а й очитаність соціологічного й політичного характеру чи не всіх західноєвропейських мислителів та добре знання подробиць, умов існування, надій і сподівань українсь- кої людності, сформували в ньому справді оригінального мислителя, що освітлює аналітичним поглядом кожен факт зусібіч. Скажімо, пишучи про події, що одержали назву так званої Переяславської ради, він наголошує, що в ході визвольної війни українського народу було створе- но власну державу, яка не вистояла передовсім через те, що нова аристократія, яка складалася зі шляхетських та козацьких елементів, не витворила в собі державоцент- ричності й не мала поваги до державної влади, яку уособ- лював гетьман зі своїм урядом. «Приняття протекції «вос- точного царя» і розрив із західною Річпосполитою йшли у парі з узахідненням і европеїзацією козаччини. Пере- яславська умова прийшла тоді, коли Україна вже пере- йняла і у своїх власних формах закріпила, як поняття, так і уклад західного, хліборобського, осілого життя, виробле- ні в попередніх віках під впливом західної європейської цивілізації. Але одночасно Умова в Переяславі була сою- зом України з Москвою, зверненим проти Польщі. Вона, захищаючи Україну перед натиском польським, одночас- но відривала її від Заходу і ставила в залежність від Сходу...» — пише він в «Україні на переломі».
Дехто на еміграції висловлював наївну віру в еволю- цію більшовизму, що може згодом створити в Україні національну державу (інший бік «варязької» теорії). На це Липинський відповів так: «Державна комуністична влада в Україні не єсть територіяльно українська, її центри, її мозок знаходяться поза межами України. На Україні влада спочиває в руках кочовничих, з Україною органічно не зв’язаних елементів, які сьогодні правлять Україною, а завтра Бухарою чи якимсь приамурським краєм. Тому ця влада не має ніяких даних — поза одною мовою, потрібною їй в цілях пропаганди — приймати органічні, місцеві, національні ознаки». Він уже тоді
розпізнав тих «господарів» нашої землі, в яких «адрес — не дом и не улица», в яких «адрес — Советский Союз»,— приблудних наїзників, безжальних до колоніального коня.
Його життєві сили знищувалися сухотами, він згасав, але працював і працював, бо мусив устигнути багато. Ще створив у 1930 році нову політичну організацію
«Братство українських класократів-монархістів», а через рік у санаторії Віннервальд поблизу Відня Липинський помер. Поховали його в родинному маєтку в Затурцях.
Він чимало писав про релігію. З цих творів видно, що Липинський однаково негативно ставився і до цезаропа- пізму — намагань підпорядкувати церкву політичній владі, і до клерикалізму — прагнення духовенства ввій- ти у вищі структури політичної ієрархії суспільства. Він закликав до злагоди й співпраці церкви й держави, які не повинні підміняти одна одну, закликав до конфесійно- го миру — запоруки нормального релігійного життя (як актуально це для вас сьогодні!). Підсумком роздумів на всі ті теми й стала його дуже важлива й для сьогодні книга «Релігія і церква в історії України». Її пафос спря- мований на те, що всі конфесії мають толерувати одна одну й не антагонізувати людей у суспільстві.
Історика Липинського цікавило передовсім XVII сто- ліття в Україні, зокрема, козацька революція і все з нею пов’язане. Він добре знав і польський, і російський варі- анти прочитання тогочасної української історії. Перший трактував події Хмельниччини як бунт охлосу, як полі- тичну деструкцію. Другий — як порив українських пра- вославних до російських єдиновірців, до «братнього» альянсу України з Московією, в якому Україні відводи- лася роль безправної колонії. Був ще й третій варіант інтерпретації тогочасних подій, що належав українській народницькій історіографії; це — «стихійне змагання селянсько-козацьких мас до справедливого суспільного устрою».
Липинський бачив у Хмельниччині величний будів- ничий пафос державотворення. Козацьке ядро притягло
до себе людність усіх без винятку станів тогочасної України, що поєднали зусилля під прапором визвольної війни. «З особливою увагою досліджував Липинський перетворення гетьманського уряду з суто військової установи на територіяльну владу монархічного характе- ру, з виразним нахилом до спадковості,— пише вже зга- дуваний І. Лисяк-Рудницький. — Проте гетьманська влада часів Хмельницького, хоч і авторитарна, не була деспотичною: її обмежували права й вольності лицарсь- кого козацького стану, який колективно брав участь в управлінні державою і члени якого користувалися особи- стою свободою; також міста мали своє самоврядування, а церква та духовний стан займали в державі забезпечену незалежну позицію. Таким чином, суспільно-політич- ний устрій тодішньої України засадниче відрізнявся як від польської анархічної шляхетської демократії, так і від московського східнього деспотизму, де все населення від верхів до низів уважалося за рабів царя». (До речі, ота піраміда рабства в Росії пізніше так вразила французько- го рояліста маркіза Астольфа де Кюстіна, що він у своїй книзі «Росія в 1839 році» написав: «Російський народ — нація німих... Усе тут є, не вистачає лише свободи, тобто життя»). Реалізацію марксистського закрою соціалізму в Росії Липинський назвав «трагічною життєвою карика- турою». А всі ці більшовицькі терміни «соціалізм» і
«комунізм», що ними вони морочили голови народам імперії, за Липинським, — демагогічні словеса, які мають дуже віддалений стосунок до реальності, яка в стократ складніша за всі ці примітивні формули для простаків.
Липинський пише про повнокровність, повносилість життя в народних низах, про благотворний процес освя- чення визвольних змагань авторитетом церкви, про повернення до свого повсталого народу, здавалося б, без- надійно, назавжди спольщеної української шляхти, яка, побачивши величну перспективу державотворення, ста- вала і теоретиками, й практиками тієї важливої і важкої справи. Липинський постійно наголошує, що Хмель- ницький перемагав саме завдяки підтримці людності:
«...удалось Великому Гетьману перш за все тому, що він
для здійснення своїх власних цілей і визволення укра- їнської нації й будови української держави — зумів зор- ганізувати коло себе не агентів, а Богунів, Нечаїв, Виговських, Кричевських, Ждановичів, Креховецьких, Стеткевичів, Тукальських, зумів витворити з найкра- щих людей України аристократичний клас, який жерт- вою крови й життя себе з існуванням держави українсь- кої зв’язав».
Важливо, що Хмельницький одразу ж зорієнтувався: не напівкочові добичники й гультіпаки, що підтримува- ли кожен бунт (а потім здебільшого видавали ворогу своїх ватажків),— його спільники й помічники, бо це елемент ненадійний (те з жорстокою переконливістю потвердили різні етапи нашої історії), елемент, часто позбавлений державницького мислення, бо люмпени — прошарок завжди найменш національний, вони, як пра- вило, доволі неохоче впускають у своє серце великі й бла- городні ідеї на взірець боротьби не за власне благо, а за створення рідної держави. «Велич і геніальність Хмельницького була в тім, що він зумів з тим стихийним економічним процесом, з живою хліборобською «городо- вою» Україною, а не із засудженим, на смерть низовим общинним, уходницьким і добичницьким Запоріжжям свою політику й будову держави української зв’язати,— пише Липинський. — Збудована Хмельницьким Хліборобська Гетьманщина, хоч і обкарнана його недо- тепними наслідниками і здавлена ланцюгами московсь- кої держави, буде ще сотню літ пізніше крок за кроком, степ для плуга й для культури здобуваючи, уходницьку нехліборобську Січ Запорожську витісняти, аж поки не зруйнує її разом і одночасно з кочовою татарською ордою. І не з вини нашого Великого Гетьмана повстане згодом наша пізніша трагедія національна. Не він винен, що його нерозумні нащадки велику політичну ідею євро- пеїзації козаччини, а з нею і цілої України — ідею, яку він, Богдан Хмельницький, сотворив і в життя перевів (підкреслення В. Липинського. — М. С), передадуть потім з легіонами Феофанів Прокоповичів у руки мос- ковські. Не він винен, що пізніщі «руїнники» українські
